Першими з цією чудовою датою ювіляра привітали голова районної ради Михайло Фединець, керівник апарату РДА Андрій Німець та Салівський сільський голова Олександр Біро.
«Я народився в Синевірі, - розповів «ВУ» ювіляр. - Коли в Закарпатті було проголошено Карпатську Україну, я разом зі своїми сельчанами вступив у Карпатську Січ. Мені тоді було 20 років. А після трагічної поразки на Красному полі, біля Хуста, багато з нас вимушені були емігрувати. Я, як і тисячі закарпатців, вирішив втекти у Радянський Союз, наївно вірячи, що це наші найпалкіші брати. Та тільки ми перетнули кордон, як нашу групу захопили енкаведисти й запроторили у Станіславську в'язницю. Там мене без суду й слідства ув'язнили на 10 місяців. Разом зі мною сиділи галичани, поляки.
«Звідкіля?» - поцікавилися ув'язнені. «Із Закарпаття», - відповідаю. «Та ти, напевно, з глузду з'їхав, повіривши в комуністичну пропаганду? Від пазурів цих бузувірів мало хто живим вирветься, - ламаною українською сказав поляк. - Хлопче, невже ти не знаєш, що комуністи можуть тебе розстріляти?!». Та я не повірив. «Товаришу капітане, я хочу бути червоноармійцем!» - заявив я одного разу молодому офіцеру на допиті. «Какой я тебе товарищ, ты - заключенный!» - злобно огризнувся «старший брат». - Ты тогда увидишь советское оружие, когда свинья небо!». Оце так браття-росіяни!
Зі Станіславської в'язниці етапом мене відправили за Полярне коло у ГУТАБи, де аж до кінця війни валив ліс за черпак баланди. Добре, хоч у біографії написав, що я - громадянин Чехословаччини. Тож, коли з нас і закарпатців, Людвік Свобода формував Чехословацький корпус, я з великою радістю вступив у нього. «Краще смерть на фронті, - подумав я, - ніж ця комуністична каторга».
Михайло Павлович у складі Чехословацького корпусу визволяв Закарпаття, Чехословаччину. Він - інвалід війни II групи. «Я дуже радий, що дожив до цього світлого дня, - сказав нам наприкінці ювіляр, - коли маємо власну незалежну державу, за яку вмирали мої побратими».