Плюралізм в одній голові, або Як заокеанський професор сам себе заперечив

Зрештою, етноінженерія — давній винахід людства. Окремий народ хотіли створити і зі східних словаків, і з поліщуків, і з галичан…

Та торік у поважному київському видавництві «Критика» вийшла солідна монографія Пола Магочі «Історія України» на 640 сторінок. От думаю, цікаво, як канадський професор поєднає український дискурс зі своїм карпаторусинством?

І що ж ви думаєте: у цій об’ємній книжці я не знайшов жодного слова про «четвертий» східнослов’янський народ! Ба більше: на 25-й сторінці професор сам перелічує дванадцять існуючих слов’янських мов: польська, лужицька, чеська, словацька, словенська, хорватська, сербська, македонська, болгарська, російська, білоруська, українська. Про «русинский язык», якому відведено стільки місця в «Народі нізвідки», навіть не згадується!

Протягом усієї своєї «Історії України» Магочі послідовно проводить тезу, що русини — це історична назва українців, що поляки офіційно так називали галичан аж до закінчення Другої світової війни. На всіх мапах Закарпаття, Пряшівщина та Лемківщина позначені як українські етнолінгвістичні землі (в «Народі нізвідки» там, виявляється, уже живе окремий, «четвертий», східнослов’янський народ).

Говорячи про закарпатців в «Історії України», Магочі вживає не тільки назву русини/українці, проти якої так завзято виступають послідовники його вчення, але й — о Боже мій! — «закарпатські українці» (с.519).

Жодного разу у солідній монографії він не протиставляє жителів найзахіднішої області решті України. Навпаки: професор називає Закарпаття «українською землею» (с.515), де люди розмовляють «закарпатською народною говіркою» (с.356), а не окремим «языком». Закарпатців, які опинилися в Румунії, називає «українцями Мараморощини» (с.512), а лемків — «українцями Польщі» (с.550).

Одне слово, прочитавши «Історію України» Пола Магочі, я не повірив своїм очам. Невже її писала та ж сама людина, що й ілюстрований трактат «Народ нізвідки», який вийшов роком раніше?

Як можна так заперечувати самого себе? Як класифікувати такий плюралізм в одній голові? Де ж тоді правда: в «Історії України», де закарпатці є частиною української нації, чи в «Народі нізвідки», де вони вже постають окремим східнослов’янським народом?

Очевидно, в «Історії України», яка видавалася в Києві, Пол Магочі мусив спиратися на науково підтверджені дані, аби не виступити в очах українських інтелектуалів невігласом. Натомість у «Народі нізвідки», книжці, яка вийшла в Ужгороді і призначалася для простолюду з долин та полонин, можна повправлятися у різних фантазіях, які не мають нічого спільного з наукою. Тут, мабуть, і ховається причина такої міжусобиці в одній голові.

Видавши дві протилежні за духом книжки, Пол Магочі тільки нашкодив своїй репутації і як серйозного науковця, і як борця за права неіснуючого (за його ж «Історією України») «четвертого східнослов’янського народу».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати