Закарпаття: Шлях до Олімпу народного художника Івана Бровді

Розпачливі твердження, що сучасної скульптури не існує, були в усі часи. Зручніше і спокійніше користуватися перевіреною класикою і не думати про розвиток мистецтва. Водночас скульптори у нас, на Закарпатті, є, й один із них - народний художник України Іван Бровді. Він тішиться тим, що його творіння радують людей сьогодні, і сподівається, що приноситимуть душевну насолоду майбутнім поколінням. У твердженні, що талановиті люди народжуються у провінції, є частка істини. Свій шлях до мистецького Олімпу Іван Бровді пояснює перстом Божим, який вів його від успіху до успіху. І підтримкою простолюду, для якого творив.

ПРОСТИЙ СЕЛЯНСЬКИЙ СИН

- Сім'я наша жила в селі Онок, що на Виноградівщині, - згадує Іван Васильович. - Батьки не були багатими, але ми й не бідували. Моя матінка, Марія Михайлівна, жінка побожна, завзята трудівниця, чесна й порядна, вчила нас -старших сестер Віру та Ганну і мене, наймолодшого, - не цуратися ніякої роботи. А головне, ми жили в любові...

З дошкільних років Іванові Бровді добре запам'яталися поля поміщика Кровса, що оточували звідусіль Ілонок, Ілонокуйфолу, як називали село Онок угорською. У важкі роки воєнного лихоліття картки на продукти не отоварювали місяцями, а селян безжалісно грабували для нужд гортіївської армії. Ще він пригадує радісне обличчя матері та односільчан, коли в їхнє село увійшли червоноармійці. А далі - здійснення мрії про возз'єднання і можливість усім лікуватися та вчитися безкоштовно...

- Ким би я був-я, Іван, простий селянський син, якби наш край не визволила Червона Армія і ми не возз'єдналися з Радянською Україною? - часто питає себе Іван Бровді. - Скульптором -точно, ні. Бо у матері не було грошей, аби вивчити мене за попередніх режимів.

У рідному селі Іван Бровді закінчив семирічку, потім у сусідніх Великих Ком'ятах одержав атестат зрілості. Ще в початкових класах у Івана проявився хист вирізати з каолінових глин, якими багата околиця Онока, фігурки звірів, птахів, людей. Вчителі хвалили доробки юнака і радили матері віддати сина на навчання в Ужгород.
У1956 році повіз документи в Ужгородське училище прикладного мистецтва. У ті часи талант, а не гроші, служив перепусткою до навчання і юнака приймальна комісія зарахувала. Спочатку Іван Бровді брався за все, та найбільших успіхів він досяг у декоративно-монументальній скульптурі та станковому живописі. Його композиції, вирізані з дерева, на виставках кращих студентських робіт викликали схвальні відгуки педагогів Ф. Манайла, В. Свиди, П Бал-ли, М. Поповича, А. Шепи, К. Лозового, І. Гарапка, М. Медвецького.

У цей час молодого студента окрилювала художня Муза в особі дуже красивої і талановитої однокурсниці Лариси. І дівчині запав у серце Іван - роботящий і наполегливий, безкомпромісний заради правди і добрий для товаришів. Побралися на останньому курсі, а по закінченні училища залишилися в Ужгороді.

Трудову діяльність Лариса та Іван Бровді розпочали в художньо-оформлювальному комбінаті. З першим завданням - оздоблення головної будівлі області, де тоді був обком партії та обласна рада - вони успішно впоралися. Але прикрашення вітрин, торгових виставок, фасадів будівель ні Ларисі, ні Іванові задоволення не приносило.

РОКИ ТВОРЧОСТІ

Саме у цей час Іван Бровді почав розмірковувати над проблемою спроможності мистецтва організувати естетичний простір. Тоді він віддав пальму першості скульптурі. Труд цей - важкий і титанічний: відсікати з кам'яної брили шматок за шматочком. І подружжя перебралося жити до матері. Спочатку він був учителем праці та малювання у Виноградівський школі-інтернаті, потім влаштувався у Берегові картографом у Закарпатську геолого-розвідувальну організацію. Заробітку не вистачало, і батько маленької Тамарочки брався за будь-яку "чорну" роботу. Лариса Олександрівна намагалася влаштуватися на роботу, але Іван Васильович переконав, що її діло - творити і доглядати доньку.

У1965 році Лариса Бровді стала лауреатом обласної виставки. її гобелени і живописні полотна захоппювали відвідувачів, книга відгуків була переповненою. Досягнуте - окриляло. Найбільше радів успіхам дружини чоловік, і, щоб не відстати, невпинно творив.

-  Я люблю працювати, - пояснює Іван Бровді, - коли мене всього полонить творчий стан захоплення. Тоді робиш, не відчуваючи втоми, і хочеться працювати й працювати...

Через два роки відбулася їхня спільна виставка, яка стала тріумфальною. В них побачили талановитих, самобутніх і цілеспрямованих митців. їх обох у 28 років (!) прийняли у Спілку художників СРСР.

На подальшому шляху до Олімпу він набивав мозолі, намулював ступні до крові. Найчастіше найприємнішою нагородою для художника ставало відчуття внутрішньої гармонії з природою, а найдостойнішою - щирі слова подяки від простих людей.

- Століттями візитною карткою Мукачева була древня фортеця, що височіє над містом, - згадує колишній директор історичного музею заслужений працівник культури і Почесний громадянин Мукачева Василь Цигак. - А після того, як у центрі міста над Латорицею постали святі рівноапостольні брати Кирило і Мефодій, створені Іваном Бровді, вони перетворилися у візитку Мукачева. Біля них фотографуються, їм вклоняються, до них несуть квіти...

В Ужгороді височіє пам'ятник воїнам-червоноармійцям - добровольцям Закарпаття. їх було понад 30 тисяч. Пам'ять про них увіковічив у скульптурі Іван Бровді. Для Мукачева він створив із рожевого каменю величну фігуру Матері з Дитиною на колінах. Вийшло так вдало, що греко-католицька громада міста запропонувала встановити її біля Свято-Успенського собору.

- На моєму шляху, - ділиться спогадами Іван Васильович, - зустрічалося багато добрих людей. Ніколи не забуду трьох комуністів. Насамперед першого<зекретаря Берегівського райкому партії Миколу Миколайовича Семенюка. У нашому з Ларисою становленні як митців він відіграв чи не провідну роль. За керівництва обкомом Юрія Васильовича Ільницького Закарпаття досягло максимального розвитку в усьому, і в культурі зокрема. У ті роки Мукачівську парторганізацію очолював Олександр Йосипович Нулей. Щоби навчати талановитих дітей мистецтву, він запросив у Мукачево художників. З Хуста приїхало подружжя Герців, із Берегова - ми з Ларисою. Сюди ж переселилися В. Кислое, П. Фелдеші та інші. Усім нам дали пристойні квартири, роботу, змогу займатися творчістю...

ЗУСТРІЧ НА КИЇВСЬКИХ ПАГОРБАХ

.. .А четвертим на моєму шляху зустрівся Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України, - продовжив Іван Бровді.

- Організована ним допомога при встановленні пам'ятника св. Кирилу і Мефодію в Києво-Печерській лаврі та освячення монумента досі мене вражають.

Коли пам'ятник встановили, до нього підійшов старий монах, отець Феофан. Він поцілував одежі християнських святителів, відтак підійшов до мене і, подякувавши за створене, сказав, що у російського поета Федора Тютчева є слова, які повністю стосуються мого творіння:

Не то, что думаешь, - природа.
Не слепок, и не мертвый лик.
В ней есть душа, в ней есть Свобода.
Ее закон во все проник.

Уже прощаючись, отець Феофан передав мені написану молитву Блаженного Августина такого змісту: "Боже, дай мені силу звершити те, що я можу звершити. Дай спокій пройти повз те, чого я звершити не можу. І дай мудрість відрізнити перше від другого". Тепер вона поповнила мої щоденні обов'язкові молитви.

Теги: Іван Бровді, скульптор, митець, Ужгород, Онок, Муза, Берегово

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати