Помаранчевий поштовх

Ніби місячне протестне протистояння здатне змінити віковічну ментальність, зруйнувати сформовані десятиліттями корупційні зв’язки чи тим більше змінити геополітичне становище країни, як буфера між європейською та величезною євроазійською цивілізаціями. Тим більше, що у навіть у 2004 році мало хто вірив не лише у можливість революції, а й взагалі у реальність будь-яких змін на владному Олімпі України.

Згадаймо соціологічні опитування літа-осені 2004р. Тоді В.Ющенко увесь час випереджав свого головного конкурента В.Януковича на 10-15% і його рейтинг стійко тримався на позначці 45%. Але в перемогу ставленика не від влади вірили всього 20% виборців. Тому в листопаді-грудні 2004р. значна частина українців справді перевершила сама себе і сподіватися, що такий стан емоційного піднесення триватиме вічно можна лише при елементарному незнанні соціальних законів.
Однак нині хотілося б поглянути на проблему зовсім з іншого боку. Історія не знає умовного способу, проте теоретичні припущення дають змогу піднятися над суб’єктивними оцінками, а значить відзначити ті закономірності, які діятимуть незалежно від прізвищ, волі партій чи сьогочасної політичної кон’юктури.

Щоб сталося, якби Майдану в його нинішньому розумінні не відбулося і Президентом після другого туру був би оголошений В.Янукович? Звичайно настрої незадоволення і розчарування на Заході та в Центрі нікуди б не поділися, хіба, що трохи були б розведені апатією. Одночасно з цим посилилися б патерналістські та паразитичні настрої на Сході і Півдні з їх вірою у благодать слов’янського братства та всесильності влади.

Проте ейфорія можновладців, які посилено почали б компенсувати страхи і витрати завдані передвиборчою кампанією, дірки в бюджеті, що утворилися внаслідок необґрунтованих соціальних виплат, прагматизм російського капіталу, який масштабно почав б витісняти вітчизняний, справили б ефект холодного душу з відповідним збільшенням протестного електорату.

Концентрація влади у «донецьких» з повноваженнями Кучми спричинила б переформатування парламенту в бік прихильності до конституційної реформи. Тепер за неї б виступила і опозиція в особі «Нашої України», БЮТу, соціалістів, комуністів і фракцій конкуруючих кланів Медведчука та Пінчука. Тобто в тій чи іншій формі вона все одно мала бути прийнята, тим більше напередодні парламентських виборів на пропорційній основі, коли кожний сподівався отримати якнайбільше голосів.

Прохолодне ставлення Заходу до нової української влади, через сумнівну її легітимність також все більше посилювало б залежність української еліти від Росії і зменшувало відчуття комфорту. Таким чином опозиційні настрої в державі напередодні парламентських виборів 2006р. значно зросли б і перевага її над владою при всіх можливих фальсифікаціях складала б як мінімум 60% на 40%.

Відповідно В.Ющенко, популярність якого від перебування в опозиції лише зростала б ставав практично безальтернативним кандидатом на прем’єрство при Президенті В.Януковичу. А з огляду на об’єктивну неможливість встановлення диктатури в Україні та вимушеність політичних компромісів такий розвиток подій здається найвирогіднішим, бо утримувати країну, нехтуючи її половиною абсолютно нереально. А потім так само після отримання влади в таборі демократів розпочався б розбрід і хитання, війни амбіцій, ідеологічні суперечки між лівими і правими, лібералами і державниками. Тобто те, що ми маємо зараз в тій чи іншій формі все одно мало статися, бо історію творять люди, а від того, який в дану мить перемагає колір їхня сутність не міняється.

Так що ж нам дала помаранчева революція?

Звичайно, з точки зору глобальних світових процесів кількома роками можна нехтувати. Але з погляду людського життя це конкретні долі, надії і розчарування. Тому без усяких сумнівів помаранчевий поштовх справив колосальний позитивний вплив на формування українців як державотворчої нації. Він вичавив з душ не каплі, а літри рабства, хоча десятки залишилися. Відсутність Майдану практично легалізувало б кримінальні цінності і далі ми могли зіштовхнутися не з одним, а можливо сотнями Мукачевих, стали свідками не локальних базарних розборок, а справжніх війн за власність та загрозою громадянської війни. Навряд чи без Майдану наступна політична боротьба проходила б так мирно і завоювання політичних свобод та вільної преси не здавалися б такими природними. Унікальність Майдану полягає у його винятковій миролюбності і навіть святковості і тут ми справді виявилися на рівні кращих зразків європейської культури. Бо, напевно, лише Чехія з її давніми демократичними традиціями може порівнятися з нами і це зовсім інше ніж було в Румунії чи Югославії, які теж Європа.

Хоча головне завоювання помаранчевої революції по суті ніхто й не піддає сумніву. Власне на Майдані тисячі разів з різних вуст звучало, що тут люди зібралися не за Ющенка чи Тимошенко або проти Кучми чи Януковича, а за право вибору. І ми його отримали. Тому якщо тепер наші громадяни обрали собі В.Януковича, Л.Черновецького чи С.Ратушняка, то це такий же вибір, як і В.Ющенка, Ю.Тимошенко чи В.Петьовки. І його треба поважати. А вчитися доводиться на власних помилках. Головне, щоб залишалася можливість їх виправляти.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати