Закарпаття: Перечинщина має своїх Несторів-літописців

У нашій розмові один із групи активістів – Несторів-літописців, які згуртувалися навколо ідеї популяризації Перечинщини та привернення уваги туристів, - Юрій Шейко розкриває секрети, а також ділиться досвідом роботи і планами на майбутнє‚ що може слугувати прикладом для наслідування.

— Юрію Дмитровичу, як поясните феномен Перечинщини, яка не тільки народила і виплекала багатьох поетів, письменників, котрі стали особистостями і посіли визначні місця у літературному житті Закарпаття, а й те, що тут систематично виходять у світ книги? Як вдається видавати книги у часи, коли люди нарікають на брак коштів на хліб? Коли легше було займатися книговидавничою справою: зараз чи у радянський період?

- Розпочну з останнього запитання. Безперечно‚ у радянські часи годі було і думати про це: існував жорсткий порядок видання книг. Не давали можливості іти до читача професіоналам, не те що аматорам. За часів незалежності України багато чого змінилося. Стало можливим і доступним ведення краєзнавчої та пошукової роботи, творити і реалізовувати себе у книговиданні‚ заповнювати прогалини.

Я за фахом біолог, економіст, але долучився до цієї справи, так би мовити, випадково – невипадково. Нас утрьох об’єднала і захопила ідея створити часопис про Перечин після того, як один із наших колег Юлій Кул, видаючи свою приватну газету «Моя газета», і разом з Йосипом Ганичем, на той час Перечинський селищним головою, почали публікувати серію матеріалів про історію, сьогодення Перечина, його людей. І цих матеріалів назбиралося стільки, що їм стало затісно на сторінках «Моєї газети». Так народився, причому спонтанно, задум систематизувати і подати матеріали в одному збірнику‚ створилося тріо однодумців. Ми збирали, опрацьовували матеріали, залучали до співпраці інших людей (загалом 200 чоловік), в тому числі й представників влади, за допомогою яких вивіряли правильність нашого задуму.
Варто сказати, що згодом така практика дала можливість Юлію Кулу та на той час голові Перечинської райради Івану Івановичу Качуру при співавторстві Володимира Ньорби видати фотоілюстративну книгу «Перечинщина – край закарпатських бескидів».

Важливим є той факт, що “першу ластівку” Перечинщини не тільки підготували у Перечині, а й віддрукували тираж у місцевій друкарні, для якої такий обсяг книги – 317 сторінок – був своєрідним екзаменом. Історико-краєзнавчий збірник “Перечин” презентували на святі 600- річчя Перечина у 1999 році, яке вперше відзначалося як офіційний День міста.

— Як книгу зустріли перечинці?

— Добре, з гордістю. Звичайно, були й зауваження, часом критичні.

— Критики були й будуть. Ну як же без них?..

— Ми не чекали похвали і орденів, а надіялися, що наша ініціатива буде підтримана у селах. Тобто, з часом, через рік-два, кожне село матиме власний літопис. Але …

На час довгої паузи пробую нагадати співрозмовнику:

— Ваші надії справдилися. Тур’я-Ремета, Дубринич, Новоселиця, Сімер уже мають власні літописи.

— Недаремно я сказав «але». Ми подарували книгу «Перечин» у кожну сільську раду, школу, бібліотеку району, як приклад для наслідування, з напутніми побажаннями. Але час іде. Побачили, що інерційність дає про себе знати. Тому ми пішли іншим шляхом. Разом з дубриничанами я підготував і видав краєзнавчий збірник «Дубринич» у 2000 році на 136 сторінках.
Мою ініціативу підхопив і Юлій Кул. Через рік він самотужки, опираючись на підтримку реметян, опрацював і видав друком збірник про Тур’ю-Ремету, село легендарного листоноші Федора Фекети.

Але найприємнішим для мене у цій справі було те, що колишня сільська бібліотекарка з села Новоселиця Марія Рейпаші самотужки підготувала матеріали книги, звернулася з проханням посприяти у її виданні до тодішнього голови Закарпатської облдержадміністрації Геннадія Москаля (20 вересня 2001 року вперше за історію села Новоселицю відвідав перший керівник області - Г.Г. Москаль. – автор). Вона зуміла захистити свій проект, «вибити» гроші і видати 100 сторінковий збірник у видавництві «Закарпаття». Нині ця книга стала раритетом. А Йосип Ганич у 2004 році видав книгу «Сімер – любове моя».

Ми не стоїмо на місці, йдемо вперед. В області, і зокрема в Перечині, упродовж декількох років працює представник канадської агенції розвитку громади Вільям Парді. Він запропонував свою організаційну і фінансову підтримку у справі активізації громади на суспільно-корисну справу. Рік тому на першому засіданні нас зібралися близько 30 чоловік‚ де були висловлені слушні пропозиції щодо залучення громади на співучасть. Загалом обговорили п’ять ідей‚ проектів. Але мені вдалося переконати присутніх у доречності видавництва презентаційної книги, хоча Перечин уже й мав історико-краєзнавчий збірник.

Наразі друком вийшла гарна кольорова різнопланова фотоілюстративна подарункова книга про Перечин. У перших числах нового року плануємо провести презентацію, запросити на неї всіх, хто був причетний до її виходу. Хочу додати, що ми провели велику підготовчу роботу, зокрема доводили інформацію до людей через міську газету, проводили зустрічі з педагогічними та учнівськими колективами освітянських закладів, культосвітніми працівниками, неформальними лідерами міста. Таким чином у нас є підстави вважати, що до підготовки цього видання долучилось близько 2000 чоловік.

— Легко було залучити людей?

— Є така термінологія, як совковість.

— З цим стикнулися?

— Так, з цим стикнувся особисто. Неодноразово навіть знайомі мені казали: "А тобі це треба? А що, тобі найбільше треба? Які книги? Ми так погано живемо, а ви книги собі придумали" і т.д. у тому ж дусі. Але у розмовах, дискусіях, часом досить емоційних – у людей багато чого наболіло! – ми прагнули знайти точки дотику, з'ясовували питання, що першочергове – рівень життя, чи духовність. Без духовності не може бути покращення життя. Тут існує тісний взаємозв’язок.

У даному випадку книгу ми бачили як інструмент‚ за допомогою якого можна привернути увагу до історії, посилити почуття гордості, почуття місцевого патріотизму, поваги до свого міста, любові. Гортаючи сторінки, по фотоілюстраціях бачу самобутність Перечина. Повсякденно цього і не помітиш. Реалізовуючи проект, ми переслідували ціль не стільки випустити книгу, як роботу навколо неї і людей. Люди повинні зрозуміти, що минув той час, коли держава вирішувала цілу низку питань за людей. Сьогодні люди повинні самі вирішувати посильні для них проблеми, підставляти своє плече владі, і, навпаки, - залучати владу до спільних дій.
Є таке поняття, як толока. Отож процес підготовки і виходу другої книги про Перечин можна сміло назвати толокою.

— Знаю, що матеріали давно були готові, а випуск книги відкладався через відсутність певної суми. Важко було порозумітися зі спонсорами?

— Цей проект, над яким працювала коренева група‚ частково фінансувався канадською агенцією, яка на видавництво книги дала 10 тис. грн.. Решту – 17 тис. грн. ми мали зібрати від спонсорів, від людей. І ми з цим впорались.

— Хто був основним куратором всього організаційного процесу?

— Регулятором, направляючою силою був Вільям Парді. Він неодноразово говорив‚ що головне не книга, а люди, їхнє розуміння справи, співучасть. А ми часто-густо забігали вперед. Думали, що швидше самі зробимо, аніж залучати інших. Так склалося, що до кінця проекту з кореневої групи залишилось тільки 15 чолові. Вони шукали різноманітні форми поширення ідеї та фінансування проекту, ішли у трудові колективи, у мікрорайони, де пояснювали, розказували людям про нашу мету. 365 мешканців Перечина стали співучасниками фінансування випуску книги. Основні ж спонсорські внески зробили приватні підприємці, виробничі колективи.

— Два роки тому Перечин отримав статус міста, але перечинці і надалі називають його селом, ідуть "у сільраду", а варош для них – Ужгород. Юрію Дмитровичу, як це поясните?

— У свій час надання Перечину статусу міста перечинці сприйняли неоднозначно. Даються взнаки залишки сформованої психології. До того ж, урбанізація не дала очікуваних результатів. Звичайно‚ Перечин і Ужгород — різні і за територією, і за кількістю населення. Та все пізнається у порівнянні. Цього року побував на своїй батьківщині‚ на Кіровоградщині. По кількості населення селище Добровеличківка, яке офіційно визнано географічним центром України, і Перечин – ідентичні населені пункти. Однак, порівнюючи їх, Добровеличківка – селище. А Перечин знаходиться напівдорозі до європейського містечка.

— Як-не-як за кілька кілометрів європейська Словаччина…

— Мені здається, що статус населеного пункту повинен міняти психологію людей, пробуджувати у них бажання покращувати і облаштовувати рідний куточок.

— На Закарпатті в аналогічних поселеннях є одна–дві церкви. У Перечині – аж три великих храми і одна каплиця. Перечинці виношують ідею прокласти хресну дорогу. Прокоментуйте цей факт.

— На щастя, ми пережили той період, коли існували майнові претензії у одних парафіян до інших. Нині вірники усіх семи конфесій мають можливість регулярно і мирно задовольняти свої культові, духовні потреби. І справа не в кількості храмів. Взаємостосунки між душпастирями і вірниками різних конфесій свідчать про європатизацію.

— І тому в книзі "Перечин" чимало сторінок присвячено духовності?

— Ми дійсно достойно представили духовне життя перечинців, храми, які є окрасою та архітектурними будівлями міста у різні пори року. Священики теж долучились до справи. Настоятель римо-католицького костелу Святого .Августина та Свято-Миколаївського греко-католицького храму зробили переклади і набір текстів польською та словацькою мовами. Це дуже добре, бо Перечин має партнерські зв’язки з Польщею та Словаччиною.

— Скажіть відверто, який зиск маєте від книговидавничої діяльності.

— Якщо говорити про себе, то це не перший збірник, де я доклав своїх зусиль. Книги забирали у мене чимало часу, енергії, відлучали від сім’ї. Це такі маленькі "мінуси". А "плюси" вбачаю у самореалізації. Разом ми отримували адреналін для душі, який не дозволяв замкнутися і опуститися лише до рівня побутових проблем

— Скажіть, книги, до випуску яких Ви долучилися, займають особливе місце у вашій бібліотеці?

— Я належу до покоління, яке виховувалося не на телевізорі, а на книгах. І до книг відношуся по особливому. Власними зусиллями зібрав невелику бібліотеку, до неї долучені і подаровані видання.

Свою книговидавничу справу оцінюю як скромну. Все ще попереду. Думаю‚ сили будуть. Так, книги до яких доклав і свою руку, розмістив титульною стороною на окремій поличці. Там є і подяка від райдержадміністрації і від райради. Приємно, що і мій труд відзначили.

— А що Вас надихнуло?

— Стиль життя, фахова робота, переконання. Це коротко. Упродовж багатьох років працював на ідеологічній роботі, мав пряме відношення до освіти, культури, десять років був завідуючим ідеологічним відділом райкому партії, активним учасником художньої самодіяльності, рифмував і т.д.

— Які‚ на Вашу думку‚ характерні особливості лемкам-перечинцям?

— Неповторність, самобутність. Невипадково одружився з дубриничанкою. На Перечинщині проживаю 33 роки. Тут народилися двоє синів. З повним правом можу сказати, що хоч це невеликий, економічно не сильний район, але Перечинщина має потужний, творчий і духовний потенціал.

У радянський період було модно проводити широкомасштабні творчі звіти районів в обласному центрі. Пригадую‚ у 1985 році в Ужгород ми привезли з Перечинщини більше 500 учасників художньої самодіяльності. Творчий звіт тривав більше 4 годин. Концерт був таким, що всі ахали-охали і не могли збагнути, як такий відносно маленький район має так багато талановитих людей. Це по-перше. По-друге, Перечин багатий на народні промисли. У нас є ціла плеяда своєрідних митців – художники, різьбярі, вишивальниці, які відтворюють та увіковічують красу рідного краю. Кілька сторінок у книзі приділили їм та їхньому мистецтву.

По-третє, чимало уродженців Перечинщини стали відомими у літературних колах України. Скажімо, Петро Ходанич, виходець з Ракова, нині очолює Закарпатську організацію Національної спілки письменників України. А про поета Юрія Шипа годі і говорити. І що характерно, вони не забувають про свій край, нові творчі доробки завжди презентують у районі.

— Що можете сказати про своїх колег, чи легко творчим людям уживатися?

— Про нашу трійцю можу сказати так: трудолюби, хороші організатори, які доповнюють один одного.

До прикладу, Йосип Ганич, не володіючи мистецтвом красного письма, перелопатив підшивку районної газети з 1946 року і виписував звідти все, що було опубліковано про Сімер, систематизував по тематичних розділах. У результаті вийшла книга мовою тих, хто колись писав, з усіма позиціями. До речі, коли постало питання як книгу віддрукувати, то один із жителів Сімера мимоволі сказав мені, що у Пряшеві живе сімерянин Ярослав Шуркало, який має потужну поліграфічну базу (Видав багато книг для України, нагороджений Президентом України двома орденами. – автор). Ганич зустрівся з Шуркалом, показав йому макет і незабаром вийшов портрет Сімера на 354 сторінках. На презентації книги був і Ярослав Шуркало, і академік Микола Мушинка.

Свого колегу Ганича назвав би його книгофілом. У нього друга за розміром у Перечині власна бібліотека. Він систематично з книгами працює, виписує з них мудрості, які і лягли в основу книги "Фрази з вулиці" (2005)‚ яка користується попитом серед читачів.

А Юлій Кул продовжує збір та опрацьовує матеріали для майбутньої книги про Перечин, героями якої стануть родини, сім’ї, особистості, на долі яких буде відтворена історія минувшини і сьогодення міста.

Підсумовуючи нашу розмову, хочу зазначити, що всі ми намагаємось керуватися мудрим життєвим правилом: " Хто хоче щось зробити – шукає можливість, а хто ні – шукає причину."

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати