У Карпатському реабілітаційному центрі у львівському Бориславі лікуються та навчаються і діти із Закарпаття...

ЗУСТРІЧ

Місто п’яти селищ, семи гір і чотирьох річок зустріне вас неквапливо-загадковим шумом Карпат. Тут сучасні маркети та кам’яні будівлі сусідять із горбистими, захованими в колючі ожинові чагарі лісовими стежками; мальовничі церковці — з вибоїстими вуличками, якими гасають сучасні авто; старовинні озерця, джерела цілющої води «Нафтусі» — із сучасними штучними запрудами...

Тут, у Карпатському реабілітаційному центрі Бориславської спецшколи-інтернату для дітей із ДЦП, мешкають «інакшеобдаровані» діти. Їхні хвороби ускладнюють, але не забирають у них можливості творити, самореалізовуватися, а відтак і соціалізуватися. Бориславська школа-інтернат тим і знаменита, що спеціалізується на реабілітації і частковій соціалізації дітей із наслідками поліомієліту та парезів, на інтенсивній терапії, а також на адаптації, відновленні і розвитку пізнавальних творчих навиків у хворих дітей, сиріт із віддалених селищ і містечок п’яти областей Західної України.

До школи-інтернату щотижня, а то й частіше, навідуються волонтери із центру «Нове життя». Вони везуть подарунки, гостинці від різних родин і спільнот. Щойно підходять до школи — назустріч їм випурхують невгамовні «тубільці»: третьокласники Мишко (за блискавичну швидкість та непосидючість його прозвали Мишкою), Юра-Руслан, другокласники Іра і Валентин, Іван і Микола з п’ятого та шостого класів, верхи на інвалідному візку — Ромко.

— А ми їздили до Львова!

— А ми щойно з музичної школи!

— А що, у нас сьогодні знов «Поле чудес» із призами від «Нового життя»?

Обліпивши прибульців, діти ведуть їх на шкільний майданчик. Мов маленькі журавлики переставляють кволі ніжки Василько й Дмитро, на милицях підспіває Михайло.

— Учора гості з Норвегії приїздили. Апельсинів з бананами було-о-о. Просто повінь!

— Якби не нянечки з Мишкою, Іванкою та Аллочкою, досі б усі газони й спальні були помаранчево-жовті від шкірок.

— От таких учнів ми й візьмемо у перші команди нашої гри!

— А я теж буду! Я в класі прибирав.

— І ми! Ми допомагали сортувати коробки з центру «Нове життя».

ДАРУНКИ І ДІТИ

Валентинові скоро вісім років. Батьки померли від алкоголізму. Через гіперактивність і незібраність він ні на чому не може зосередитися: щохвилини ставить запитання і, не встигши почути на них відповідь, ставить наступні. Можете подарувати йому машинку. Не біда, що цього ж вечора або завтра вона буде зламана або на щось поміняна — радість та щире захоплення так і бризкає з очей. А головне — деякі ваші напутні слова чи заохочення в цей момент будуть почуті...

Слава, Галя і Таня — з Закарпаття. Вони вже у шостому класі. Ваші листівки та сувеніри в ідеальному порядку буде розкладено на тумбочках чи на підвіконні. Але не подумайте подарувати їх і піти собі далі. Порозмовляйте з ними, запитайте про рідне село, розкажіть щось про себе, про свої дарунки...

Допоможіть карпатцям Сергієві та Михайлові підібрати улюблену мелодію на гітарі та піаніно. Хай ваш сюрприз буде нагородою за вірші Юри чи братів-сиріт На­зарка та Ігорка. І не зважайте на суперечки за пакети з подарунками — що кому дісталося, — адже кожен виміняє собі найпотрібніше або замовить у вас на майбутнє...

Іринка — наймолодша (четверта в сім’ї) і подарункам, здавалося б, зовсім не радіє. Але якщо ви призначите її відповідальною за нагородження однокласників та учнів-переможців, вона просто засяє від радості — бо не тільки охоче розносить дітям дарунки, а й усе, що дарують їй самій (у тому числі й найкращі сукні) рано чи пізно роздаровує подругам.

Наші Оксаночки просто не можуть без подарунків. Хай це буде запрошення на «особливу прогулянку», нова роль у шкільному театрі, святкове заохочення за застеляння ліжечка, підмітання чи витирання пилюки, при­бирання в шафі чи тумбочці — адже їхній психосоматичний стан вимагає постійної новизни.

Юрі, Василеві, Миколі, Івану — цим найактивнішим заводіям шкільного гурту — найприємнішою буде дружня розмова. Це найобдарованіші діти, лідери в підготовці свят, вигадуванні цікавих несподіванок у нагородженні переможців, конкурсах... Адже саме така атмосфера сприяє відкриттю — маленькому відкриттю великої особистості...

ДОПОМОГА

Півтора року тому була зов­сім інша картина. Минав напружений тиждень, наставали субота-неділя і — жодних подій чи відвідин. Лише висококалорійне п’ятиразове харчування. З нудьги випускники у стані алкогольного сп’яніння неодноразово вда­валися до правопорушень. Частенько у школу навідувався вірус грипу із симптомами кишкового отруєння...

Ситуація докорінно змінилася 2007 року, коли до школи почали щонеділі приїздити волонтери з Борислава, Трускавця і Дрогобича від православних спільнот, християн віри євангельської та греко-католицьких парафій. Вихователі навіть просять: «Не загодовуйте першачків подарунками! Погляньте лишень, що в них робиться під ліжками!».

Справді, даруючи сувеніри чи солодощі, слід пильно стежити, що кому на користь, а що й на шкоду. Деякі дарунки (особливо солодощі, канцелярські чи косметичні дрібнички) потрібно вручати тільки вихователеві. Бо ви ж не знаєте, куди потім цілими тюбиками зникає вночі зубна паста, яку дарують Юркові (він її поїдав, як олені мох). Водночас не переймайтеся, якщо, покидавши всі подарунки, Аліночка з Юлечкою повиснуть у вас на руках, розпитуючи про нові походи до лісу.

Спілкування — найбільший дарунок для більшості учнів Бориславської школи-інтернату. Багатьом з них, із діагнозами тетрапарез, дисплазія, олігофренія, усі їхні маленькі й великі перемоги та добрі справи були б просто не до снаги без подарункового заохочення.

Через повільність і нерішучість у діях, що є наслідком ДЦП, у вас може скластися хибне враження про замкненість цих дітей. Та й самі діти часто страждають від думки, що вони нічого не вміють і нікому не потрібні. Проте вони з ентузіазмом відгукуються і відкриваються на добре звернення до них, жадібно переймають навички ігротерапії, віршування, малювання, виготовлення ікебани, аплікацій та інших робіт на конкурси, завжди раді подорожам до лісу в пошуках його дарів чи праці на садових клумбах.

«Інакшеобдаровані» діти — це діти із вродженими вадами або набутими наслідками тяжких хвороб. Так, вони відчувають пов­ну або часткову залежність від ближнього, їм властива інертність чи, навпаки, гіперактивність, душевна неврівноваже­ність, періодичні напади хвороби, залежна поведінка, психологічні та фармацевтичні залежності різних ступенів… У нашому суспільстві на них здебільшого чекає соціальна незахищеність і маргіналізація, особливо якщо вони походять із проблемних родин. Але ці діти мають справжні зародки талантів у різних сферах мистецтва, до ремесел та наук… Тому вони так радіють вашим візитам і дарункам, бо відчувають свою спільність із вами, через вас відчувають тепло і доброту світу. У Бориславі ці діти зусиллями педагогів, а також волонтерів громадських організацій, навчаються вірити в людей і в себе. По­казник соціалізації «інакшеообдарованих» дітей у Бориславсь­кому інтернаті сягає 70%. Шкода, що таких шкіл, як бориславська, не так багато в Україні. У соціалізації цим дітям допомагають також волонтери з неурядових організацій чи провославних громад. Бориславська школа-інтернат добре відома в Західній Україні і навіть у зарубіжжі саме завдяки тому, що небайдужі до дитячих доль волонтери розповідають про школу та її вихованців, заохочуючи нових друзів завітати до Борислава. Добре було б, якби не тільки зарубіжні гості чи західноукраїнські волонтери при­їз­дили сюди. Досвід, який має Борислав, цікавий для всієї України, в якій, на жаль, «інакшеобдаровані» діти мають так мало шан­сів для повноцінної соціалізації. Це мусимо визнати. І робити хоч щось, аби змінити ситуацію.

Це велика робота, але, беручи в ній участь, ви відчуєте справжню радість відкриття дітьми свого переможного «Я». Своїм теплом ви зігрієте тих, кому так не вистачає родини, уваги й щирого співчуття. То ви ще не були у Бориславі? Дивно. Запитайте, як сюди дістатися, у дітей, що прибувають у Прикарпаття на навчання з п’яти областей Західної України…

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати