Іван Попович: Вічна музика – це народна музика

Іван Попович

Попри те, що артист уже більше 20-ти років проживає у столиці, він ніколи не забуває свій рідний край, своїх земляків, намагається якомога більше приїжджати на Закарпаття. Пан Іван погодився на інтерв’ю, де розповів дуже багато цікавого про сучасну українську естраду, свої концертні турне, найближчі плани. Крім того, І.Попович прокоментував нещодавній музичний конкурс “Євро бачення”, де Ані Лорак принесла Україні почесне друге місце.
- Пане Іване, на Ваш погляд, артист – це життя чи робота?
- Це життя, пов’язане з важкою і виснажливою роботою. Дуже важкою роботою...
- Яку музику вважаєте вічною?
- Вічна музика – це народна музика. Це традиційна естрада, яку я маю честь представляти. І ще, звичайно, класика. Наведу приклад, коли те, про що ви говорите є тимчасовим, недовговічним. Візьмемо розпад СРСР. На тій хвилі з'явилися молоді виконавці ЕL Кравчук, Юрко Юрченко і т.д. Вони, бачите, не прижилися. І причина цьому досить проста: за створення подібних проектів беруться дилетанти, які розуміють тільки одне – “попугайнічество”. Адже між ними і традиційною українською естрадою, якій притаманні мелодизм, змістовність у текстах є колосальна різниця. Ви подивіться, що слухає сьогоднішня молодь, наші діти: “Я твой тазик – ты мой унитаз”, “Подождем твою мать” або останнє Кузі, з яким я нещодавно спілкувався: “Якщо ти зрадиш мене кохана, я виб'ю тобі зуби, поскладаю їх у коробочку і буду над ними гірко ридати”. Ну скажіть мені, це що – українська традиційна естрада? От коли ми з Володимиром Івасюком починали свою музичну кар’єру - тоді була поезія. А зараз, якщо комусь з поетів прийшла низькосортна сірятина в голову, він її описує, а потім з цього штучно роблять “шлягер”.
- Як би Ви оцінили стан музичної культури у нас, в Україні, і, скажімо, в країнах колишнього соціалістичного табору?
- Мені зараз важко говорити про країни соцтабору. Але тиждень тому я повернувся з Іспанії і не побачив якихось кардинальних змін. Єдине, про що з сумом сьогодні можна вести мову – занепад у нашій з вами державі всього українського. Усі звикли скаржитися, що постійно йде тиск і пригнічення мови російської. На мою думку, це всього лиш вигідний PR для інших політиків, які добряче це все проплачують. Адже, якщо вникнути у саму суть цього питання, то наяву бачимо зовсім іншу картину – у своїй рідній державі пригнічується саме наша українська мова. У Києві, де я проживаю більше двадцяти років чітко простежується, як з нехтуванням відносяться до всього українського.
Не треба далеко йти. Свого часу у мене була програма “Вечорниці в Івана Поповича”, яка так само виявилася непотрібною. Коли я пропонував “Вечорниці...” колишньому президенту Першого національного, то він сказав: “А что это такое?”. І це дуже погано. І справа тут не в грошах. Тому що грошей у нас багато. Це відчувається по тому, як люди одягаються, як будуються, на яких автомобілях їздять. Але маючи потужний фінансовий потенціал, не слід забувати про духовний. Якщо не буде останнього, то через якихось 5-10 років наших дітей привчать до того, що вони ненавидітимуть своє, українське. Тоді ми будемо якоюсь 20-ою колонією. Така сумна тенденція спостерігається сьогодні і дуже чітко виражена.
- У зв’язку з цим, чому зараз російська музика є такою популярною в Україні?
- Знову ж таки це все дуже добре проплачується. Достатньо вам включити радіо у своєму автомобілі і відповідь на питання буде вичерпною. Хоча не всюди спостерігається така тенденція. Скажімо є такі регіони, як Львівська, Івано-Франківська області, які бережуть і пропагують своє. Але включіть Мукачівське радіо, де якась Маруся із села Івашковиця чи з того ж Осою замовляє собі пісні від Елвіса Преслі до когось іншого – тільки не своє. А справа в тім, що господарі подібних радіостанцій отримують за такі розкрути непогані гроші. Інакше як пояснити факт, коли тільки-но в Росії з'явилася якась нова пісня, як її тут же ж насаджують нашій молоді. Тому все пов’язано з політикою, фінансуванням і PR-ом.
- У пропаганді народної пісні велику роль грають мас-медіа, особливо радіо і телебачення. Чи змінилося хоча б щось у цьому плані з появою телеканалу “Культура”?
- Телеканал “Культура” ще не обріс так би мовити чимось стабільним. Що ж до пропаганди, то візьмемо для прикладу такі канали музичного спрямування, як “М1” і “М2”. Останній показує колишню і теперішню естради. Одним словом, канал хороший. Але від надмірної реклами кожен із них певною мірою себе спотворює. Я знаю всіх, хто стоїть за цими телеканалами. Вважаю, що вони могли б краще тримати рейтинги своїх дітищ.
- Пане Іване, як артист, ви багато подорожуєте, гастролюєте в концертних турне. Безперечно, зустрічаєтеся і з нашими земляками. Скажіть, будь-ласка, що відчуваєте після спілкування з ними?
- Коли що. Два роки тому в Нью-Йорку дуже добре відбувся мій концерт. І коли я, з цікавості, на сцені сказав присутнім: “Ви знаєте, мені сказали, що тут є з мого рідного Іршавського району люди”. Жартуючи, я попросив встати тих, які з Іршавщини. Сиділо близько 10%, - всі решта встали. Потім, із найближчими друзями, ми відвідали один із ресторанів Нью-Йорка, де у приємній і затишній атмосфері поспілкувалися один із одним.
- Чи були у Вас у житті моменти, коли ви хотіли піти зі сцени?
- Як і в кожної творчої людини, у мене були депресивні настрої. Це, можливо, було пов’язано із тим, що деколи я не міг перебороти несправедливість. Був період, коли десь із-за сімейних обставин я захоплювався надмірним вживанням алкоголю. Дуже вдячний Богу за те, що не зійшов з дистанції, не збився так би мовити з колії. Хотів би зробити особливий акцент на тому, що у мене ніколи не було зіркової хвороби, я не ганявся за модою, ніколи не був повією, проституткою. І, слава Богу, на концерт Івана Поповича приходять від малого до великого. Адже, якщо оголошую свій творчий вечір у тому ж Палаці культури, то знаю: за два тижні до його початку всі квитки будуть продані. І це мене радує.
- Що чи хто надихає Вас у пісенній творчості?
- У першу чергу – мій рідний край, любов до держави, природи, жінки, матері. До слова, у мене багато патріотичних пісень, де оця палка любов передається мною через їх виконання.
- Які зі своїх пісень ви, як виконавець, можете назвати найхітовішими?
- Я дуже прискіпливо ставлюся до власного репертуару. На ваше запитання мені відповісти трохи складно. Та мені приємно, що такі пісні, як “Цимбали”, “Гуцулко-гуцулянко”, “Між нами розлук не буде”, “Василина”, “Коло річки-броду”, “Золото Карпат”, “До криниці я ходив” є затребуваними на всіх моїх концертах, творчих вечорах. Одним ловом, тішуся, що не є співаком однієї пісні. І яскравим прикладом цього якраз є мої останні гастролі в Іспанії. У Валенсії мій концерт тривав 2,5 а в Мадриді 3 години. Навіть після концерту, люди дуже довго не хотіли відпускати мене зі сцени, супроводжуючи вигуками “Давай іще!”.
- Чи виступаєте під фонограму і узагалі як до цього ставитесь?
- Дуже часто вдаюся до таких виступів на стадіонних, відкритих концертах. У цілому ж я противник таких виступів. Коли я хворих, тоді не виступаю узагалі. Можу вам сказати, що деякі мої колеги Народні артисти уже років з десять не знають, що таке співати живцем. Сьогоднішня публіка освічена і дуже добре розуміє, коли артист співає під фанеру. В Іспанії, до прикладу, коли люди чують плюсову фонограму, то можуть “нагородити” такого виконавця яйцями, помідорами тощо. Там у цьому плані слід бути обережним.
- Нещодавно відбувся музичний конкурс “Євробачення 2008”, де наша Ані Лорак посіла почесне друге місце. Натомість багато ЗМІ вже опісля почали поширювати інформацію, що Росія, яку представляв Діма Білан, і який посів перше місце, однозначно підкупила результати для свого представника. На чиєму, на ваш погляд, боці правда?
- У той час я перебував в Іспанії на гастролях, тому дивився трансляцію по телебаченню. Я розмовляв з Ані Лорак, привітав її з перемогою другого місця. Щодо підкупу з боку Росії – це однозначно. Адже прибалтійці до нашого північного сусіда ніколи не мали особливої симпатії. І якщо вони давали по 12 балів, то їм однозначно дуже добре заплатили. Україна ж тільки зітхнула з полегшенням і вдячністю. Адже ви знаєте, що країна-переможець наступний конкурс організовує у себе. Але про що мова, коли ми не робимо якихось серйозних кроків щодо підготовки до “Євро 2012”, заявку на що Україна виборола спільно з Польщею. У Росії ж грошей багато, провести “Євробачення 2009” для неї не є великою проблемою. Це може бути як у Москві, так і в Петербурзі. Вони до цього цілком готові. Якщо ви уже зачепили тему підкупу, то я часто буваю головою журі, членом журі (в тому числі й на міжнародних фестивалях), тому знаю, що це робиться дуже красиво. У Білорусі на “Слов'янському базарі” я був заступником голови журі. І коли вищі бали понадавали калікам, то нам прямо у концертному залі Вітебська кричали: “Журі на мило!”. Тому з цією технологією я дуже добре знайомий. А те, що Ані Лорак повинна була стати абсолютною фіналісткою “Євробачення 2008” – це 360%. Єдине, що не потрібно було брати оцю пісню Кіркорова. А з боку держави, адміністрації президента великою дурістю було нагородити Філю званням Народного артиста. Скажімо, є дійсно Народні артисти, які заробили це звання великою працею. Це – Дмитро Гнатюк, Василь Зінкевич і т.д.
Пригадую, коли “Євробачення” виграла моя учениця Руслана, то тодішній віце-прем'єр Дмитро Табачник сказав: “Ваня, це гром з ясного неба! Ми були до цього неготові”. Тоді Кучма приймав нас у Маріїнському палаці, Руслані дали звання Народної артистки, подарували квартиру.
- Не секрет, що українські артисти, як зрештою і всі світові зірки, підробляють на приватних святкуваннях: чи то дні народження, весілля тощо. Вас не запрошують на подібні заходи?
- Особисто я завжди відповідаю, що вчився співати не за кулісами, а на сцені. Буває іноді, що працюю тільки у своїх дуже добрих знайомих. Коли мені пропонують такі речі – загинаю такі ціни, що вони просто неспроможні.
- За яку суму Іван Попович погодився б співати на приватній вечірці?
- Не скажу, це комерційна таємниця. Єдине, якщо я відпрацьовую одну вечірку в якогось крутелика, то можу не працювати п’ять концертів поспіль. Для мене ж приємніше відпрацювати 10 концертів, ніж бачити, коли люди чамкають, не слухають, тобто не поважають тебе. Одна з моїх учениць Тая Повалій, на одному з концертів, ще коли мером Києва був Олександр Омельченко, на зауваження щодо поганої апаратури, кинула таку фразу: “Все таки деньги солидные платят: пять минут позора и десять штук в кармане.”. Тому усе залежить від самого артиста. У мене є і фінансове, і моральне задоволення від того що я маю, і нема смислу себе розмінювати.
- Пане Іване, які проекти маєте намір втілити в життя найближчим часом?
- Усі мої зусилля сконцентровані уже на 2009 рік. Зараз інтенсивно проводиться так би мовити чистка старих творів, реміксування тих, які в хорошому стані. Скажу, що одна фірма до мого ювілею запропонувала зробити МP3, на якому буде Попович від самого початку – і до 2008 року. Тому усі зусилля практично сконцентровані саме у це русло. Крім того, планую концертну діяльність, оскільки працюю ще й у Міністерстві культури – керую одним із департаментів – державною театрально-видовищною агенцією, яка, власне, займається фестивалями. Ну і, звичайно, приділяю велику увагу своїм студентам, яких у мене зараз двоє.
- Як часто приїжджаєте на Закарпаття?
- Зараз досить часто. Адже, не буду приховувати, я будівничий у душі і люблю щось будувати, реконструювати. Будую для того, щоб сюди можна було запросити достойних людей.
- І на завершення, хотілося б почути побажання Івана Поповича нашим читачам, своїм землякам.
- У першу чергу – здоров'я. Решта залежить від нас самих. На сьогодні ми стоїмо на тій стежині, з якої є два життєві шляхи: на право підеш – шлях легкий, життєрадісний; підеш наліво – шлях буде важким, тернистим, але після такої кульмінації усе стане на свої місця. Кожен обирає свій шлях у цьому непростому світі. Але треба пам’ятати, що вибір є завжди. Я дотримувався принципу, що до 50-ти років я працював на ім'я, а після воно обов’язково повинно працювати на мене. І тому читачам бажаю, аби їхнє життя проходило тільки по життєвій логіці.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати