"Не падай духом! Бо живуть міцні!"

Про себе Анатолій Молнар повідомив: народився 24 березня 1993 р. у селі Голубине, що на Свалявщині, закінчив там 9 класів і продовжив навчання у Свалявському професійно-будівельному ліцеї за спеціальністю «оператор комп’ютерного набору», а відтак вступив на військову службу за контрактом у 128 гірсько-піхотну бригаду. 

Вірші пише з п’ятнадцяти років. Поштовхом до їхнього написання стали зрада друга, з яким товаришував п’ять років, юнацька непримиренність до неправди, а ще – музика.

Цей катрен він написав на одному диханні:

Не падай духом! Бо живуть міцні!

Живуть заради того, щоб боротись

За власні мрії й гори золоті,

За подих ледь відчутної свободи.

І ці, й інші рядки нашого земляка не можна читати поза часом і поза контекстом останніх подій у зоні АТО. Йдуть жорстокі обстріли, ідуть не навчальні, а найсправжнісінькі кровопролитні бої, а поміж ними у душі хлопця народжується поезія. Воістину незбагненне її народження. 

Не хотілося б спростовувати заїжджену сьогодні істину про те, коли мовчать Музи. Вони мовчать, коли, мабуть, немає чого сказати. А у нашого молодого земляка рядки вихлюпуються природно й невимушено-ніжно:

Така красива, ніжна, гармонійна,

Така чудова, чесна, неземна!

І, як молитва щира, чудодійна,

В моє життя ти ангелом прийшла.

Щоб темні розімкнулися потоки

І в небесах купались голуби,

Прийшов до мене ангел синьоокий,

Щоб врятувати душу від журби. 

Коли ж іще писати про кохання, як не в молодості? А перед тим були написані рядки:

Я пам’ятати буду ту весну,

Коли кохання в серце поселилось,

Коли, почувши «Я тебе люблю!»,

У мене вперше виростали крила.

Само собою, у рядках хлопця багато настроєвого, інколи, здавалося б, геть несуттєвого, песимістичного, але ж давайте не забувати, на яких рубежах солдати 128 гірсько-піхотної бригади пишуть нашу історію. Там ніхто не кривить душею.

Ось так, здається, я вмираю,

Душа спотворена на «Ні!».

А серце б’ється геть безкрає…

А раптом вмру на самоті?

*  *  *

Не мрій про щастя, де його нема,

Не виростає лотос у пустелі!

Не мрій про світло, де живе пітьма,

Не піддавайся, коли м’яко стелять.

*  *  *

Дорога в пекло… Може, пішки в рай?

Так важко нині правильно обрать,

Коли по лезу – босими ногами

Й навчились біль свою не відчувать.

Колода в серці аж ніяк не коле,

Бо камінь не призначений любить.

Колись кохання ранило до болю,

А зараз відійшло в коротку мить…

*  *  *

Я знову лину десь у майбуття,

Але боюсь у ньому залишитись,

Бо сіре ненавиджу я життя,

Якому мусиш інколи коритись.

Й тим людям, що набріхують усім,

Що будемо все краще й краще жити,

А нишком обкрадуть нас і взамін

Старе й розбите нам дадуть корито.

Не вперше ж звикли горе тамувать, 

Яке постійно нас випереджає,

Навчились в очі дружно всім брехать…

Та винен й той, хто нас цьому навчає.

*  *  *

Була зима, морозна і смутна,

І новий рік ще тільки починався,

А ти сиділа поруч мовчазна,

Коли я в тебе вперше закохався.

Я прагну здійснення всіх заповітних мрій

І я в одному точно поклянуся:

Доки живий – я буду тільки твій,

В коханні ні на мить не похитнуся!

Не варто дискутувати, чого у тих щирих і відвертих рядках більше – сумнівів чи надії. Знаю одне точно: він живе вірою і надією. Його тримає на цій нашій святій і грішній землі любов до рідного краю, кохання і поезія. І тим Анатолій Молнар учить нас із вами жити вірою і надією. І тим заслуговує нашої вдячності за урок мужності і тепла.  

Не падаймо духом!

Теги: міцні, падати духом

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати