Закарпатська земля багата на таланти

– Пані Ганно, розкажіть, будь-ласка, про свій творчий шлях і, зокрема, чи допомогла вам мальовнича Рахівщина, звідки ви родом, вплинути на ваше становлення як письменниці?

– Безперечно, природа надихає всіх людей, а особливо письменників, художників, одним словом тих, хто має відношення до творчості. Адже коли кожного дня прокидаєшся і бачиш, як сонце сходить із-за однієї гори а заходить за іншу, то, ясна річ, цим не можна намилуватися, душа не черствіє. Запримітила, що тільки-но приїжджаю на рідну Рахівщину, у мене міняється настрій: я ніби бачу цю неймовірну красу вперше. Усе це вкупі надихає, налаштовує на хороші думки. Якщо говорити про мій потяг до літератури, до писання – він з’явився ще в шкільні роки. Багато публікувалася в газетах, журналах. Великим каталізатором, що мене надихає, є людська душа і мої любі онуки.

– А як ви відкрили у собі талант дитячої поетеси?

– Перші спроби написати дитячі віршики я здійснила тоді, коли мої внуки були ще зовсім маленькими. Їх почуття, які вони до мене проявляли, і наштовхнули мене до написання дитячої лірики. Дещо пізніше до мене звернулася одна бабуся з проханням написати віршик для її онучки, що я із задоволенням і зробила. Також, пригадую, спільно з композитором Миколою Попенком ми зробили пісеньку на віршик "Весела Катруся" теж для однієї дівчинки. Таким чином, я поступово почала писати уже, так би мовити, на професійній основі. Повірте, щоб писати для діточок, потрібно мати особливий талант: слід мислити дитячими категоріями, увійти у цей дитячий світ. Єдине, що, на жаль, мене, та й не тільки, турбує: відсутність коштів, за які можна було б видавати результати своєї праці окремими книжечками.

– Ви за власні кошти видаєте свої книжки, чи вам допомагають спонсори?

– Я неодноразово оббивала пороги і спонсорів, і влади, але мені відмовляли, пояснюючи відсутністю коштів і тим, що я ще маловідома, що в основному фінансуються книжки тих людей, які мають пряме відношення до Спілки письменників. Та я не склала руки, не зневірилась і маю надію, що рано чи пізно небайдужі люди оцінять мою роботу і підуть мені назустріч. Дві свої книжки я видала за власний кошт. Видавництво, зважаючи на моє скрутне матеріальне становище, дозволило мені сплачувати частинами. Наразі чекає на зустріч із маленькими читачами моя третя книжечка, яка незабаром повинна побачити світ. Уже і назву їй придумала – "У рукавичках, у кожусі сховались віршики бабусі". Вона обійдеться мені трохи дорожче, але якщо б знайшлися небайдужі спонсори, які хоч трохи вклали у її фінансування, то я була б дуже щаслива. А головне – вони б зробили свій внесок у розвиток і підтримку закарпатської дитячої літератури.

– Пані Ганно, яку б оцінку ви сьогодні дали нашій крайовій дитячій літературі?

– Так як я колишній видавничий працівник, мала нагоду прочитати дуже багато літератури, у тому числі й дитячої. Відповідаючи на ваше запитання, хотіла б звернути увагу на такий момент: у нас багато охочих стати дитячими письменниками, але не можна сказати, що всі вони є професіоналами. Я не хочу когось образити, це моя суб’єктивна думка. Проте в обласному масштабі професіоналів є не так уже й багато. До них відношу Галину Малик, Софію Сороку, Людмилу Кудрявську, нині покійного дитячого письменника Степана Жупанина. Багато з цих людей пишуть як дитячу, так і дорослу поезію. Тож, дай Боже, щоб когорта таких людей тільки поповнювалася, а плоди їх творчості приносили тільки радість і задоволення маленьким читачам. Хотіла б звернутися до управління культури області, щоб звертали увагу на всіх поетів і письменників, а не виокремлювали когось. Адже шлях у літературу дуже важкий, і без підтримки влади, спонсорів літераторам іноді просто не обійтися.

– Теперішнє молоде покоління левову частку свого дозвілля, на жаль, проводить у закладах, де розміщені гральні автомати, у барах, біля телевізора, за комп’ютером, в Інтернет-клубах тощо. В Україні вже почали говорити, що поступово ми перетворюємося на нечитаючу націю. Як на ваш погляд боротися з таким станом речей?

– Вважаю, що це всього лиш данина моді. Та й, практично, треба зважати на те, що світ з кожним днем мудрішає і ми повинні йти в ногу з часом. Навіть у побутовому рівні ми відчуваємо, як іноді діти глузують із батьків, що ті відстали від життя. Про що тут далі говорити, якщо такий колись популярний епістолярний жанр, тобто листування, замінили електронні листи, які можна відправити з комп’ютера в будь-який куточок світу? Для сучасної молоді читання книжок є нудною справою. Але, як на мене, то книги як були, так і будуть потрібні людству, їх ніколи не замінить комп’ютер. Я особисто запримітила, що багато батьків змалечку привчають своїх дітей до читання, купуючи їм дитячу літературу.

– Чи відчуваєте якийсь трепет перед чистим аркушем паперу?

– З цим у мене проблем ніколи не було. Іноді, занурившись у повсякденну побутову роботу, вірші самі приходять мені на думку… Тут жодні, навіть якісь умовні графіки натхнення не діють.

– І наостанок, де наші читачі можуть придбати ваші книжки?

– Здебільшого наклад моїх книжок не є масовим. В основному, більшість їх я дарую близьким і знайомим мені людям. Якщо когось дійсно зацікавить моя творчість, то, здається, в "Кобзарі" ще є кілька моїх книжечок "Макове зерно".

ДОВІДКА

Томенюк (Лягушева) Ганна Йосипівна народилася 22 травня 1956 р. в м. Рахові.

У 1973 р. закінчила місцеву середню школу №2, після чого працювала робітницею на картонній фабриці.

У 1975 р. вступила на російське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. Після здобуття вищої освіти працювала вчителькою російської мови та літератури в Рахівській ЗОШ №3.

У 1985 р. з чоловіком та двома дочками переїхали на постійне проживання до Ужгорода, де працювала вихователькою у дитячому садочку, а згодом – коректором у видавництві "Карпати".

Автор двох поетичних збірок "Макове зерно" ( Ужгород, "Карпати", 2004), "Віншунок" (Ужгород, "Ліра", 2006).

Теги: Ужгород, Рахів, література, поезія, письменниця, поетеса, Ганна Томенюк, талант

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати