29 листопада 1946 року було закрито греко-католицьку духовну семінарію в Ужгороді (нині тут юрфак УжНУ). Водночас ішла робота з ліквідації греко-католицьких монастирів, зокрема, на Чернечій горі в Мукачеві, в Ужгороді та селах області. 25 липня 1947 року Закарпатський облвиконком прийняв рішення про передачу
православній єпархії Ужгородського греко-католицького храмового собору, разом з бібліотекою, землею та іншим майном.
Наступним етапом стали заходи, націлені на возз'єднання греко-католицької церкви Закарпаття з російською православною церквою. При цьому планом передбачалося здійснювати компрометацію керівників греко-католицької церкви та інших її священнослужителів. Однак для якнайшвидшої ліквідації унії в краї режиму необхідно було знешкодити єпископа єпархії Теодора Ромжу, каноніка (заступника єпископа) Олександра Хіру, котрі не зламалися під натиском влади, натомість продовжували йти обраним шляхом захисту інтересів греко-католицької церкви й закликали мирян не втручатися в політику.
Діяльність церкви з кожним днем ускладнювалася. Уряд Української РСР прийняв низку законів, направлених як проти релігії в цілому, так і проти греко-католицької церкви зокрема. В одному з них ішлося про реєстрацію релігійних общин у 1947 році. Реєстрації підлягали всі релігійні громади, котрі мали свої молитовні будинки й виконавчі органи. Відтак реєстрація православних конфесій проходила дуже швидко, а греко-католицьких — повільно. В окремих випадках заяви від них не приймали. Теодор Ромжа протестував проти такого порядку. А тим часом інформація про непокірного єпископа регулярно надходила до Києва і Москви. Тут і визрів план розправи над ним, який був здійснений у кінці жовтня 1947 року.
Після смерті Теодора Рожмі почався шалений тиск на всіх греко-католицьких священиків, аби схилити їх до переходу в православ'я. Тих, хто не підкорився, засудили на довгі строки ув'язнення й відправили в табори ГУЛАГу. В цей час із 270 священиків, які діяли в Мукачівський єпархії на 1 січня 1949 року, возз'єздналися з російським православ'ям 128-ро. А вже в лютому того ж року капітулярний вікарій М. Мурані повідомив усім парафіям, що греко-католицька єпархія припиняє свою діяльність.
Влада різними підступними методами позбавляла в правах греко-католицьких вірників і їхніх духовних пастирів, караючи тільки за те, що вони не піддалися тиску й не погодилися перейти до православ'я. Але така непокора владі вима¬гала від священнослужителів та їхніх сімей чималих жертв. Не можна не сказати про силу волі й жертовність дружин греко-католицьких священиків, їхню солідарність зі своїми чоло¬віками, виявлену у важкі часи випробувань. А поки їхні чоловіки на безмежних просторах Радянського Союзу "будували світле майбутнє" в таборах ГУЛАГу, вони, принижені й відкинуті суспільством, боролися за виживання сімей.
Одним із репресованих греко-католицьких священиків Мукачівської єпархії був і о. Стефан Бендас, котрий усе свої життя вірно служив католицькій церкві і її вірникам, залишаючись до останньо подиху відданим їй. Репресований 26 жовтня 1947 року. Звільнений 20 квітня 1955 року.
У книжці С Бендаса, Д. Бендаса "Священики-мученики, сповідники вірності" знаходимо: "З 1945 по 1950 pp. репресовано 128 греко-като¬лицьких священиків, 25 із них померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, у т.ч. в ужгородській тюрмі — 4, а 49 було позбавлено владою права священнослужіння, 128 не витримали натиску владного режиму і возз'єдналися з РПЦ".
Пам'ять про репресоване духовенство нині увічнена в пам'ятних дошках, що 2007 року встановлені на прилеглій до Кафедрального собору стіні. На них викарбувано 128 імен репресованих радянським режимом священиків греко-католицької церкви.
При підготовці матеріалу використано: "Реабілітовані історією"— Ужгород, 2003р., С Бендас, Д. Бендас "Священики-мученики, сповідники вірності"—Ужгород, 1999 р.