Верецький (Середньоверецький) перевал (висота над рівнем моря – 839 метрів) знаходиться на межі Закарпатської та Львівської областей України. До 1918 року по ньому проходив кордон між угорською та австрійською частинами Австро-Угорської імперії, у 1919 році – березні 1939 року – Чехословацькою Республікою та Польщею, надалі до вересня 1939 року – Угорщиною та Польщею. Найближчі села з закарпатського боку – Верб’яж та Нова Ростока Воловецького району, з львівського – Жупани та Клімець Сколівського. Через перевал проходить "стара", нині мало використовувана автомобільна дорога із Закарпаття на Львівщину.
У другій половині ХVІІІ століття було віднайдено та опубліковано хроніку "Геста Гунгарорум" ("Діяння угрів"), автор якої невідомий (Анонім). Написання її на початку ХІІІ століття іноді приписують нотареві угорського короля Бели ІІІ. До багатьох "діянь", описаних Анонімом, чимало істориків, зокрема й угорських, ставляться скептично. Це стосується і повідомлення про перехід семи (серед них чотири були угорськими, три "кабірськими", тобто, мабуть, тюрко-хазарськими) племен у 896 році через Верецький перевал.
Тут слід пояснити, що прадавньою батьківщиною предків угорців був Середній Урал. Їх найближчими родичами вважаються народності ханти і мансі, що мешкають у Західному Сибіру (сусідні народи донедавна називали їх "югра"), від мов яких угорська відрізняється приблизно так, як відрізняються між собою мови слов’янські.
У V столітті до н. е. угри, від’єднавшись від хантів і мансі, переселилися на територію сучасної Башкирії, а з ІХ століття вони уже мешкають в Приазов’ї (називали вони цей терен - Леведія) і є підвладними хазарським каганам. Були типовими номадами - кочівникам-скотарями, хоча вже знали, перейнявши від аланів, тюрків-болгарів, елементарне землеробство.
На початку ІХ століття на угрів напали печеніги. Зазнавши у війні з ними поразки, угри розділилися. Одна частина повернулася назад у Башкирію (на початку ХІІІ століття їх тут ще відшукав угорський монах-місіонер), де їх нащадки розчинилися серед інших народів. Інша перекочувала західніше - на територію сучасних Херсонської, Миколаївської та півдня Одеської областей України (цю місцевість вони назвали Етелкьозом). Та печеніги знайшли їх і тут. Тож наприкінці ІХ століття уграм довелося тікати і звідси у найзахідніші степові простори, придатні для кочового скотарства – Панонію, себто Тисо-Дунайську низовину та Трансільванію, заселені на той час, як писав літописець Нестор, "слов’янами та волохами", а також, мабуть, незначними залишками тюрків-авар (іноді припускають, що їх нащадками є секеї - етнографічна група угорців) та германців-гепідів (себе називали "товт", що є близьким до "тевтон", надалі словакізувалися). Очолювали угрів, так як це було прийнято у хазарів, три особи – верховний військовий вождь (дюла) Арпад, головний шаман (кенде) Курсан та старійшина мирного часу (гарка) Тетень.
Тож є сумнівним, щоб в 896 році варварська орда угрів, а це були в основному жінки і діти, бо дорослі чоловіки перебували у військовому поході проти Болгарії Дунайської на Балканах, тікаючи від печенігів з Етелкьоза, добиралися в Трансільванію та Панонію не найкоротшим і зручнішим шляхом – через сучасну Румунію, а окільним – через нинішню Західну Україну (достатньо густо заселену) та Карпатські перевали. Неймовірним є і те, щоб кілька сот тисяч жінок та дітей із кибитками, стадами худоби (угорці були степовиками, залишалися кочівниками) продерлися через зарослі лісом перевали, позаяк якихось доріг наприкінці ІХ столітті тут не було. Однак, після віднайдення хроніки Аноніма, легенда про перехід угорців через Верецький перевал набула широкої популярності. Відомий художник К. Мункачі написав на цю тему велике полотно.
Завоювавши "нову батьківщину", місцеве населення угри винищили чи перетворили на рабів. Згідно з Анонімом (а також за закарпатським народним епосом), вони знищили державне утворення предків закарпатських українців – Мукачево-Боржавське князівство, а його князя Лаборця - повісили.
У порівнянні із сусідніми народами, зокрема слов’янами, угри перебували на набагато нижчому рівні цивілізаційного розвитку, були азійськими варварами, тож, оселившись у Панонії, наводили жах мало не щорічними набігами (подібно, як половці, печеніги, пізніше татари – на Русь) на Італію, Німеччину, Францію, навіть Іспанію. Зажахані цією азійською ордою, європейці, які їх, помилково, враховуючи побут та здебільшого монголоїдний тип, вважали гунами, у Х ст. створили спеціальну молитву - "Боже порятуй нас від угрів!".
Грабіжницькі походи тривали аж до 955 року, коли німецький імператор Оттон І вщент розгромив їхню кінноту. Після цього угри були змушені поступово цивілізовуватися, європеїзовуватися, переходити, під впливом слов’ян та германців, до осілості, землеробства. Близько 1000-го року вони приймають і християнство (хоча язичницькі вірування, і, особливо, серед половців, які в 1239 році, втікаючи від монголо-татарів, переселилися з чорноморських степів в Угорщину, утворивши існуючу до сьогодні етнічну групу кунів (куманів), трималися ще багато століть) та засновують державу. Першим угорським королем став Іштван (Стефан), пізніше визнаний святим. Змішуючись із корінним населенням, угорці поступово втрачають і монголоїдні риси, в їх мову ввійшло чимало слов’янських слів, особливо тих, які були пов’язані із землеробством та будівництвом держави.
У 1896 році в Угорщині на державному рівні відзначалося тисячоліття "завоювання угорськими племенами нової батьківщини" (по-угорськи визначається одним словом – "гонфоглалаш"). Відзначення відбувалося з великою великодержавно-шовіністичною, принизливою для національних меншин "помпою".
На тоді підвладній Угорщині території нинішнього Закарпаття до цієї дати були споруджені пам’ятники на Верецькому перевалі, в Мукачеві (встановлено височенну стелу з міфічним "уральським" орлом Турулом), які повинні були нагадувати місцевим українцям про "вічність" панування Угорщини над ними.
Тоді, з приводу святкування "міленіуму", позаяк будь-який легальний спротив шовіністам у краї був неможливий, із протестним листом "І ми в Європі" на захист закарпатців виступила українська інтелігенція Галичини на чолі із Іваном Франком, вказуючи, що "нищити русинів зробилося немов патріотичним обов’язком мадярським, дарма що… вело за собою економічну руїну, духовну темноту і безпомічність півміліонової маси народа, виключало від цивілізаційного розвою і поступу цілі обширні комітати, деморалізувало і доводило до цілковитого етичного здичавіння угроруську інтелігенцію…". У двадцятих роках ХХ століття пам’ятник був демонтований чехословацькою владою, яка вбачала у ньому символ угорського шовінізму.
У 1996 році закарпатці, із газет, які видавалися в Угорщині, з подивом довідалися, що на Верецькому перевалі повним ходом іде відновлення пам’ятника на честь угорського гонфоглалашу ("завоювання нової батьківщини"). Чому він встановлюється не на сучасному державному кордоні Угорщини, а на колишньому державному кордоні Угорського королівства, було незрозумілим, якщо тільки, звичайно, не вважати це спробою реваншизму. Реваншисти, що мріють про відновлення "Великої" Угорщини у кордонах "святостефанської корони" в Угорщині є і нині (дотримуються гасла, відомого закарпатцям із часів 1939 року: "Csonka Magyarorszag nem orszag – nagy Magyarorszag menyorszag!" - "Мала Угорщина – не держава, Велика Угорщина – райська держава!"), хоча їх ідеї наразі підтримує лише 10 – 20 відсотків населення країни.
Та й чому закарпатці мають терпіти пам’ятник на честь їх завоювання уграми, вбивства князя Лаборця та встановлення чужоземного гніту? Ініціаторам будівництва пам’ятника слід було зрозуміти, що, у випадку прагнення добросусідських стосунків, не варто робити те, що принижує національну гордість інших народів. До прикладу англійцям і на думку не спадає нав’язувати Індії пам’ятник на честь перетворення її в колонію Великої Британії. Не ініціюють такого спорудження турки в Болгарії чи Сербії, або в тій же Угорщині, під Мохачем (тут у 1526 році угорське військо зазнало нищівної поразки від турецьких військ і Угорщина втратила незалежність), монголи в Росії тощо. До того ж, на Верецькому перевалі у березні 1939 році угорськими та польськими окупантами було розстріляно сотні карпатських січовиків, тож виглядало так, що існує бажання ще й зневажити героїв, котрі віддали свої життя за Україну, "спорудивши пам’ятник на їх кістках".
Обурювало й те, що все діялося таємно.
Проти будівництва виступила Українська Народна Рада Закарпаття, крайовий Рух, інші організації. Широко розповсюдженим був їх "Протест проти угорської історичної агресії на Закарпатті". До заперечення будівництва долучилася громадськість Львівщині (рішення про таке прийняла і Львівська міська рада), народні депутати України. Зокрема, голова НРУ В. Чорновіл виступив щодо цього і у Верховній Раді.
Тож у Києві зрозуміли, що спорудження пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, несе загрозу національно-державним інтересам України, є зневагою для українців (для когось наприкінці ІХ століття почалася "нова батьківщина", а для когось - багатовікове поневолення), тому рішенням Кабінету міністрів будівництво було "призупинене". Однак питання його відновлення і далі впродовж років порушувалося угорською стороною на міждержавному рівні.
Два роки тому стало відомо, що роботи із будівництва пам’ятника поновлені. І дозвіл на це дала влада, хоча, при цьому, було порушено низку законодавчих актів. І знову все діялося таємно. Перед тим, до речі, було відновлено височенну стелу з орлом Турулом на Мукачівському замку, хоча навіть в Угорщині спорудження пам’ятників із Турулом центристські політичні сили вважають недопустимим, позаяк вони є "символами реваншизму".
Зазначене, на мій погляд, засвідчувало відсутність в деяких високих українських чиновників двох речей:
Перша – відсутність національної гордості, елементарного патріотизму та розуміння, що таке національна безпека України.
Друга – бездарна відсутність елементарного прогнозування можливих наслідків прийнятих рішень.
Детальніше - стосовно другого. Довідавшись про "відновлення" будівництва пам’ятника на честь завоювання наших предків угорцями, я, як депутат обласної ради, звернувся до деяких обласних керівників, від котрих залежало прийняття рішень із даного питання. Виникла дискусія. Мені пояснювали, що пам’ятник на Верецькому перевалі (як і Турул) споруджуються для того, щоб "покращити українсько-угорські міждержавні стосунки". На мої запитання, "що буде, якщо громадськість підніметься на протест?", із скептичною іронією відповідали, що таких не буде, бо "все схвачено!"
Доводилося пояснювати, що будівництво слід припинити, доки воно дійсно не викликало погіршення стосунків, бо протести таки відбудуться, адже ще чимало людей не позбавлені національної самоповаги. А у випадку, коли громадськість своїми акціями не дозволить "урочистого", за участю президентів України та Угорщини та Угорщини, відкриття пам’ятника, як уже тоді планувалося, то чи не погіршить це стосунки? Більше того, а раптом "хтось" обмалює, чи навіть підірве пам’ятник, адже будь-який радикалізм (а будівництво, всупереч громадській думці, реваншистського пам’ятника, тим більше - "на кістках карпатських січовиків", є радикальним, екстремістським вчинком), породжує радикальні дії із іншого боку. Чи "покращить" це стосунки?
Наші державні "мужі" цього не сприймали, адже "такого не може бути, бо не може бути ніколи!", хоча із прогнозуванням розвитку подій, з рекомендацією поінформувати вище керівництво держави про необхідність відміни будівництва "поки не сталось гірше", я навіть звертався до начальника Управління СБУ по Закарпатській області Ю. Рахівського. Реакції з боку високо посадовців не було жодної.
Та розвиток подій підтвердив прогнозування.
Після протестів громадськості, масових акцій, організованих на перевалі ВО "Свобода", рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про недопустимість будівництва зневажливого для українців та реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участі керівників України та Угорщини (до речі, 15 березня, себто у святий для закарпатців день) стало неможливим. Ініціатори цієї зневаги українців зазнали ганебної поразки. Отож відкривали його таємно – так, щоб громадськість про дату події не знала.
Нещодавно на монументі з нагоди 1100-ліття гонфоглалашу на Верецькому перевалі "невідомі" написали: "Слава Україні!", "Тут була Карпатська Україна!" та намалювали державний герб України. Ці патріотичні гасла було визнано "вандалізмом" (хоча пам’ятник, як зазначалося вище, був побудований з порушенням відповідного законодавства України), порушено кримінальну справу. Прийнято рішення встановити постійну міліцейську охорону (і це на майже кілометровій висоті! Може б варто краще охороняти дійсно пам’ятки історії та культури, які грабують, чи які горять мало не щорічно?)
При цьому слід чітко зрозуміти: саме встановлення владою та Товариством угорської культури Закарпаття (ТУКЗ) даного пам’ятника, всупереч протестам громадськості, на колишньому кордоні Великої Угорщини та на "кістках карпатських січовиків", є "радикалізмом" та "екстремізмом". А будь який радикалізм та екстремізм викликає радикалізм та екстремізм з іншого боку. Тож те, що відбулося нещодавно – абсолютно логічний наслідок, реакція на нехтування владою національно-державних інтересів українців. Стосується це і облиття фарбою пам’ятника Ш. Петефі в Ужгороді. Адже стояв він, як і чимало інших угорських пам’ятників на Закарпатті, багато років. І ніхто їх не чіпав, поки не було антиукраїнської наруги на Верецькому перевалі.
Я, як і абсолютна більшість закарпатських українців, не є прихильником обливання фарбою пам’ятників національним геніям, яким для угорського народу є Ш. Петефі. Дуже хотілося б жити з угорцями Закарпаття та Угорщини у дружбі та взаємоповазі. Та останнє повинне бути таки взаємним із обох сторін. Тож владі та угорським реваншистам слід зрозуміти –не можна зневажати український народ.
Вихід із ситуації - єдиний:
ПАМ’ЯТНИК ГОНФОГЛАЛАШУ НА ВЕРЕЦЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ ПОВИНЕН БУТИ ДЕМОНТОВАНИЙ!
У випадку бажання угорців мати пам’ятник з нагоди здобуття "нової батьківщини" такий можна спорудити у Загоні, тобто на угорському боці українсько-угорського державного кордону, що абсолютно не викличе жодних заперечень.
До речі, стосується це і деяких інших проблемних питань. Це і височіння Турула на Мукачівському замку, і сотні та сотні інших угорських знаків та пам’ятних дощок, встановлених з найдрібніших приводів по всьому Закарпаттю, і угорські державні (!?) прапори, які всупереч українському законодавству, підняті над адмінбудинками органів місцевого самоврядування, інших державних установ у багатьох населених пунктах Закарпаття.
Усі звернення до органів державної влади про наведення елементарного порядку в цьому плані – ігноруються.
Невже хтось свідомо цим хоче й далі провокувати конфлікти?
Володимир Піпаш, голова Закарпатського ОО ВУТ "Просвіта" ім. Шевченка, депутат Закарпатської облради
02 квітня 2009р.
Теги: Верецький перевал, пам'ятник, угорці, карпатські січовики, розстріляти