Істерика Галатеї. "Київська Русь" про молоду закарпатську літературу

Ірися Ликович

У номері «Двоїна» подано добірку з творів неформального літоб’єднання «Ротонда» (Андрій Любка, Лесь Белей, Вік Коврей, Інна Мочарник, Валентин Кузан) та рецензію на поезії Олександра Гавроша.  А в числі під назвою «Пастка» надруковано повість Ірисі Ликович «Торчок» (Історія одного самоствердження).  Редактор-упорядник журналу Оксана Плаксій відгукнулася на прозу закарпатки статтею «Істерика Галатеї», текст якої наводимо повністю. 
«Уже стало добрим тоном у читачів (завважмо – дуже різного віку) скаржитися на засилля «підліткової літератури». Втім, засилля – це те саме, що мода, тож навіть далекі від підліткового віку автори іноді пробують побавитися у цей стиль, переважно за рецептом: студентські спогади + якомога більше еротики + (трошки сором’язливо) нецензурна лексика. Мені ж «підліткове письмо» нагадує говоріння радіодіджеїв – створення звукового ряду з виразним інтонуванням для заповнення пауз. Такі тексти, навіть якщо сюжет у них насичений та динамічний (а таке буває нечасто), не мають переломної точки, герой (а найчастіше це ж я-герой) залишається тим самим, ким він був на початку, він зависає, він не змінюється, не може змінюватися, як не можуть змінюватися герої дитячих казок, античних і жіночих романів.
Героїня Ірисі Ликович теж, схоже, воліла б не змінюватися, та це їй не вдається. Вона тече, як вода, що завжди мусить набути форми своєї посудини – важко пригадати, чи траплявся мені досі аж такий пасивний протагоніст. А її змінюють, ліплять, змушують набувати тих чи інших форм, поки вона сама не починає губитися в них, намагаючись поєднати всі, тим самим відкидаючи всі.
Основні іпостасі жіночого в традиційній культурі – діва, матір, розпусниця – постійно накладаються одна на одну в себе-баченні героїні, дедалі більше руйнуючи її тожсамість. Це хворобливий, суто жіночий бунт, який ще років сто тому неодмінно кваліфікували б як істерію з суворою лікарською забороною читати й писати, бунт,  спрямований на знищення самої себе, якщо ти вже не можеш сама собі належати. І ще – її невідступно переслідує страх бути обманутою, зрадженою, покинутою – словом, повний комплект «чого мусить боятися жінка», якщо вона жінка.
Дедалі наростаючи, нервове напруження повісті прямує до трохи несподіваного, проте цілком логічного відкриття: героїня – «несправжня», вона – «написана», вона – тільки витвір чоловіка-письменника. Ця нерозумна, неврівноважена, некерована істота виявляється просто чоловічою вигадкою. Чоловік-деміург постає водночас апогеєм батьківського образу, що постійно присутній у тексті. Але сюжет Пігмаліон-Галатея не може розвинутися: Галатея дивиться в дзеркало і розуміє, що, власне, не має підстав дякувати Пігмаліонові… Й історія обривається втечею».

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати