Віктор Пащенко: "Не особистості визначають хід історії, а конкретні умови висувають на авансцену ті чи інші особистості"

Досвідчений політолог і соціолог Віктор Пащенко добре відомий своїми грунтовними актуальними аналітичними розвідками, які він публікує упродовж майже 30 літ у провідних  ЗМІ Закарпаття. Можу з приємністю констатувати, що з вдячністю пригадую нашу майже двадцятилітню творчу співпрацю, коли пан Віктор готував для редагованих мною часописів аналітичні статті та актуальні коментарі для «Дня» до найважливіших політичних подій. Вочевидь, його медійна активність стала базисом для підготовки і укладення окремого ретроспективного видання про становлення та колізії розвитку закарпатського політикуму за роки незалежності України. Книга Віктора Пащенка «30 років політичного розвитку Закарпаття: зміна поколінь та системи» цими днями побачила світ.

- Пане Вікторе, які основні меседжі  книги?

– Спостерігаючи за політичними процесами практично все своє свідоме життя та вивчаючи їх на теоретичному рівні, я глибоко переконався, що суспільство підпорядковане таким самим законам, як, скажімо, фізика чи біологія. Просто вони значно складніші в силу того, що тут діє незмірно більше факторів, і тому вони не такі очевидні. Наразі практично ніхто не сперечається з приводу законів Архімеда чи Ньютона, оскільки їх легко відтворити експериментальним шляхом. Вже складніше щодо теорії еволюції в біології, але й тут науковий підхід в основному утвердився. В історичному процесі складових розвитку в рази більше, лабораторні експерименти практично недоступні, а інтереси, що породжують емоції в повсякденності, набагато сильніші, ніж сувора логіка в конкретному місці в конкретний час. Існує відомий вислів, що якби за теоремами геометрії стояли людські інтереси, то вони неодмінно би спростовувалися.

Тому політика в свідомості абсолютної більшості громадян сприймається як цілком хаотичний процес, котрий залежить від волі окремих особистостей, набору випадковостей, непорозумінь, моральних якостей і таке інше. Звідси популярність різноманітних теорій змов, значне перебільшення ролі технологій і політичної волі. Хоча насправді всі ці фактори є лише видимою вершиною айсбергу, який базується на матеріальних, ментальних основах суспільства, рівні розвитку інформаційних можливостей. Іншими словами, не особистості визначають хід історії, а конкретні умови висувають на авансцену ті чи інші особистості. А якщо вони не відповідають вимогам часу, то зникають. Тобто не Гітлер, Сталін, Черчилль, Путін чи Ющенко визначають долю своїх народів, а навпаки - вони є уособленням  прагнень цих народів в конкретних обставинах. Тому я добре розумію тезу про поганих політиків і хороший народ, бо вона є найдоступнішою формою психологічного захисту, однак  цілком спотворює реальність, як часто виявляє психотерапевтична практика. І ті народи, які усвідомлюють свої омани (німці, англійці, американці), відкривають шлях для руху вперед, а ті, які тримаються за минуле, – безуспішно прагнуть туди повернутися.

Тому головним завданням моєї книжки було саме занурення у реальність крізь призму часу. Не виставити оцінки, і тим більше не моралізувати на тему, хто правильний, а хто ні, а показати спадкоємність процесів, їх визрівання, хвилеподібність у максимальній конкретиці на регіональному рівні. Звичайно, у мене своє ставлення до всіх персонажів книги і обставин, в яких вони діяли. І, напевно, воно буде помітне в текстах. Тим паче, що я в цих обставинах жив і працював. Але такі оцінки є в кожного, хто цікавиться політикою. І не вони є визначальними, а той фактаж, через який, сподіваюсь, можна прослідкувати логіку політичних процесів на Закарпатті.

- Які основні періоди становлення закарпатського політикуму і з чиїми іменами вони пов'язані найбільше?

– Якщо спробувати зайнятись періодизацією політичного розвитку Закарпаття доби Незалежності, то я б тут виокремив 5 періодів, останній з яких ще не визначений, бо перебуває в процесі.

Перший – 1990 – 1996рр., коли активно розпочалися процеси боротьби за автономію краю, яку очолила місцева номенклатура. Скориставшись розвалом СРСР, наголошуючи на історичних особливостях краю й ментальності, вона прагнула якнайбільше розширити свої повноваження і права розпоряджатися власністю, пропонуючи різні проекти – автономії, самоврядної території, зони спільного підприємництва, вільні економічні зони тощо. Хоча суттєвих економічних, і, тим паче,політичних наслідків вони не мали.   

Другий 1997 – 2001 рр., період активного проникнення фінансово-економічних і політичних груп на Закарпаття. Область опинилася у сфері впливу київського бізнес-політичного холдингу та СДПУ(о). Питання місцевих особливостей зникло з порядку денного практично в усіх головних політичних гравців, які вже шукали найтісніших зв’язків з Києвом.

Третій 2002 – 2011 рр., розпочався з департизації державних органів, що означало, хай і в недосконалій формі, відкриту боротьбу проти монополізації однією політичною силою всього соціально-економічного життя краю. Як наслідок, в області поряд із владою з’явилася й сильна опозиція, яка кардинально демократизувала суспільно-політичне життя і перетворила вибори на реальний інструмент формування як центральної, так і місцевої влади. Цей період характеризувався й найбільшим інвестиційним та споживчим бумом в краї, котрий, втім, був перерваний світовою економічною кризою 2008року.

Четвертий 2012 – 2019 рр., відзначається відкатом та новими спробами монополізувати місцеву владу під президентську вертикаль. Спочатку через відміну змін до Конституції. Таку роль на себе взяла Партія регіонів. А після революції Гідності таку ж лінію продовжила нова обласна влада, агресивно протидіючи створенню ОТГ. В політичному та соціально-економічному сенсі цей період можна охарактеризувати як найбільш консервативний за часів Незалежності.

П’ятий 2020…, почався загальним впровадженням системи місцевого самоврядування через місцеві громади. Одночасно центральна влада пробує зберегти свій вплив через кадрові призначення посадовців з поза меж області, що закладає основу можливих системних конфліктів. Результати дієвості та спроможності місцевих громад стануть відомими через кілька років.

Відповідно, й імена у кожного періоду свої. Перший, насамперед, асоціюється з М.Волощуком, С.Устичем та С.Ратушняком, які виступали головними ініціаторами проектів самоврядної території. Другий – з новою іпостассю того ж С.Устича, який після прийняття Конституції України з новими правилами призначення «губернаторів» зробив різкий розворот у своїй політиці. А також В.Медведчука,  І.Різака, Н.Шуфрича. Третій можна назвати періодом беззаперечного лідерства В.Балоги, який був не лише двічі «губернатором», але й займав найвищі посади в Секретаріаті Президента та Кабінеті Міністрів. Четвертий найбільше пов'язаний з іменами О.Ледиди та Г.Москаля. Щодо сучасного, то тут на слуху поки що лише київські призначенці О.Петров та М.Тищенко з невизначеними повноваженнями. А от кого в політичному сенсі виштовхне місцеве самоврядування, поки залишається невідомим. Успішні лідери місцевих громад Мукачева, Берегова, Тячева поки не визріли до формування загальнообласної політичної сили. В аморфному стані з незрозумілими перспективами також перебуває «Рідне Закарпаття».

-  Котрі з цих періодів можна вважати доленосними для розвитку Закарпаття? Яка подія була найбільш яскравою і що стало «чорною сторінкою» нашої недавньої історії?

– Найбільш доленосною, яскравою і водночас «чорною» подією на Закарпатті періоду Незалежності стала, безперечно, «Мукачівська епопея 2003-2004» років. Я не буду про неї докладно розповідати, хоча молодь, можливо, й не знає, про що йдеться. Цій темі присвячено кілька спеціальних книжок. Скажу лише, що тоді Закарпаття відвідало більше півсотні депутатів з різних фракцій, представники практично всіх загальнодержавних ЗМІ та багатьох зарубіжних, десятка посольств країн Європи та Північної Америки. Не одне засідання цій події присвятила Верховна Рада. Про неї говорили у всіх столицях Євросоюзу, США та Канаді. Після них В.Медведчук здобув славу вкрай одіозного політика, а В.Балога – статус загальнодержавного. З цими подіями пов’язана трагічна доля ректора УжНУ В.Сливки та «губернатора» І.Різака. Одним словом, Мукачево тоді стало прообразом київського Майдану та спротиву диктатурі, завдяки яким Україна вирвалася з пут тоталітаризму, де й понині перебувають Росія, Білорусь та більшість радянських республік.

Крім цього, доленосним для Закарпаття, звичайно, було падіння «залізної завіси» та «оксамитові революції» у сусідів, що відкрило для краян зовсім інші можливості в економіці, освіті, медицині, організації побуту, налагодження людських та ділових стосунків тощо. Далеко не всі цим користались безпосередньо, але загальна хвиля змінила життя кардинально. Величезний вплив на політичне дорослішання закарпатців мав інформаційний (газетний) бум 90-х, коли «новинарство» з галузі ідеологічної накачки перетворювалось у  форму конкурентної боротьби з усіма її плюсами та мінусами.

- Коротко охарактеризуй найбільш впливових політиків Закарпаття часів незалежності.

– Коли ми говорили про періоди розвитку Закарпаття, то більшість імен вже згадали. Я не схильний жорстко оцінювати політиків у чорно-білих фарбах, бо всі вони відображають ті чи інші інтереси людей. Інакше б нічого не досягли. Інша справа, що інколи ці інтереси сприяють розвитку, інколи його гальмують, але таке зіткнення і є життя.

Надзвичайно показова в цьому сенсі політична доля М.Волощука, якого виніс на обласний Олімп бурхливий історичний злам 1990-91рр. Напередодні розпаду Союзу він належав до того крила КПРС, яке називали демократичним і дуже швидко перетворився в символ протидії ортодоксальному авторитаризму. Але менше ніж за два роки, вже в Незалежній Україні, став уособленням найбільш консервативної частини номенклатури. Можна з впевненістю сказати, що особисті характеристики М.Волощука за такий короткий період не змінились, однак змінились обставини в яких він діяв і відповідно його роль. В результаті він дуже швидко зійшов з політичної авансцени.

Його ідеологічний спадкоємцем, але з числа наступного покоління, став С.Устич. Молодий науковець з кафедри суспільних наук міг набагато краще адаптуватися до нових  умов, які несли з собою ринок та демократія. Він разом з соратниками стали генераторами ідей, які б, на їх думку, забезпечили перехід до ринку, але зберегли власність та владу за номенклатурою. Згодом такий клас назвуть «червоними директорами» і це також частина дороги до української Незалежності.

Прямо протилежним типажем, таким собі анархо-індивідуалістом, антисистемником став С.Ратушняк. Яскравий представник «нових українців», для яких радянські закони були непідйомними веригами, а загалом ними ігнорувались будь-які. Вони створювали власні системи безпеки, охоронні загони – таким чином перебираючи на себе функції держави та утверджуючи «понятійні правила» на підконтрольних територіях. По суті, така система управління називається "феодалізм" і вона природним способом заповнює  вакуум, який утворюється при зникненні влади. Однак можливості С.Ратушняка до руйнації забезпечувалися здібностями створити власний дієвий бізнес, сферу послуг, інформаційний простір. Тобто, він пропонував альтернативу, яка була далеко не бездоганною, але формувала нову соціально-економічну та політичну реальність.   

Наступна низка діячів тісно пов’язана із СДПУ(о). Однак їх успіх в кінці 90-х спричинений не так особистими якостями цих політиків, скільки ментальною пам’яттю закарпатців, в якій відклався найуспішніший період в історії краю, що асоціювався з правлінням соціал-демократів у довоєнній Чехословаччині. В.Медведчук, який осідлав цю модну в той час течію, не досяг особливих успіхів по Україні, але вибухнув на Закарпатті (частково на Буковині) і за рахунок цього утвердився в загальнодержавній політиці. Разом з ним піднялися й Н.Шуфрич, І.Різак. Хоча, слід розуміти, що ранні соціал-демократи суттєво відрізнялися від їх пізнішої трансформації. І неабияку роль тут відіграв прихід до влади В.Путіна. Тобто, на своєму першому етапі СДПУ(о) активно виступала проти комуністичного альянсу у Верховній Раді, за європейську інтеграцію, вступ до НАТО і т.п. Хай і з особистим інтересом, але В.Медведчук активно сприяв газифікації Закарпаття, що для селян було величезним позитивом. Н.Шуфрич зі своєю безшабашністю єдиний наважувався протистояти С.Ратушняку в Ужгороді. Це вже на початку 2000-х сдпушники різко змінили свою риторику, коли, очевидно, ФСБ згадало про свою агентуру в Україні, бо при Єльцині її не чіпали. А після касетного скандалу ролі стали вже цілком очевидні. Тому в 2002 р. СДПУ(о) зазнала на Закарпатті поразки, а Н.Шуфрич зберігся в загальноукраїнській політиці за рахунок Черкас, популярності в Криму, Одесі, де був депутатом місцевих рад. Найбільш драматичної долі зазнав І.Різак, який після тріумфу 1998 р. повірив у свої «видатні» організаційні таланти та політичний «геній» В.Медведчука, через що поплатився повним політичним та особистісним фіаско. Хоча його також пробували прихистити у Харкові, але, напевно, він виявився не настільки цинічним, як Н.Шуфрич, тому у нові обставини не вписався. Загалом, у мене є спеціальна добірка статей з політичними портретами закарпатців, де можна побачити ці та інші фігури більш об’ємно.

Найуспішнішим політиком Закарпаття і у часовому вимірі, і за посадами, і за масштабністю впливу став В.Балога. На мою думку, через те, що його харизма найбільш точно підпадає під визначення «типовий закарпатець». За своїми соціальними характеристиками він достатньо близький до С.Ратушняка, але з двома ключовими відмінностями. По-перше, він більше уособлює сільське населення краю, що в області має більшість, на відміну від урбанізованого С.Ратушняка. По-друге, і головне, він виявився значно комунікативно доступнішим та гнучким на противагу занадто егоцентричному ужгородцю. Тому був незмірно відкритіший для нового досвіду, швидко вчився та обростав союзниками. До прикладу, відразу після свого призначення «губернатором» створив раду старійшин з числа колишніх керівників краю, включивши до неї Ю. Ільницького і Г.Бандровського. Зрозуміло, що далеко не увесь їх досвід застосовувався та був доречним, але це давало змогу швидше усвідомлювати проблеми та не «винаходити велосипед». З економічних питань його наставниками та союзниками стали В.Ющенко та В.Пинзеник, найбільш просунуті на той час в Україні знавці світових фінансових процесів. Активно залучав здібних людей з усіх галузей та районів краю, оскільки не боявся конкуренції а, навпаки, її заохочував. І зрештою брав на себе відповідальність в ризикованих ситуаціях, як ото протистояння з Адміністрацією Президента в часи Л.Кучми. Звичайно, політична постать В.Балоги не є ідеальною, як не буває ідеальним життя. Власне це і є головним меседжем книги – десакралізація влади. Політика може бути або оптимальною, яка виростає із реалій, або деструктивною, яка ці реалії ігнорує. Тому В.Балога був уособленням всіх ознак свого часу, включно з олігархізацією на місцевому рівні. І навряд чи тоді могло бути інакше, бо надмірний ідеалізм, так само пустий і небезпечний, як і надмірний цинізм.   

Впливовість Г.Москаля чи О.Ледиди на чолі області вимірювалася виключно впливовістю Києва. Бо вони в політичному сенсі не були самостійними фігурами (не проходили через вибори), а типовими чиновниками з відповідними функціями. А ролі, як я вже зазначав їм призначили не дуже привабливі.

- Як відобразилося на розвитку області тривале протистояння Балоги і Москаля? Чи закінчилося воно сьогодні?

– В персональному плані протистояння Балоги і Москаля я вважаю значно перебільшеним медіа, бо це цікаво. А також зумовлено тим, що Г.Москаля двічі призначали «губернатором» якраз з метою обмеження політичного впливу В.Балоги. Хоча в символічному сенсі воно досить показово, оскільки уособлювало дві ключові фігури українського політикуму періоду Незалежності – активне підприємництво, яке прагне руйнувати старі правила і впроваджувати свої. Та посткомуністичне чиновництво, яке за допомогою силовиків намагається встановити свій контроль за всіма процесами в країні. Ключовим в цьому протистоянні є наявність або відсутність громадянського суспільства. Якщо воно спроможне, то встановлює контроль через вибори і за владою і за бізнесом, якщо занадто слабке, то зрештою перемагають силовики, як це відбулось у вже згадуваних Росії та Білорусі. Як форма політичної конкуренції таке явище є необхідною складовою розвитку. Як прагнення знищити один одного поза правилами - є абсолютно деструктивним. До честі і Москаля, і Балоги вони практично ніколи не переступали цих меж на відміну від, скажімо, Різака чи Ратушняка, які кордонів в боротьбі за владу не визнавали. До речі, є ще один показовий момент, який характеризує дієвість цих ролей і межі компетентності. Коли Москаль займався економікою, прагнучи залучати інвестиції, то в нього це не виходило, так само як у Балоги створити загальноукраїнську партію  адміністративними методами.

- Розповідаючи про радянську добу ти справедливо зауважив, що «Київ погано орієнтувався щодо настроїв на Закарпатті». З власних багатолітніх спостережень можу констатувати, що на цю хворобу «слабує» і сучасна українська владна верхівка: локалпатріотизм закарпатців сприймають як сепаратизм, вклад у його соціально-економічний розвиток десятиліттями відбувається за залишковим принципом (приклад з «митними» грошима на будівництво доріг тому підтвердження), основні критерії кадрової політика останніх років нагадують повоєнні часи минулого століття. Чому так відбувається?

– Це питання складне і в історичному, і в політичному, і в психологічному аспектах, бо, на мою думку, Київ і не має розбиратись в настроях Закарпаття, як і Вашингтон у проблемах Алабами чи Каліфорнії. Для цього існує місцеве самоврядування. Однак в нашій ментальності «верховний правитель» несе відповідальність за все, включно з порядком у дитячому садочку. Це ще одна ознака сакральності влади, яка сягає коренями у середньовіччя. І змінити таке ставлення може лише час. Бо якщо центр не втручатиметься в політику регіонів, то там з’являться свої «сакральні феодали» з відповідними наслідками. І така постановка питання не є безпідставною. Тобто досвід місцевого самоврядування має перетравитись на найнижчому рівні, де торгівля голосами сьогодні сприймається за моральну норму і навіть використовується в передвиборчих гаслах: «мовляв беріть все, бо це повертають вкрадене». А ділові якості чиновників та депутатів вимірюються здібностями вибивати гроші з центру. Я менш за все хочу вдаватись у моралізаторство на дану тему, але переконаний, що без власного, часто гіркого досвіду, самоврядування не відбудеться. Як без нього не відбулось Незалежності, усвідомлення якої сформувалось лише після 2014 року.

Тому маємо це пережити. Звісно не чекати, а жити і діяти в цих реаліях. Звичайно, хочеться, щоб мудрі правителі призначали правильних чиновників, щоб був справедливий суд, чесний бізнес і добро перемогло зло. Але все це елементи віри, яка без активної дії має наслідком лише покірність.

- Наскільки впливовим є «угорський фактор» у політичному житті Закарпаття?

– Якщо дуже коротко і конкретно, то на 10%. Тобто, саме на ту цифру, яку угорці приблизно збирають на місцевих виборах в області. Хоча в медіа тема займає набагато більше місця, оскільки надзвичайно емоційно вразлива. По-перше, національні та релігійні питання поруч з криміналом та сексом чіпляють основні людські інстинкти, тому мимоволі завжди викликають підвищений інтерес та полеміку. По-друге, через цю тему набагато легше вийти на загальнодержавний та навіть міжнародний рівень з відповідною монетизацією інформації. Особисто я більше половини коментарів київським та зарубіжним ЗМІ даю саме з цієї теми.

Якщо по суті, то угорський фактор на Закарпатті, звичайно, не співмірний з російським на Сході, Півдні та й навіть в цілому по Україні. Хоча часто їх пробують прирівняти, особливо акцентуючи на авторитарних замашках угорського керівництва. Однак цілком відповідний татарському впливу в Криму. Чи необхідно його враховувати в реальній політиці? Безумовно. Чи можна за рахунок нього змінити міжнародний статус півострова? Практично ні, без світових геополітичних потрясінь. Але принциповим тут є те, що Угорщина європейська країна і вирішувати ці питання можна  і треба на європейських принципах, що не можливо на даному історичному етапі у відносинах з Росією.

- Чим, на твій погляд, увійде в історію краю сьогоднішня доба?  Чи, перефразовуючи  відомий вислів,  логіку дій непрофесіонала передбачити неможливо?

– Частково я вже відповів на це питання, виокремивши сучасність у новий період, де ключовим фактором є тотальний запуск системи місцевого самоврядування. І результати його не так залежатимуть від «професіоналів» в Києві, як від готовності громадян взяти на себе відповідальність справжніх носіїв влади. Вибір В.Зеленського відкрив можливість для становлення нової парадигми розвитку України на противагу чиновницькому корпоративізму. Тому питання професіоналізму в таких умовах має неоднозначне трактування. Бо вчені часів Галілея не могли собі уявити, що Земля не є центром Всесвіту. Так як і величезна когорта владних мужів не може собі уявити, що суспільство рухатиметься і без них. Дозволю собі цитату Макса Планка, яка стосується принципів пізнання: «Нова наукова істина не досягає тріумфу шляхом переконання своїх опонентів та їх просвітлення, але це швидше відбувається тому, що її опоненти врешті решт помирають і підростає нове покоління, з нею не знайоме». Я не хочу сказати, що В.Зеленський тут першопроходець, бо таке явище, швидше, стає закономірністю, ніж виключенням в цивілізованому світі. І старі еліти важко це сприймають.

Чи можливий відкат назад в Україні? Так. І, швидше за все, він відбудеться. Не випадково вже Д.Разумков чи В.Кличко стають зрозумілішими старій системі. Та й «професіоналізація» самого В.Зеленського в змаганнях по перетягуванню влади їй ближча. Але це не зупинить тенденції. Бо влада – це інформація. А її монополізувати чи закупорити в сучасному світі вже неможливо.
 

Замовити книжку можна за телефонами 0507569858 та 0975527305, абоі на персональній сторінці Viktor Pashchenko у соціальній мережі Фейсбук
 

Теги: політолог, соціолог, Пащенко

34 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати