Відвертий щоденник чи казка для європейців: як читати "Війну з тильного боку" Андрія Любки

Андрій Любка – письменник, поет, перекладач, есеїст та волонтер. Ті, хто стежать за соціальними мережами автора, знають, що він дуже активно збирає гроші на автомобілі для ЗСУ, купує їх та доправляє на фронт. Результатом постійної невтомної волонтерської діяльності стали не лише сотні закритих потреб військових, але й нова збірка текстів.

"Війна з тильного боку" – це колекція з найрізноманітніших волонтерських історій та досвідів, зібраних під досить незвичною обкладинкою: заокруглені кутики, невеликий розмір, гумка, яка защіпає книжку – усе це нагадує нотатник, а точніше – молескін.

Це гарне дизайнерське рішення, аби принаймні частково пояснити ту різноплановість текстів, яка зібралася під обкладинкою. Ну а що? Такий собі дорожній записник: тут і особистий волонтерський досвід, і закордонне культуртрегерство, і приватні роздуми про політику, суспільство й літературу, і верлібр під бітників, що оспівує дорогу, і перекази історій, які розповідають військові, і декілька некрологів за загиблими знайомими. Нотатник. Коротко про все, що хвилює та спадає на думку.

Така форма – не нова. Ба більше, здається, саме формат коротких репортажних замальовок, підслуханих розмов, ледь помітних деталей є наразі найпоширенішим способом писати війну.

Проте "Війна з тильного боку" – водночас про щось інакше, адже на її сторінках поміж іншим зустрічаємо, наприклад, таке: "Я палко підтримую президента Зеленського і звертаюся до всіх людей доброї волі в Європі: визнайте наше право стати в майбутньому членами ЄС, надішліть нам сигнал підтримки. Пізніше – після війни – будемо домовлятися про умови й процедури, а тепер ми потребуємо єдиного: щоб у цій жахливій темряві ваш маяк подав нам промінь світла як дороговказ. Бо найбільший дефіцит сьогодні – надія, а саме вона дає силу й мужність. Дайте нам надію, покажіть, що ми не самі".

Або таке: "У суспільстві накопичувалося і прагнення змін, свідченням чого стали Помаранчева революція і Євромайдан. Війна набагато прискорила оздоровчий процес, і виявилося, що Служба безпеки може захищати державу і відловлювати ворожих агентів, а не лише кошмарити бізнес. Виявилося, що представники найвищої влади і місцевого самоврядування у момент істини можуть служити державі й народу, а не лише дбати про інтереси свої й оточення. І так далі, і так у кожній сфері".

^{Збірка Андрія Любки вийшла друком у видавництві Meridian Czernowitz}

Що частіше на очі потрапляють такі пасажі, датовані ще лютим-березнем 2022 року, то більшає впевненості – це точно не для внутрішнього користування, бо ж прямі звернення до європейців та піднесені картини всенародного возз’єднання нині (і особливо на фоні щоденних новинних приводів) не можуть не викликати іронічну посмішку.

Проте водночас Андрія Любку не можна звинуватити в наївності. Навпаки. І це зокрема доводить гострий і добре зроблений есей, де автор пише про пункт зустрічі українців на кордоні, який працює під егідою ООН, приблизно так:

"Оскільки йдеться про роботу поруч із країною, де відбувається воєнний конфлікт, то й платня тут з усіма можливими надбавками й бонусами, тож за кілька місяців я зароблю стільки, як у Марселі б заробляла два роки. Сподіваюся, що війна потриває ще бодай до кінця весни, тоді мені вдасться зібрати гроші на ремонт нашого літнього будиночка в селі. [...] Словом, усе в мене добре. Хіба тільки українці надокучають часом питаннями різними: якби не вони, взагалі була б ідеальна робота".

Возвеличення українського народу, постійний наголос на геноцидному характері війни (щоправда, не без вкрай прикрого сповзання в дуже невигідне порівняння страждань на кшталт "це тероризм, на тлі якого навіть Талібан здається мірилом моралі й військової гідності"), іронізування над міжнародною місією, пояснення розтиражованих мемів та жартів – усе це лишає по собі відчуття, що цільова авдиторія – не українці.

Відчуття, що все це написано для того, хто поза контекстом настільки, щоби не вірити в реальність російських звірств, підтримувати "рушійну силу" ООН та Червоного Хреста й звісно ж не знати більшості найпопулярніших українських мемів.

Це відчуття знаходить і фактологічне підтвердження: перша презентація книги пройде на одному з найбільших європейських книжкових ярмарків у Лейпцигу.

Написання тексту про Україну для закордонної авдиторії – так само не новина. Однією із найгучніших таких практик була зокрема "Найдовша подорож" Оксани Забужко, написана "на замовлення" європейського видавництва з метою пояснити неукраїнському читачеві, що відбувається в Україні. Цей приклад показовий, оскільки видавництво та авторка чітко комунікували мету написання, завдяки чому український читач ані "вразився" очевидними для себе наративами, ані обурився, що війну "пояснюють" через, скажімо, екологічне питання. То було не для українців, а тому – по-своєму, із іншого боку, за допомогою інших інструментів.

Щось схоже вочевидь мав на меті й Андрій Любка, принаймні це єдине, що спадає на думку, коли станом на 2024 читаєш таке: "Такого єднання не було під час Майданів, бо тоді ми були розділені політично, а ще частина взагалі байдужо спостерігала. Нині байдужих нема, піднялись навіть ті, що вічно плювали собі під ноги й махали зневажливо рукою, мовляв, і так нічого не зміниться". Або таке: "Поки російський солдат чекає наказу згори, український вояк сам ухвалює рішення, творчо використовує наявні засоби й озброєння, імпровізує, викручується, вигадує – і виходить переможцем із бою".

Ще на думку спадає те, що "Війна з тильного боку" могла стати гарною казкою для європейців, якби не спроба автора балансувати між двома світами: внутрішнім – українським – та зовнішнім. Бо ж пафосні заклики до європейців "не дати українцям захлинутися" межують із трагічними, дуже приватними розповідями про загиблих військових та вкрай графічними замальовками суворого військового побуту. Перше – дратує українців, а друге – жахає європейців, незагартованих щоденним споживанням таких історій.

Таким чином, те, що і за формою, і за змістом планувалося як чесна й приватна розмова з читачем (раз ми вже зазираємо до чужого нотатника), на практиці виявилося розмовою із двома разюче різними читачами, які потребують різного: хтось – голої невідфільтрованої правди, а хтось – казки про прекрасний, героїчний народ, який ніби зійшов зі сторінок давньогрецьких мітів, до образної системи яких Любка звертається достатньо часто, аби помітити спроби творення нового українського міту. Хоча ситуація "навпаки" звісно ж теж можлива.

^{Який вигляд має збірка}

Проте найсильнішою тезою Любки, тезою, задля якої, певне, мала бути написана "Війна з тильного боку", є ця:

"Про Україну часто говорять як про країну між, поміж – між Сходом і Заходом, між Європою й Азією. Наче ми міст. Це гарна метафора, але на практиці вона жахлива, бо на мості не живуть. На мості неможливо жити. Там свищуть вітри, там незатишно й холодно. Там постійний протяг. Міст – це споруда для переходу. Але не дім".

Андрій Любка, "Війна з тильного боку"

Це дійсно гарна метафора, яка коротко й влучно описує більше, ніж можна вкласти в одне чи два речення. Слідом за цією метафорою значно легше описати й те, чим є "Війна з тильного боку". Це збірка-міст: напівщоденник, напівпамфлет, напів-для-нас, напів-для-них, напівсвіжий та напів-безнадійно-застарілий. Але зрештою, хіба це недолік? Це поки що найвигідніший комунікативний шлях. Той, де найлегше – це зійтися на будь-якому з цих "напів", аніж на чиїйсь стороні.