Художник, що малює сум (ФОТО)

Основні теми у творчості митця – це Людина, Буття, Всесвіт. За простим, на перший погляд, сюжетом творів часто прихований складний філософський зміст, осягнути який дано не кожному. Ігор Панейко – художник-філософ, мислитель, творець свого ірреального, повного таємниць світу.

Біографічна довідка

Народився в далекому-близькому 1957 році. Сталося це в містечку Стрий, що на Галичині. У 1975–1981 роках навчався у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1981–1982 роках  працював у Середній Азії – Хіва, Узбекистан. Із 1982-го по 1988-й – праця в Закарпатському українському муздрамтеатрі. У 1997–1998 роках – проба сил на викладацькій ниві в Ужгородському коледжі мистецтв ім. А.Ерделі. З 1982 року брав участь у різних виставках. Роботи знаходяться у приватних збірках України та близького і далекого зарубіжжя. 

Урядових нагород не нажив. У партіях і спілках не перебуваю, зате маю відносну свободу і прагнення Волі. І люблю інколи малювати, за що і вдячний Творцеві.

– В одному з інтерв’ю професор історії, журналіст і письменник Сергій Федака назвав Вас художником-символістом. Погоджуєтесь з таким визначенням?

– Так. І якби він назвав мене сюрреалістом чи просто реалістом —  погодився б теж. Бо кожен бачить те, що хоче бачити, і так, як він це розуміє. Тож я не заперечую. Митець у широкому розумінні ставить великі знаки запитання перед Собою, Світом і Творцем, перед Простором і Часом. І, думаю, вони важливіші, ніж самі відповіді.

– Розумію, що в процесі творення Ви менш за все замислюєтесь про течії в мистецтві та жанри. Але все ж, як би Ви самі дали визначення роботам, які створюєте? До якої школи відносите себе?

– Ніколи не думав над визначенням того, що малюю. Ніколи не ставив мети бути відкривачем напряму чи стилю. Зате прагнув, аби роботи мої не були байдужі. І хотів, щоб не були байдужими ті, хто їх споглядає. Ну, хоча б одна Душа. Меншає тоді самотності. І ще малював завжди і малюю те, що хвилює, що близьке і дороге. Одним словом, те, що хочу, і як умію, а виходить так, як Бог на душу кладе.

Мені важко віднести себе до якоїсь школи. Навчався у Львові. В не найкращі роки. Зате сам Львів – це місто, що Назавжди. І якась частина мого Я і досі там. Може, й більша. Колись давно, під час навчання і після, поняття «школа» важило для мене більше, ніж тепер. Гостре емоційне сприйняття або несприйняття когось, чогось; пошук себе й дороги. Максималізм і постійне невдоволення підштовхували і гартували. Тоді хотілося школи. Та з часом блукання виводять на дорогу. А пошуки втілюються в коло близьких тем, ідей, а ще переконань та ідеалів. І відчутнішою стає самотність. Велика і ніжна. І починається те, що триває вічно, – велика дорога. Тому школа, жанр стають неважливими. Вагомий є той світ образів, який ти вибудував, відкрив, віднайшов.

– Що таке, на Ваш погляд, українська національна школа в мистецтві? У чому її сутність та особливості?

– Непросте запитання, як і саме поняття «національна школа». Думаю, ознаки слід шукати в основі, в тому, що є джерелом. А таким є творчість нації. Великий її наїв і великий примітив. І не обмежується це рамками  тільки образотворчості. Думаю, це сплав – мова, колір, лінія, пісня, легенда. А ще та вражаюче досконала краса святково-буденно-ужиткового, що творилося в просторі і часі.

– Питання про існування закарпатської школи живопису донині вважається досить спірним. Доводилося чути думки цілком протилежні, зокрема, і від Вас. Тож кого можемо вважати основоположниками крайової школи живопису і чи існує вона донині з огляду на те, що школу визначають не тільки певні формальні ознаки, а й її сутність, дух?

– Для тих, хто вважає себе причетним до школи або продовжувачем її традицій, це дуже болюче питання. Воно потребує серйозного підходу, і – бажано – небайдужих мистецтвознавців. Я маю своє бачення і думку. Питання це варто розділити на три частини і на кожну дати відповідь. Період довоєнно-дорадянський. Коли Закарпаття було Підкарпаттям. До речі, варто було б вернутися до першоназви. Я вважаю більш органічною її. Повоєнно-радянський період. З визволенням, приєднанням і встановленням пріоритетних цінностей. І найтрагічніше, тотальну підміну-заміну духовного на ідеологічне першою відчуває культура. Є багато шляхів її підкупити, зламати. І період третій, пострадянський. Але почався він у далекому 1986 – перебудовою. Багато чого явилося тоді на світ Божий. Виплеснулось і навалилося. Це різні періоди у просторово-часовому зрізі, в яких творять, відмінні не тільки якісно, а й кількісно, митці. Найбільш цільним і щасливим був довоєнно-радянський період, де гурт художників об’єднувався навколо ідей, поглядів та атмосфери, яка панувала, і суб’єктивно, і об’єктивно. Стрижнем був усе ж таки Ерделі –  талановитий, модерний, тонкий і водночас складний, як і годиться великому таланту. Вони були вільні у своїй творчості, а значить, щирі. А ще самобутні, що і дає право вважати це явище школою. Період повоєнний і радянський був і драматичний, і трагічний. Бо легенда гір із тінями незабутих язичницьких предків з хмарами, що над ними, і ріками, що в них, була відібрана у Творця і віддана в руки ідеологам-фарисеям з єзуїтськими методами. І машина запрацювала. Треба тільки співчувати тим, кому довелося відмовлятися  і таврувати найдорожче й близьке –  ідеали і навіть учителів. Але це не нове в історії людства. Поступово легенду замінювали радісні й щасливі радянські Карпати. «...Хіба зґвалтована душа спроможна вільно вимовити слово...» – це геніальна Ліна Костенко. Жорстоко, страшно і правдиво. Тому й обірвалася пісня сакрального у творчості Бокшая. І завмерла легенда геніального довоєнного Манайла. І була замурована-ув’язнена душа Ерделі. І забуття і прощення цьому нема... Хоча те, що сталося з Ерделі, тепер, при нас, бачиться ще страшніше. Бо тоді це робили вони, а сьогодні ми. І попри те, в цей період працювали дуже класні й видатні митці, які відбулися і стали яскравою сторінкою в мистецтві. Тому, з боку існуючого ладу, школа, безперечно, була. Вона навіть потрібна. Щоб легше спрямовувати і навіть возвеличувати та нагороджувати співців. І період третій. Учора й нині. Хаос і Різноманіття. Кожен грає на своєму інструменті і свою мелодію. Та це зовсім і не зле! Але чи існує школа нині? Для тих, хто продовжує плекати, вірить і живе цим, відповіді не потрібно. Слава Богу, дожили і, слава Богу, дехто ще працює. А внуки і правнуки? Учні учнів... Усе це дивно і не смішно. «... Раби рабів ще гірше, ніж раби...» – це знову геніальна Ліна Костенко. Якщо існують твори рівня художнього, рівні творам тих хлопців із могутнього гурту, то ...

– Мистецтво, мистець, творчість – який зміст Ви вкладаєте в ці поняття, пане Ігоре? Що є творчість для Вас?

– ... Це коли є фарби, пензлі, мольберт, майстерня, здоров’я, музи, трохи грошей, інколи один глядач, тиша, а ще осінь і сум. Можна іншими словами, та пафосу не люблю! Малярство не потребує слів. Воно вимагає ставлення. До ремесла, до себе, а ще до вічності. Ось так. Приблизно.

– Як вважаєте, коли виникло мистецтво, які потреби воно задовольняло і як видозмінювалося? Існує західноєвропейська теорія про «смерть мистецтва». Також можемо говорити про еволюцію мистецтва...

– Відповіді на ці питання – то наукова праця. І як мінімум кандидатська. Мистецтво виникло, коли з’явилася потреба творити. Перші наскальні малюнки теж мистецтво. Хоча тоді вони слугували для іншого. Мистецтво завжди когось обслуговувало і задовольняло, як і будь-який інший вид людської діяльності. 95% колекцій усіх музеїв світу – це задоволення чиїхось потреб. Питання не в цьому. Питання у ставленні. У ставленні митця до того, що  і як він робить, творить, малює, співає, пише. Якщо завтра кимось буде проголошено про остаточну смерть мистецтва, то що кидати все і йти в сантехніки? (Сантехніки! Без образ). Скільки виникне ще всяких теорій. Виникне і помре. І народиться нових. І знову помре. Ставлюся до цього спокійно. Кожен робить що хоче, як може і в кого як виходить, інколи ще й заробляючи славу і гроші. 

– Яка подія з Вашого дитинства запам’яталася найбільше. Хто мав на Вас найсильніший вплив і як це визначило Ваш життєвий шлях?

– Про якийсь шмат життя, здавалося, не пам’ятаю нічого або майже нічого. І якось колись засвітився екран і замиготіли кадри. І були живі дід і баба, і молоді були, і красиві батьки. А побілена синькою хата, фелінівським пливла кораблем серед саду. І було величезне подвір’я, де мале хлоп’я повзало, бігало і літало. І народилися сум і ностальгія. Не знаю, коли точно. Може, зі світлом екрана, та, мабуть, там і тоді, коли хлоп’я бігало і літало. З роками спогади ставали образами і набували глибини й безмежності. І так дотепер.  Не знаю, коли нап’юся тих спогадів сповна. І чи нап’юся... Зрештою й не хочу. Тому, яка подія з дитинства, не можу сказати, бо все в ньому виявилося вагомим і важливим. 

– Чого боїтеся і що приносить задоволення?

– Певно, смерті... Бо невідоме, бо не розумію. Не осягну і не збагну. А, може, й не готовий. Останнім часом – малювання, осінь, муза, тиша.

– Вам відомі муки творчості... Які вони – солодкі чи гіркі? Яка їхня роль у творчому процесі?

– Буду «оригінальним» і скажу. Звичайно, відомі. Вони і солодкі, і гіркі. Та я не люблю про це говорити. Не люблю показово-розхристаних на грудях сорочок. Це інтимне і не для всіх. А в творчому процесі важливі не муки (не стільки), а небайдужість. І ще багато чого іншого. Зрештою, в кожного шлях свій, і, мабуть, відмінний від інших, неповторний і найбільш істинний.

– Що є джерелом Вашого натхнення нині? Що хвилює Вас як митця і над чим працюєте?

–Я розповідав про дитинство. Про синю бабину хату, про Криницю з дуже смачною водою і запах яблуні, який не можу більше знайти, про подвір’я величезне як Всесвіт, і ще дещо інше, і ще дехто інший... Ось і джерело моє. І на сьогодні і во віки віків. Я малюю, а значить і хвилююсь, і бентежусь. А працюю? Відповідаю завжди: «серйозно» – над собою.

– Аналізуючи свої роботи, створені протягом десятиріч, що можете сказати про них? Як у них відобразилися зміни у Вашому світогляді?

– Не люблю говорити про свої роботи. Розповісти можна і багато, і красиво. Та коли це не хвилює і не веде у світ якоїсь іншої нової  реальності, то всі ці балачки ні до чого. Не знаю, роботи змінюють світогляд чи світогляд – роботи. Думаю, і те, і те. Звичайно, щось міняється. І роботи інтервалом у 10 років відмінні між собою. Певно, і за формою, і за змістом. І дивного в цьому нічого немає. Бо юність поступається молодості, а та, в свою чергу, сподіваюся, зрілості. А потім... потім стільки ще попереду. І невідомого. І дивовижного.

– Пригадую, Ви розповідали, що у Вас були певні проблеми з «кадебістами». А вірніше, КДБ мав певні проблеми з Вами! Як усе вирішилося? Поділіться спогадами.

– Можна було б стати в позу і ліпити із себе героя-дисидента. Та все було банальніше й прозаїчніше, як і з багатьма хлопцями тоді. Зрештою, якби не любі мені «гекачепісти», чим би все скінчилося? Були виклики до суду, інкримінували п’ять чи шість статей, від чого я відмовлявся. І тоді, як казав суддя, ми посилаємо на дорозслідування. А тут ГКЧП! І незалежність. Свобода! Разом це було велике свято. Інколи думаю: а якби не зібралися оті вісім чи сім хлопців (уже й забув своїх рятівників). Чим би все-таки завершилася ота вистава за п’єсою невідомих авторів. А в них, думаю, все гаразд. І життя вдалось. І з лейтенантів стали вони полковниками і служать ці леґіні вірою і правдою Україні, тепер уже Незалежній. Життя – річ дивовижна. Деколи напрочуд.

– Кого вважаєте своїми вчителями?

– Нікого конкретно. І дуже багатьох. Це окрема тема. Вона вартує неспішного переліку і не вміщується у газетний лаконізм.

– Ваше життєве і творче кредо.

–У далеких уже і близьких 80-х – це максимум свободи у тому мінімумі, що давали. Творче кредо? Навіть не знаю... Малювати завжди, що хочеш.

– Хто з художників Закарпаття близький Вам і чому?

– Є імена, які викликають велику повагу. Є імена, які викликають просто повагу. Є такі, до яких ставлюся толерантно. Але тут справді працювали і працюють художники, котрі заслуговують на велику шану. І музеї різних рівнів вартують їхніх робіт. Не хочу просто і сухо перелічувати. Бо кожен із тих, кого маю на увазі, заслуговує окремих слів, а дехто й цілих досліджень. І творчість їхня чекає чесних і грамотних слів, знавців.

З художниками старшого покоління мої стосунки толерантні і дистанційовані. Одних класиків уже не застав, а «класики» живі – недоступні. Певно, був їм нецікавий. Зараз до цього спокійно ставлюся. Та коли ти молодий, страшенно хочеться побувати, побачити, послухати. Хоча, є один виняток. Ми жили через дорогу, майже навпроти. Частенько бачилися, чемно вітались, інколи балакали. Та одного разу, закономірно випадково, я опинився в гостях. Та ще й на варену в мундирах бульбу, сало і пляшчину. Ще одна знайшлась у мене. І було незвичайно. Тому незабутньо. Він показував свої роботи, діставав навіть дуже ранні. І сам дивувався. І говорив, розповідав. І було невимушено й добре. А Він був як дитя. Безпосередній, розповідаючи про свої картини. І щирий, і світлий. Зараз важко пригадати все, про що говорили. Та це й не важливо. А важливо те, що було в моїй душі тоді. І що залишилося, та й залишиться назавжди в пам’яті. Він був Людиною і Художником. Ім’я його – Василь Габда. А чому був? Художник завжди Є. 

– Як, пане Ігоре, ставитеся до Національної спілки художників України? У чому вбачаєте її роль?

– Толерантно. Я не член Спілки. Тому давати характеристики, і тим більше оцінки, не буду. Там досить велика кількість пристойних людей, здатних визначати і роль, і значення своєї організації. 

– Знаю Вас як свідомого українця, патріота, людину, котра добре розуміє, що відбувається в суспільно-політичному житті країни. Яким бачите майбутнє України? 

Так, я українець. Так, у мене особисто-особливе розуміння України. Але я чітко розділяю поняття «держава» та «Україна». Україна – це поняття культурно-сакральне, а держава – політичне. А це, яка кажуть одесити, «дві великі різниці». У 1991 році, коли була проголошена незалежність, ми забралися втрьох плюс пляшчина і зі сльозами на очах святкували цю неймовірну подію. І давали прогнози, через який проміжок часу в нас буде держава Україна. Один сказав через п’ять років, другий – через 10–15, а я сказав, що через 50 тільки почнеться. Тому, шановні, нічого страшного нема. Залишилося всього 36 років!

Теги: художник, сум

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати