Сліпий — не означає безпорадний, або Чому суспільство не готове повноцінно прийняти у свої лави незрячих?

Тому питання соціального захисту інвалідів повинно цікавити не тільки самих людей з особливими потребами, а й усіх без винятку громадян. Через це й створюються різного роду організації та товариства для людей з обмеженими фізичними можливостями. Ми побували в Хустському УТОС, що об'єднує незрячих чотирьох сусідніх районів.

ТАМ, ДЕ ДОПОМАГАЮТЬ

Народження сліпої дитини у зрячих або ж втрата абсолютно нормальною дитиною зору жахає батьків. Здається, що в такому разі батькам набагато важче, ніж дитині. Принаймні людина, котрої безпосередньо торкнулося це лихо, має можливість боротися з життєвими обставинами, тоді як її батьки, не маючи досвіду сліпоти, опиняються у повній розгубленості. Вони б і раді допомогти, а ось чим — не знають. По досягненні дитиною шкільного віку батьки починають замислюватися, що ж робити далі, й дізнаються про таку організацію, як УТОС — Українське товариство сліпих. Такі товариства діють по всій Україні. Хустська організація заснована першого вересня 1980 року і об'єднує незрячих І-ІІ групи інвалідності Рахівського, Тячівського, Виноградівського та Хустського районів. А на обліку в них аж 390 сліпих людей! І на кожного заведено реєстраційну картку, постійно надсилається матеріальна адресна допомога, а в самому центрі завжди готові надати ще й психологічну...

«Проблема незрячих у суспільстві залишається незмінною. Це і надання пільг по сплаті комунальних послуг, і висока вартість окулярів та контактних лінз, і, найголовніша, — працевлаштування... На жаль, більшість незрячих змирилася вже з поширеною в суспільстві думкою, що вони неповноцінні й ні на що не спроможні. Проте досить багато й таких, хто, закінчивши школу, прагне довести собі й іншим протилежне. От тоді перед ними і виникає завала труднощів. Не тому, що сліпому фізично важко щось зробити. Незрячій людині доступне майже все те, що й будь-якій іншій. Просто суспільство не готове прийняти незрячого як свого повноцінного члена», — каже голова УТОС Марія Граб.

Хустська УТОС намагається підтримувати своїх членів по максимуму: продуктовими наборами, святковими обідами, різного роду акціями, працевлаштуванням... До прикладу, п'ятого грудня на них чекає благодійний святковий стіл. У планах — відкриття комп'ютерних курсів для сліпих.

Десятеро незрячих із Хустського УТОС працюють на учбово-виробничому підприємстві, що займається виготовленням дорожніх знаків. Схоже подібне виробництво діє і у Виноградові. Але таких підприємств дуже мало, а деякі працедавці взагалі відмовляються навіть говорити про роботу з інвалідом.

Члени товариства дуже дружні й завжди підтримують один одного. Кожне зібрання супроводжується жвавими та веселими розмовами. Тут усі про всіх знають: у кого в сім'ї подія, які досягнення на роботі чи в навчанні, де очікується поповнення в родині...

До слова, в Хусті проживає 1578 людей з обмеженими можливостями, 112 з котрих — діти. Станіслав Мішук, начальник

відділу у справах інвалідів і ветеранів зазначає, що кількість людей з обмеженими фізичними можливостями в місті з кожним роком зростає. Державна установа намагається матеріально підтримувати таких людей, але багато що залежить від голови товариства. Дехто лише на державну підтримку і сподівається, а хтось активно залучає благодійні та меценатські внески.

А БУВАЄ Й ТАК...

Цікавий випадок зі свого життя розповів незрячий Петро Іванович: «Одного разу я запізнювався на роботу, а тому викликав таксі. Вийшов із будинку після того, як мені повідомили, що машина прибула. Намагаюся визначити, яка ж із припаркованих біля під'їзду, мені потрібна. Підійшов до найближчої — не схожа. Напевно, там нікого немає й давно не було: машина дуже занесена снігом. Підійшов до іншої, з якої лунада гучна музика, і стукаю у віконце. Музику вимикають, із віконця за мною вочевидь пильно стежать. Через кілька секунд віконце все ж таки опускаться, і мене запитують, що треба. Вибачившись, питаю, чи він зі служби таксі. Мій співрозмовник явно ошелешений — сліпий без поводиря відшукав потрібну машину. Я кажу, що такий досвід у мене є. Сідаю, називаю адресу і, ще більше дивуючи шофера, розповідаю, як туди зручніше під'їхати. Він певний час мовчить. Потім починає розмову зі звичайного в таких випадках запитання, чи й справді я зовсім нічого не бачу? Отримавши позитивну відповідь, цікавиться, чи завжди я їжджу на таксі. Кажу, що в основному громадським транспортом. Співрозмовник знову перетравлює отриману інформацію. Курить. А потім запитує мене щодо вживання алкоголю. Я відповідаю, що, мовляв, коли є привід, бажання й можливість, — то чому б не випити! І тут мій співрозмовник не витримує, вигукує: «Ну ти дивись!» На що я, засоромивши водія, відповідаю: «Скажіть — прямо як у людей!»

Зазвичай такі епізоди не поодинокі, але незрячі вже звикли до нерозуміння з боку оточуючих і не ображаються. Бо вважають себе цілком повноцінними людьми.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати