Два тижні тому Терпай повернувся із Києва, де працює будівельником. Живе із дружиною Оксаною, 35 років, та двома синами — 16-річним Сергієм і на два роки молодшим Олександром.
2000-го Петро вперше подався до Чехії на заробітки.
— ”Клієнт” (людина, яка підшукує роботу за кордоном. — ”ГПУ”) Міша, односельчанин, знайшов роботу в піщаному кар’єрі в селі Ліса над Лабем, за 50 кілометрів від Праги, — розповідає чоловік. — Я працював за туристичною візою і що три місяці повертався в Україну поновлювати документи. Улітку 2002-го власник кар’єру дав 500 доларів, щоб я зробив урешті робочу візу.
Повертатися додому Терпай планував мікроавтобусом.
— Міша порадив поїхати з його знайомими на автомобілі ”Форд Мондео”, — згадує Петро. — 22 червня хлопці приїхали за мною. У чорних окулярах, коротко стрижені — Вася і Славік. Домовилися про ціну й вирушили до польського кордону. На митниці нашу машину вивели із загального потоку, а через кілька хвилин підскочили вісім поліцейських і закували всіх у наручники. Нас підозрювали у збройному пограбуванні пошти.
Воно сталося 17 червня у селі Смечне, неподалік міста Кладно. Двоє озброєних чоловіків прострелили руку касирці та винесли 104 тис. 850 крон (майже $4 тис.).
— За кілька днів до того до поштового відділення зайшов чоловік, який розмовляв із російським акцентом. Купив три марки й уважно обдивився приміщення, — веде далі Терпай. — Працівниці щось запідозрили й записали номер автомобіля. Коли сталося пограбування, поліція почала шукати цю машину.
Петра і водія авто Василя засудили до 7 років позбавлення волі. Третього відпустили, бо зловмисників було двоє.
— Я мав дев’ять свідків, — розказує чоловік. — Усі вони підтвердили, що того дня я працював на тракторі за 110 кілометрів від місця грабунку. Нікуди не відлучався. Працівниці пошти плуталися у свідченнях. Одній із них здалося, що грабіжник мав такі ж брови, як і в мене. Коли на суді оголосили вирок, я ледь не впав у обморок. Подав на апеляцію, але рішення залишили без змін.
Терпая відвезли до однієї із празьких в’язниць.
— У слідчому ізоляторі на той час було майже дві сотні українців. Усі проходили як підсудні, — зауважує Петро. — Багато з них — невинні.
За два роки закарпатець познайомився із тюремним священиком Павелом Кочнаром.
— Щосереди в тюрмі проводили богослужіння, — каже Терпай. — Я розповів священику свою історію. Він переказав її журналістові популярного телеканалу ”Нова”. Той провів розслідування: опитав кожного свідка, працівників пошти, телефонував судді. Півгодинну передачу показували по телевізору.
Петро вмикає на DVD-програвачі запис тої програми.
— На мій захист виступили громадські організації, релігійні об’єднання, — продовжує чоловік. — Президентові країни написали звернення з проханням амністувати мене. Однак усе марно. А вдома родина тим часом жила на інвалідну пенсію у 220 гривень, яку отримував брат жінки.
Після телепередачі у в’язниці до українця почали краще ставитися. Перевели в окрему кімнату, де можна самостійно готувати, прати, дивитися телевізор. Там жили арештанти, які невдовзі мали вийти на волю.
— Зрештою, мої клопотання розглянув окружний суд і вирішив скоротити тюремний строк, — зітхає Петро. — Мені дали 500 крон (близько $25. — ”ГПУ”) і наказали протягом семи днів залишити країну.
17 лютого 2007-го Петро Терпай повернувся до Малого Раковця.
Відтоді він шукає адвоката, щоб звернутися до Європейського суду.