Петро Шолтес дуже простий у спілкуванні -складається враження, що ти знаєш цю людину давно. Та й є оригінальним художником. Якщо зазвичай майстри пензля працюють в одному жанрі: пейзаж так пейзаж, натюрморт так натюрморт, то Шолтес малює все - пейзажі, портрети, натюрморти, інтер'єри. А останнім часом - графічні дружні шаржі.
- То вас через це називають різноманітним?
- Якось Володимир Микита мені сказав: «Малюй натюрморти. Це тобі личить». Я не можу малювати лише це. Усе шукаю щось нове. Щоб не здаватися нудним.
- Ідеї не вичерпуються?
- У мене є фантазія. Деколи колеги кажуть: «Я вже не знаю, що малювати». У мене такого нема. Та без натхнення я не малюю. Головне - щоб у роботі був настрій, щоб вразила. Бо іноді ходиш по якійсь виставці, а емоцій ніяких. «Пойме ліпше на 100 грамів», - кажуть хлопці. Ідемо. Словом, не гарні роботи треба малювати, а добрі.
- Малювати - це робота?
- Це не праця, а радість. Головне - знати, що хочеш на полотно передати. Та й малювати треба з любов'ю. У мене бувало так, що побачив щось у місті, то біжу додому передати це на папір.
- Це як любов із першого погляду?
- Є таке в мистецтві. Як вразить щось, як любов із першого погляду, то не упускай. Бо якщо будеш думати, чи треба то тобі малювати, чи ні, то все мине. Побачив, намалював - і все.
- Багато часу йде на роботу?
- Я дуже швидко малюю. Якось були з колегами в Угорщині на пленері. Увечері за пивом обговорювали, як пройшов день. Усі полягали спати, а мою увагу привернула фіранка, яка тихо погойдувалася від вітру. Зранку хлопці дивувалися: «Петре, коли встиг намалювати?» Якось на Пасху залишився на кілька годин сам, в око впав святковий стіл із паскою, писанками. Намалював. Гості повернулися і сказали, що це шедевр.
- Як вони народжуються?
- Сказати собі: «О, я зараз зроблю шедевр» - від цього картина не народиться. Бо без натхнення все одно нічого не вийде. Треба знати, коли зупинитися. Ми не знаємо. Мені любиться дуже мало моїх картин. Бо я - реаліст, а дуже люблю авангардне, модерне мистецтво. Та з того шляху не можу звернути і не хочу.
- Ви продаєте свої роботи?
- Я малюю не за гроші. З Києва депутати телефонували, просили продати. Сказав: «Не продаю». Гроші підуть, а картина залишиться.
- Ваші картини мандрують. Виставки то в Ужгороді, то у Виноградові, тепер у Берегові. Сприйняття людей різниться?
- Виставки у райцентрах набагато цікавіші. Там люди більш вдячні. Цікавляться, випитують. А у більших містах публіка балувана. Напевно від того, що багато виставок, різних мистецьких подій.
- Ваші діти теж малюють?
- Я не люблю, коли батьки-художники хочуть зробити з дитини собі подібне, незважаючи на те, має дитина талант до того, чи ні. Мій син і невістка дуже люблять кераміку, | дуже тішаться з того, коли людям подобаються їхні роботи. А от дружина Габрієла малює. Онук Мартинко також.
- А як ви стали художником?
- Пророчили долю музиканта. Я взагалі любив і люблю музику, особливо джазову. У дитячі роки грав і на піаніно, і на гітарі. Ще тоді на запитання: «Ким, Петрику, хочеш бути?» на здивування всіх відповідав: «Я не знаю». Зізнаюся, що лінувався вчити ноти. Ми жили на вул.Горького, неподалік будинку Манайла (Федір Манайло - народний художник України. - Авт.). З його донькою Катею ходив в один клас. Вона не раз казала: «Зайди до нас, і батько навчить тебе малювати». Та тоді я дивився на Манайла, як на Бога. В армії грав на баяні. Після училища стало нудно. Багато друзів і вчителів мене підтримало, коли вирішував, чи малювати. Казали: «Петре, в тебе виходить. Ти бачиш колір». Якось пішли з племінником Адальберта Ерделі взимку в гори. Не мав при собі ні фарб, ні мольберта. Та я накидав рисунок олівцем. Він підійшов, подивився і каже: «Петю, та в тебе добре виходить». Після сам почав ходити по селах, як фанатик. Усі церкви перемалював. Тоді ще вчився в училищі.
- Ви й тепер не сидите на місці.
- Люблю їздити на пленери з художниками по наших селах. Малювали у Вишці, Жденієві та містах Угорщини. Це заряд енергії, спілкування, нові ідеї, нові роботи. Не завжди малювати природу легко. У Жденієві хтось із цімборів казав: «Та я б ліпше пішов малювати на Корзо». Я теж багато рисую Ужгород, бо тут народився.
- Який ви, пане Петре, у житті?
- Люблю поїсти, розпещений. Дружина часто нагадує, що треба поправити зачіску чи вдягнути щось гарне. Бо весь у своїх задумах малювання.
- А як Шолтес святкує Новий рік?
- У мене теплі спогади про Новий рік збереглися з дитячих років. Батько завжди просив когось із знайомих, щоб перевдягнувся у Діда Мороза і приніс подарунки. Тому ще у 13 років вірив, що він існує насправді. Наша ж родина більше цінує Різдво. Маємо чудові традиції, дружина готує коложварську капусту, інші смачні страви, а дітям і внукам під ялинку кладемо підписані від Боженятка подарунки.