Закарпатський трембітантус Василь Сухарюк їздить на заробітки, аби ...організм не забарахлив!

Особливо ж мені впав в око літній міцний трембітар у петеку, довбаних штанях і шкіряних постолах, до котрого час од часу підходили гості фестивалю, щоб сфотографуватися. Чоловік радо позував, дозволяв і в трембіту подути. Коли я підійшов ближче, то побачив, що в гуцула у лівому вусі маленька оригінальна завушниця. «Золота?» -запитую.

«Цей золотий когуток ще мій прадід носив, потім дідо, нєньо, - безпосередньо відповідає гуцул. - Давно, при Австро-Угорщині, Чехословаччині, такі когутки носили п'ять-шість чоловіку селі, не більше. Це свідчило про їхню заможність». Так я познайомився з 73-річним Василем Сухарюком із Лазещини.

«ЛЮБЛЮ ГУСТИ ДАВНІ ГУЦУЛЬСЬКІ МЕЛОДІЇ»

Лазещина розкинулася вздовж однойменної річки у підніжжі Говерли за 35 км від Ра-хова. У селі живе близько 3200 чоловік. Назва села походить, очевидно, від шляху-перелазу, що йде через село на Яблунецький перевал. Вважається, що село засноване наприкінці XVII століття. 1724 року поблизу Лазещини в урочищі Стебний зведено греблю і шлюзи для лісосплаву. За переказами, тут не раз бував зі своїми опришками легендарний Олекса Довбуш. «А восени 1944 року село визволили радянські війська. Чи визволили, чи, як і мадяри, окупували - це довго можна сперечатися, - роздумовує трембітар. -Але най буде, що визволили. Це вже ніякого значення не має, бо Союз розвалився, і Україна стала независима (незалежна. -Авт.)». Я не помилився: дід виявився цікавим співрозмовником.

Народився Василь Сухарюк 9 грудня 1934 року в Лазещині. «Мати моя Василина родом звідси, а нєньо Степан - зі села Білин. Він тяжко робив на залізниці при чехах, мадярах, а потім при руських. Батьки ростили трьох дітей - Анну, мене і Василину. Наша родина, слава Богу, завжди мала що їсти, але тямлю (пам'ятаю), як у 1947 році була голодівка на Західній Україні. Ми, діти, часто знаходили коло поїздів мертвих молдаван, які тікали з Бесарабії. Засинав чоловік голодним на морозі та й навіки», - пригадує дід. Служив Василь Сухарюк у танкових військах у місті Коростені, що на Житомирщині.

Виявилося, що трембітати гуцул навчився ще до армії, але серйозно - опісля. «Я змалку пробував грати і на сопілці, і на скрипці - не йшло мені. А неподалік нас жив сусід, який трембітав. Той і почав мене вчити.

Помалу-помалу та й захопився я тою трембітою. Тренувався, шліфував я гру на різних празниках, зокрема на святвечорах, коли по півночі збираються дорослі і йдуть від хати до хати, колядуючи. А церковна коляда у нас не може бути без трумбіти (трембіти). Люблю густи давні гуцульські мелодії. Трумбітати треба і розумом, і серцем, тоді й будуть запрошувати на всі лразники», -каже Василь Сухарюк і грає для мене відоме потужне:

Тату-татуню, Бери на ся гуню:

Прийшли опришки

Та й забрали стрижки...

Колись у знаного трембітаря Федора Тарахонича, котрий живе в селі Репинне на Між-гірщині, я бачив більшу, довшу і важчу трембіту. «Так, є всякі. Скільки важить моя - не знаю, а довжина - три метри. Ця з берези, на совість зроблена, а липою обмотана. Бо нині часто вже й халтурять. Але в нас є і чесні майстри. То треба йти в ліс і терпляче шукати дерево. Спеціаліст у всіх нюансах розбирається. До речі, особливо голосна і якісна та трумбіта, яка зроблена з дерева, у яке вдарила блискавка й поколола. Давно ж ніякого зв'язку не було, а вівчар мусив якось повідомити людей чи про сумну, чи про добру звістку, чи про те, що злодії прийшли красти худобу», - гуцул радів, що я його уважно слухав. «А з молодих хтось хоче трембітати?» -цікавлюся. «Мій онук Олекса знає. І головне, що любить. Але таких нині мало. Молодь нині уже не така, як колись. Набагато май лінива».

До нас підійшла дружина Василя Сухарюка - Василина. У гарному кептарі. «То ще моя баба носила. Чиста шерсть, нині вже такое мало хто робить», -зауважує жінка. А чоловік: «І цьому петеку більше ста років. Я також його бережу. Каждий раз загортаю у целофан, кладу в шафу - і лиш на празники одягаю». «Як ви познайомилися?» - запитую подружжя. «Е, випадково, на лісопосадці. Жона мала 1-3 братів і сестер, тому дуже хотіла заміж вийти. Я їй ще до армії закліпав, а коли повернувся, то увидів, що моя Василина ще файнішою стала. Продовжував залицятися, щипати її, та й так домовилися. Через півтора року у нас золота свальба. Гуляти будемо до рана, як і на срібній. Родичі, друзі, знайомі і горілка - та нікого й нічого більше не треба», - з гумором відповідає дід. Василь і Василина Су-харюки викохали двох дочок -Галю й Анну. Тішаться шістьма онуками.

«І ПРОПАЛИ МОЇ 50 ТИСЯЧ РУБЛІВ, ЗГОРІЛИ...»

Визвідовую далі діда про його життя. Гуцул чимало років пропрацював на лісокомбінаті «Радянські Карпати», регулярно їздячи на заробітки в Прибалтику, Росію, Донбас. Я був дуже здивований, коли почув, що й нині чоловік лише на тиждень-два повернувся з Чехії, аби допомогти дружині по господарству, адже на носі - зима. «Знаєте, я вже давно на пенсії, але люблю робити, а головне - можу. Та й робота мене любить. Чоловікові треба постійно рухатися, аби не запліснявіти. Будеш сидіти склавши руки - то й організм завтра забарахлить, болячка якась дасть про себе знати. Треба просто не даватися хворобі. Друзі зі мною все фіґлюють, що, мовляв, заробляю у сімдесят із гаком більше, ніж вони», - жваво підкреслює трембітар.

Свого часу Василь Сухарюк часто їздив у відрядження в Прибалтику, оскільки вдома узимку мало роботи. «Приїжджав сюди, приміром, директор естонського лісокомбінату та й укладав договір із нашим керівником - і так із року в рік. В Естонії ж узимку болота замерзають - і тоді активно рубається ліс. Ми добре заробляли. Що й казати: тут я мав 100-120 рублів зарплати, а

там - 500-600, а тколи й 700. А були бригади, в яких люди і по 1000 рублів діставали. А перші «Жигулі» коштували 4900 рублів. Але я авто собі не купував. Нащо?! Аби ржавіло у дворі?! Все акуратно складав на ощадну книжку. І що: пропали мої 50 тисяч, згоріли. У жони -десь 20. А недавно, як тямите, по 50 гривень вертали. Сміх та й годі!»

Василь Сухарюк об'їздив уздовж і впоперек усю Росію. На тракторі, на бульдозері. Працював, зокрема, у Москві, Тольятті, на Байкало-Амурській магістралі.

Піднімав у Казахстані цілину. І в Латвії заробляв на шиферному заводі. Пригадує, як одного разу в Ризі після роботи з друзями вечеряли, сміялися. «Я випив сто грамів горілки, мале пиво та й порцію кави. Уже всі збиралися лягати спати, як несподівано Василю Сухарюку так скрутило живіт, що побілів, як стіна. Думав, що прощається зі світом. «Після того я два роки нічого не пив, хіба що молоко й сметану. Згодом цілком вилікувався. І нині, слава Богу, можу все пити і, якщо треба, їсти й гвіздя (цвяхи) жарені», *• у гуцула гумор у крові...

«До речі, я всі свої роботи записував у трудову книжку, аби не мати проблем із пенсією. Нині отримую 530 гривень. А недавно Янукович обіцяв підняти її на 30%, але й ціни зростуть на 50, - іронічно зауважує співрозмовник. -Знаєте, я політикою глибоко не цікавлюся, але чехи ніяк не можуть второпати, як двічі судимий чоловік може бути прем'єр-міністром». «Діду, у нас усе може бути!» - підтримую гуцула. Далі трембітар трохи запалився, але мушу зауважити, що без будь-якої злостивості: «Коли маю час, дивлюся новини. Брешуть, як пси! Слухаю тих політиків та й не надивуюся. Часто усякі дурниці обіцяють. І б'ються за владу, аби гребти все собі. Знаєте, мені комуністи нічого доброго не зробили, але й нічого поганого. Я мав роботу. П'ять разів за рахунок профспілки відпочивав у санаторіях. Я, приміром, і нині можу собі дозволити санаторій, бо не бідую, але таких мало... Півсела нині на заробітках. Повірте, тяжкий то хліб, дуже тяжкий».

Я вирішив знову перевести розмову, мовити б, у мистецьке русло, попросивши Василя Сухарюка дещо мені заспівати. «Я вам півдня можу співати - і серйозне, і жартівливе», - уточнив дід. І затягнув:

Та нікого так не люблю

Та як Василечка,

Бо у него й коло хати

Кує зозулечка.

Та нікого так не люблю

Та як Іваночка,

Бо у него на подвір'ї

Цвіте калиночка.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати