Про себе Анатолій Молнар повідомив: народився 24 березня 1993 р. у селі Голубине, що на Свалявщині, закінчив там 9 класів і продовжив навчання у Свалявському професійно-будівельному ліцеї за спеціальністю «оператор комп’ютерного набору», а відтак вступив на військову службу за контрактом у 128 гірсько-піхотну бригаду.
Вірші пише з п’ятнадцяти років. Поштовхом до їхнього написання стали зрада друга, з яким товаришував п’ять років, юнацька непримиренність до неправди, а ще – музика.
Цей катрен він написав на одному диханні:
Не падай духом! Бо живуть міцні!
Живуть заради того, щоб боротись
За власні мрії й гори золоті,
За подих ледь відчутної свободи.
І ці, й інші рядки нашого земляка не можна читати поза часом і поза контекстом останніх подій у зоні АТО. Йдуть жорстокі обстріли, ідуть не навчальні, а найсправжнісінькі кровопролитні бої, а поміж ними у душі хлопця народжується поезія. Воістину незбагненне її народження.
Не хотілося б спростовувати заїжджену сьогодні істину про те, коли мовчать Музи. Вони мовчать, коли, мабуть, немає чого сказати. А у нашого молодого земляка рядки вихлюпуються природно й невимушено-ніжно:
Така красива, ніжна, гармонійна,
Така чудова, чесна, неземна!
І, як молитва щира, чудодійна,
В моє життя ти ангелом прийшла.
Щоб темні розімкнулися потоки
І в небесах купались голуби,
Прийшов до мене ангел синьоокий,
Щоб врятувати душу від журби.
Коли ж іще писати про кохання, як не в молодості? А перед тим були написані рядки:
Я пам’ятати буду ту весну,
Коли кохання в серце поселилось,
Коли, почувши «Я тебе люблю!»,
У мене вперше виростали крила.
Само собою, у рядках хлопця багато настроєвого, інколи, здавалося б, геть несуттєвого, песимістичного, але ж давайте не забувати, на яких рубежах солдати 128 гірсько-піхотної бригади пишуть нашу історію. Там ніхто не кривить душею.
Ось так, здається, я вмираю,
Душа спотворена на «Ні!».
А серце б’ється геть безкрає…
А раптом вмру на самоті?
* * *
Не мрій про щастя, де його нема,
Не виростає лотос у пустелі!
Не мрій про світло, де живе пітьма,
Не піддавайся, коли м’яко стелять.
* * *
Дорога в пекло… Може, пішки в рай?
Так важко нині правильно обрать,
Коли по лезу – босими ногами
Й навчились біль свою не відчувать.
Колода в серці аж ніяк не коле,
Бо камінь не призначений любить.
Колись кохання ранило до болю,
А зараз відійшло в коротку мить…
* * *
Я знову лину десь у майбуття,
Але боюсь у ньому залишитись,
Бо сіре ненавиджу я життя,
Якому мусиш інколи коритись.
Й тим людям, що набріхують усім,
Що будемо все краще й краще жити,
А нишком обкрадуть нас і взамін
Старе й розбите нам дадуть корито.
Не вперше ж звикли горе тамувать,
Яке постійно нас випереджає,
Навчились в очі дружно всім брехать…
Та винен й той, хто нас цьому навчає.
* * *
Була зима, морозна і смутна,
І новий рік ще тільки починався,
А ти сиділа поруч мовчазна,
Коли я в тебе вперше закохався.
Я прагну здійснення всіх заповітних мрій
І я в одному точно поклянуся:
Доки живий – я буду тільки твій,
В коханні ні на мить не похитнуся!
Не варто дискутувати, чого у тих щирих і відвертих рядках більше – сумнівів чи надії. Знаю одне точно: він живе вірою і надією. Його тримає на цій нашій святій і грішній землі любов до рідного краю, кохання і поезія. І тим Анатолій Молнар учить нас із вами жити вірою і надією. І тим заслуговує нашої вдячності за урок мужності і тепла.
Не падаймо духом!
