Мігранти на вулицях Ужгорода мають довідки, що узаконюють їхнє перебування на Закарпатті

Темношкірих іноземців, які здебільшого кучкуються групами, але зовсім не схожі на туристів, останнім часом у місті побільшало. Це впадає у вічі, і депутати Ужгородської міськради з місяць тому навіть запропонували заслухати у сесійній залі відповідну інформацію начальника відділу міграційної служби у Закарпатській області Миколи Товта, що й було зроблено. Напевно, ужгородцям ця тема теж небайдужа, тому ми вирішили детальніше розпитати про неї Миколу Миколайовича й ширше розглянути її на шпальтах газети.

Перш ніж вони потраплять до нас…
Нелегальна міграція наряду з торгівлею зброєю та наркотиками давно стала бізнесом міжнародного масштабу. Її характерною рисою є наявність посередника, який організовує перетин кордону (дуже рідко “просочення” через рубіж відбувається самостійно) і отримує за це гроші — видатки оплачуються з кишені “живого товару”, котрий, до речі, обирає таку долю абсолютно добровільно. У цій сфері крутяться величезні кошти: за даними Міністерства внутрішніх справ України, які можна знайти в Інтернеті, за переправлення через кордон маршрутом “СНД — Європа” одного “туриста” організатори контрабанди мігрантів виплачують провідникам близько 5 тис. дол. США, а самі при цьому мають прибуток 10—15 тис. дол. з особи. Механізм переправки періодично зазнає певних змін, але основна схема зберігається. Так, більшість мігрантів стверджують, що зі своєї батьківщини вони потрапили спершу в Росію, часто в саму Москву, де формувався первинний потік подорожуючих. Там посібники, переважно іноземці, збирають групи для таємного перетину російсько-українського чи білоруського кордону. Про комфорт для “туристів” не йдеться: їх ховають у вантажівках серед усілякого товару, “штабелями” запихають у тайники в транспорті, використовують фальшиві документи, та ще й жорстко карають за непослух. Коли дісталися України, наступне завдання — потрапити на Захід. За даними Міжнародної організації з міграції, є підстави вважати, що багатьом тисячам це вдається, і лише 5—10 % усіх нелегальних мігрантів, котрі перетинають нашу територію, затримують. Правда, прикордонники стверджують, що затримують дві третини. Виходить немало — щороку приблизно 30 тис. нелегалів потрапляють у сіті МВС та Держприкордонслужби.
Але з ідентифікацією “гостей” є проблеми: більшість із них знищують свої документи або залишають їх переправникам, не знають англійської, а з перекладачами з їхніх рідних мов у нас натужно. Навіть якщо встановити, з якої країни прибули ці люди, їхні посольства та місцеві етнічні діаспори не завжди охоче співпрацюють з правоохоронними органами в ідентифікації та поверненні на батьківщину мігрантів. Відповідно цей процес та процедура примусового вислання з країни можуть бути досить тривалими. Основою для співпраці дипломатичних установ і правоохоронців є загальноприйняті міжнародно-правові норми, що встановлюють обов’язок диппредставництв захищати своїх співгромадян на території будь-якої країни, та двосторонні угоди про реадмісію. Однак на практиці такі угоди часто відсутні і співпраця залежить від доброї волі дипломатів. Сподіватися на неї, враховуючи, що більшість країн — головних постачальників нелегальних мігрантів в Україну — мають низький рівень розвитку, зате високий рівень перенаселення, а відтак вітають міграцію своїх громадян на більш високорозвинуті простори, не дуже варто. За даними ООН, 11 країн прагнуть підвищити рівень еміграції: Бангладеш, В’єтнам, Ємен, Індія, Індонезія, Йорданія, Непал, Пакистан, Таїланд, Тувалу, Туніс. Відповідно, допомагати ідентифікувати й депортувати своїх громадян вони не поспішають. Отже, ці люди залишаються в Україні, переважно, звісно, на Закарпатті, в Києві та кількох інших великих мегаполісах.
Що з ними робити?
Маючи рубежі з чотирма країнами Євросоюзу, Закарпаття, природно, як магнітом притягує нелегальних транзитних “туристів”. Тільки минулорго року в нас за спробу незаконного перетину кордону було затримано близько 4 тисяч емігрантів із 37 країн світу. У цьому плані лідирують молдавани — 1402 особи, пакистанці (585), грузини (469), індійці (311), сомалійці (234), представники Російської Федерації, в основному чеченці (195), іранці (171), бангладешці та китайці (по 137), афганці (25). З них 1443 чоловік були передані в порядку реадмісії від наших сусідів — Словаччини, Угорщини.

Тільки невеликий відсоток нелегалів дійсно мусили тікати від війни чи репресій на своїй батьківщині і шукати притулку на чужині. Решта прагне в кращому разі високооплачуваної роботи, а в гіршому — просто легкого життя. Проте Микола Товт каже: у січні 2002 року Україна приєдналася до Женевської конвенції по захисту біженців, а відтак взяла на себе зобов’язання щодо допуску шукачів притулку до процедури визначення статусу біженця, прийому, розміщення та адаптації визнаних біженців. Іноземці активно користуються цим. Так, тільки з часу реалізації Закону України “Про біженців” у новій редакції (липень 2002 року) міграційною службою розглянуто понад 4 тисячі заяв про надання статусу біженця, причому є тенденція до зростання їх кількості: якщо в 2005-му було 797 заяв, у 2006-му — 859, то в 2007-му — 1033. Більшість із них надходить до міграційної служби з Мукачівського та Чопського прикордонних загонів — переважно від громадян Індії, Пакистану, Іраку, Палестини, Афганістану, Бангладеш, Сомалі.
Але те, що від людини прийняли заяву, ще не означає, що їй нададуть статус біженця, уточнює пан Микола. На 1 січня 2008 року на обліку територіального органу міграційної служби перебувало всього 11 визнаних біженців: по четверо афганців та іракців, по одному громадянину Ірану, Сомалі та Шрі-Ланки. За результатами прийнятих у 2007-му до розгляду 1033 заяв не надано статусу біженця жодному (правда, за І квартал цього року такий статус отримали четверо). Та весь фокус у тому, що легалізують своє перебування в Україні таким чином усі. Адже відповідно до ст. 1 Закону України “Про біженців”, довідка про подання особою заяви про надання їй статусу біженця, довідка про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця, довідка про звернення до суду та довідка про прийняття скарги до розгляду — документи, що засвідчують законність перебування особи на території України і є дійсними для реалізації прав і виконання обов’язків, передбачених Законом України “Про біженців” та іншими законами України. Довідки, які видаються міграційною службою, є підставою для реєстрації в установленому порядку в Управлінні громадянства, імміграціх та ререєстрації фізичних осіб УМВС у Закарпатській області за вказаною заявником адресою. Також ці люди мають право проживати у родичів, у готелі, винаймати житло або користуватися житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців. Правда, на облік у Центр зайнятості за цими довідками не беруть, отже, якщо хтось і працевлаштовується, то переважно нелегально, а більшість живе за рахунок близьких або односельців, котрі вже оселилися в омріяній Західній Європі і надсилають ім грошові перекази.
Історія одного мігранта
Загальні цифри і фрази завжди менш переконливі, ніж доля конкретної людини, тому ми, як кажуть, через “знайомих знайомих” вийшли на “легального нелегала”, котрий досить давно облаштувався в Ужгороді й розмовляє російською, нехай і ламаною, часом важко зрозумілою. Йому 37 років, із них 3 уже живе тут. Звісно, він не хоче бути впізнаним, тому справжнього імені й прізвища просить не називати — дамо йому псевдонім Ібрагім. Чоловік родом із Бангладеш, жив у місті Дака. Про свою країну розповідає, що вона маленька, — всього 15 млн. громадян. І жити в ній дуже важко: нема роботи, зарплата низька, та ще й 1—2 рази на рік обов’язково все заливає вода. У рідному курортному містечку чоловіка всього 1 фабрика, де шиють сорочки та футболки, і цим можливості для працевлаштування вичерпуються. Та й там платять мізер — 1—2 долари.
Хоча родина самого Ібрагіма вважалася свого часу заможною. “Батько був шанованою людиною, займав пост на зразок вашого губернатора, — розповідає мігрант. — Йому виділили багато землі, ми жили добре. Однак у 2001 р. у 75-річному віці батько помер, і все стало зовсім інакше”. Землю, як висловився іноземець, почало забирати море, у нього самого виникли проблеми з роботою, в сім’ї не вистачало навіть їжі. Два старші брати на той час уже облаштувалися в Росії: ще за життя батька вони там училися, потім одружилися на місцевих дівчатах, завели свій бізнес і непогано розкрутилися. Ось уже 15 років вони там, обоє мають дітей, у їхніх сім’ях все складається добре. Ібрагім теж вирішив їхати на чужину — в Італію. Каже, гроші за переправку — 10 тисяч доларів — дав “мафії” (наскільки можна було зрозуміти, це його співвітчизники, котрі вже освоїлися в Італії і тепер заробляють на прожиття переправкою нелегалів — авт.). На запитання, звідки взяв кошти, каже: продали рештки землі й квартиру. Його спершу переправили до Росії. Там брат пропонував залишитися допомагати вести бізнес, але виявилося, що отримати дозвіл на проживання дуже проблематично (йому його так і не надали), тож Ібрагім наважився їхати до своєї кінцевої мети — Італії. До України, на Закарпаття, діставалися машиною — 5 чоловік, усі хлопці. Дорога була важкою, та ще й не увінчалася успіхом — “прорватися” через кордон Ібрагіму не вдалося, його затримали. Як і годиться, опинився у таборі в Павшині, поблизку Мукачева. Там йому не подобалося, зате вибрався звідти з довідкою, яка легалізувала його становище в Україні. Молодому бангладешцю пощастило зустріти тут свою половинку — він одружився на розлученій жіночці — і знайти роботу. Алі працює зварником в одного з приватних підприємців, господар ним дуже задоволений: мігрант виявився працьовитим, та ще й дуже добрим на вдачу. Він потроху переймає наші звички, любить дітей і щиро прив’язався до сім’ї свого роботодавця, котрого називає “брата” або “боса”, а його маму — “мама”.
Самому Ібрагіму в Україні так сподобалося, що до Європи він вирішив уже не прориватися, — для чого наражатися на проблеми, якщо й тут вдалося непогано влаштуватися: винаймають із дружиною квартиру, мають непоганий заробіток. Час від часу мігрант пересилає 70-річній мамі та маленькому, як він каже, братові (тому, як виявилося, уже 20, але він ще вчиться, за нього треба платити, тому й “маленький”) по 100—150 доларів. Допомагають їм і брати з Росії, отож родичі живуть удома непогано. Двічі-тричі на місяць Ібрагім розмовлє з мамою по телефону, і та, звісно, плаче. Але син до Бангладеш повертатися не збирається, йому і тут добре. Єдине, що докучає, — це холод узимку. До нього гість із теплої країни звикнути ніяк не може.
Можливі ризики
Дійсно, як і у випадку з Ібрагімом, досить багато мігрантів походить із поважних, порядних сімей, та тяжке життя на батьківщині змушує їх тікати звідти. Але ризик, що у нас осядуть люди, котрі у себе в країні скоїли якісь злочини, а відтак є потенційно небезпечними і для нас, усе ж існує. Як уже говорилося раніше, ідентифікувати нелегалів не завжди вдається, і таких “невідомих” осіб, півроку протримавши в Павшині, знов-таки з довідкою, відпускають у “вільне плавання”. Вони можуть ще і ще пробувати штурмувати західний кордон, а можуть вирішили пожити у нас.
Ризик другий, який із цього випливає, — загроза поширення нетипових для нас інфекцій. Звісно, у Павшині для мігрантів витримують карантин, їх обстежують лікарі, але, з одного боку, хвороба може дрімати в організмі роками, а на всі випадки життя обстеження не проведеш, а з іншого — не всіх нелегалів ловлять, вони подовгу живуть у наших селах, очікуючи можливості потрапити на Захід. Був же випадок на Перечинщині, коли місцеві мешканці захворіли на черевний тиф, який не піддавався лікуванню звичними антибіотиками. Газети писали, що цю атипову заразу занесли нелегали, хоча встановити це достеменно, здається, не вдалося.
Щоправда, головний державний санітарний лікар Ужгорода Василь Петричко каже, що в нашому місті якихось НП епідеміологічного характеру не траплялося. Доводилося, правда, нещодавно перевіряти скаргу з вул. Плєханова, де мігранти в приватному секторі винаймають житло. Антисанітаоія там дійсно мала місце, і Василь Ілліч зробив необхідні приписи.
Третій і найсерйозніший ризик, який означає посилення перших двох, — у зв’язку з чинними недосконалими законами Україна, і Закарпаття зокрема, може перетворитися на відстійник для нелегалів. До речі, над цим замислюються уже й у Києві. Не так давно міністр внутрішніх справ Юрій Луценко на колегії Головного управління МВС закликав обмежити залучення в столиці робочої сили з далекого зарубіжжя і заявив буквально таке: “Для чого видано стільки видів на проживання? У нас що, своєї робочої сили не вистачає? Хочете в Китай — беріть квиток і їдьте туди у відпустку. Можете вважати мене расистом, але ще один Харків чи Одесу я в Києві влаштувати не дозволю. Установка така: видаємо дозвіл (вид на проживання) тільки якщо він (імігрант) одружився на нашій. Тому що з такими темпами мені доведеться запрошувати в’єтнамців і китайців у міліцію замість вас!”
Утім, на кожен із означених тут ризиків Микола Товт має контраргументи. Щодо потенційної небезпеки скоєння правопорушень нелегалами каже: статистика твердить, що відсоток злочинів, учинених мігрантами, становить соті долі процента. Та й ті нечисленні неважкі порушення, котрі фіксує міліція, — переважно на совісті прибульців із СНД, а не далеких країн, бо іноземець, абсолютно не знаючи мови і звичок місцевого населення, красти не піде. Зате проти самих іноземців злочинів набагато більше.
З приводу загрози можливого інфікування — то вона існує і без мігрантів: ті ж долари, котрі у нас так поважають, могли назбирати заразу по всьому світу. “Я 14 років безпосередньо працюю з мігрантами, щодня підписую стоси їхніх заяв — і поки що Бог милував”, — запевняє Микола Миколайович. Хоча й зізнається: коли в Китаї зчинилася паніка навколо атипової пневмонії, він сам у Мукачівському прикордонному загоні працював тоді в ґумових рукавичках і масці — це в 35-градусну спеку! Не можна не погодитися з начальником відділу міграційної служби у тому, що часом ми самі створюємо умови для поширення інфекції, неналежним чином облаштовуючи місця для утримання нелегалів. Павшино — це, фактично, ізолятор тимчасового тримання, він не має нормальних умов для мігрантів. Як приклад, пригадує кінець 90-х років, коли нелегалів поселили в двох палатках у центрі Мукачева (причому взимку температура в “приміщенні” була майже такою ж як надворі) без каналізації, достатньої кількості туалетів. Оце справді була реальна загроза. Та й у випадку з Перечинщиною, який ми згадували вище, є достатньо місцевих проблем із тими ж вигрібними ямами, які теж час від часу провокують спалахи черевного тифу.
А ось із тим, що у зв’язку з жорсткішою міграційною політикою Євросоюзу ми дійсно ризикуємо стати місцем накопичування нелегальних мігрантів, Микола Товт згоден. Адже в січні цього року Україна підписала договір про реадмісію з Євросоюзом (з нашими безпосередніми західними сусідами та Росією він уже був раніше), а значить, нам зможуть масово повертати нелегальних мігрантів, що потрапили до них через наш кордон. Аби цей процес був контрольованим, вважає Микола Миколайович, у першу чергу треба налагодити нормальну роботу з Росією — аби їхній кордон завдовжки понад 2 тис. км не був напівпрозорим, як зараз. Навколо цього питання багато спекуляцій, мовляв, ми хочемо відгородитися від братнього народу. Але ж ідеться не про пункти пропуску — нехай там буде спрощений перехід, — а про зелений кордон (поля, річки, ліси), котрий має надійно охоронятися сучасними технічними засобами. Саме через нього наразі до нас потрапляє 90% усіх нелегалів.
А загалом проблема України ще й у тому, що вона не має нормального міграційного законодавства. На Заході воно, як правило, мінливе, реагує на конкретну ситуацію в країні. Наприклад, відчувається нестача робочої сили — законодавство лібералізується, а починаються проблеми через надмір “туристів” — маятник коливається у протилежну сторону. Так, в Італії, яка сконцентровує 30% усіх нелегалів Євросоюзу (у тому числі і 400 тис. українців), уряд ввів кримінальну відповідальність для самих мігрантів, що незаконно перетнули кордон. На них чекає досить суворе покарання — 3—4 роки ув’язнення. Про переправників нелегалів і мова не йде — щодо них закони всіх країн є жорсткими.
Підсумовуючи нашу розмову, Микола Товт констатує: Україна не є привабливою для мігрантів як місце постійного проживання — ні рівень наших зарплат, ні рівень життя заздрощів не викликають. А значить, проблеми з необхідністю масової адаптації біженців (нагадаємо, це дуже невеличка частка з тих, що перебувають у нас на довідках) поки що не передбачається. Тому негативні настрої в суспільстві, пов’язані з присутністю іноземців, Микола Миколайович вважає швидше проявом ксенофобії, себто боязні чужих і невідомих нам людей.

Мирослава Галас, "Ужгород"
12 серпня 2008р.

Теги:

Коментарі

НОВИНИ: Соціо

21:58
/ 2
На Луганщині двоє закарпатців після заробітків в Росії збирають гроші на дорогу до Мукачева
09:47
/ 4
Станом на вечір неділі Олександр Костюк, що постраждав у зіткненні з Porsche Cayenne, почав приходити до тями
12:12
Спека. Закарпатці долучаються до флешмобу #водутваринам
21:31
/ 5
В Ужгороді вірники РПЦ влаштували ходу з реплікою ікони з Афону
16:17
/ 1
ФОТОФАКТ. В Ужгороді навколо ліквідамбарів встановили чавунні решітки
15:45
/ 1
У Мукачеві чоловік, повернувшись із заробітків, звів рахунки з життям
15:41
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
15:27
/ 2
У мукачівському "Паланку" влаштували реконструкцію весілля Ілони Зріні та Імре Текелі
13:50
/ 3
Закарпатську академію мистецтв і надалі очолюватиме Іван Небесник
10:18
Понад сотню донорів долучилися до Тижневика здачі крові в Ужгороді
09:46
/ 3
Єдина в області жінка-хірург, яка проводить стентування судин серця, працює на Закарпатті
09:40
Зелені зони Ужгорода заросли борщівником
08:24
/ 3
"Закарпатгаз” повідомив про зниження ціни на газ у червні на на 6,5%
07:34
На місці колишньої церкви в Ужгородському замку тривають археологічні розкопки
22:34
В Ужгороді зафіксовано історичний температурний рекорд спеки
22:25
/ 5
На авіарейс Ужгород-Київ-Ужгород розпродано усі квитки
21:07
/ 3
У Європарламенті стали на захист полонини Боржави від забудови її високогір’я вітряками (ДОКУМЕНТ)
17:43
/ 7
Закарпатські газовики готові страйкувати заради зарплатні
16:46
На Закарпатті фермери завдяки аграрним розпискам залучили понад 80 млн грн
16:20
На Хустщині, в Ізі проведуть майстерню з лозоплетіння
15:36
Унаслідок паводку аграріям Іршавщини доводиться пересівати свої угіддя
15:28
Рівень розрахунків за газ на Закарпатті – вищий на 21%, ніж по всій Україні
15:01
/ 1
У мукачівському Паланку встановили герб святому Мартину
14:56
/ 1
Найбільші зарплати в агросфері пропонують на Закарпатті
14:47
У Берегові презентували каталог "Осінній Берегсаз"
» Всі новини