Художник Василь Сенько починав свою творчість із жіночих хустин

— Колись не кожна жінка мала змогу купити собі гарну хустину (дорого!), — пригадує Василь Сенько, розповідаючи про витоки свого таланту. - То мама малювали вдома на полотні різні узори, а сільські дівчата вишивали по них. Часто, коли матері не було вдома, художня робота покладалася на мої плечі: сільські жінки просили, щоб я трохи «почаклував» із олівцем над їхніми полотнами.

Це були, так би мовити, перші проби олівця. У 1959 році, у випускному класі сільської школи, Василь Михайлович робить спробу вже малювати аквареллю, олійними фарбами... Але доля розпоряджається трохи по-іншому... Спочатку Василь Сенько їде на Донбас - навчається там спеціальності «прохідника шахт». Після повернення додому здобуває освіту перукаря і мріє відкрити у селі перукарню. Однак за відсутності приміщення Василь Михайлович влаштовується продавцем у магазин. Через рік його забирають до війська.

— Після повернення я маю намір вступати в Ужгородське училище культури, — розповідає Василь Михайлович. -Але «пролітаю». Було багато таких хлопців, які поступали по 4-5 разів. Були й такі, що тільки за шостим-сьомим разом ставали студентами. А я вирішив більше не випробовувати долю: звідки мене один раз проганяють — туди вдруге не прошуся. Так я назавжди покінчив із мрією про творчу спеціальність. Згодом я — студент математичного факультету університету, а після успішного завершення навчання їду на роботу за направленням у село Голятин. Пізніше переходжу вчителювати в Ізянську школу.

Там Василь Михайлович знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Оленою. В той же час серйозно віддається творчості: малює пейзажі, ескізи, портрети. Однак по-справжньому подружитися з музою не може й донині. Спочатку вільну хвильку забирали домашні клопоти: потрібно було ростити двох маленьких синів... Згодом Василя Михайловича переводять на посаду директора школи... І знову ціле десятиріччя без пензля. Тепер Василь Сенько займається онуками. Всі вони для нього радість. Але найбільша— Андріанка, бо саме вона пішла слідами дідуся. Дівчинка не тільки любить математику, а ще й марить малюванням...

У школі Василь Сенько працює до 1994 року.

— Спочатку я позбувся директорства, — каже. — Воно мені заважало займатися творчістю. Довго писав заяви у райвідділ освіти, але мене не звільняли. Одного разу за відсутності завідувача відділу ухитрився передати заяву секретарці. І так нарешті позбувся цієї посади. Потім ще 5 років учителював. Коли вийшов на пенсію, мріяв, що ось нарешті матиму багато, вільного часу, почну малювати, сповна віддамся творчості... Та де там! Вирушаю на заробітки, щоб поповнити сімейний бюджет. Адже на 49 гривень тодішньої пенсії прожити було доволі важко.

Василь Михайлович піднімається зі стільця і бере до рук одну з картин. Кожен свій пейзаж, а їх було понад тисячу, художник упізнає з одного погляду.

— У мене немає двох однакових місцин на полотнах, — каже. — Кожен пейзаж — це інше місце.Неповторне. Спочатку я думав, що стану портретистом, — уточнює художник, виймаючи із папок численні портрети.

На кожному малюнку — обличчя, обличчя. Жителів Ізок. Василь Михайлович з ходу впізнає своїх односельців, незважаючи на те, що малював їх більше, ніж 20-30 років тому.

— Оце Михайло Мишанич старий, Микола Чечур, — перегортає художник пожовтілі портрети.

Він вважає: що перейняв свій стиль від художника Василя Свалявчика.

—  Починав малювати разом з ним, — пригадує Василь Михайлович. - Багато чому навчився від Свалявчика.

Усі пейзажі Сенька — це краєвиди Міжгірщини.

—  Ось «Чорна ріка», — виймає з-поміж полотен найбільше. - «Пилипецький пейзаж», «Дорога в село», «Гірський потічок», «Під Шипотом», «Верховинська осінь», «Церква у Пилипці», «Весна у Матачові», «Синевир», «Подобовець», «Церква у Розтоці»...

Свої картини Сенько не підписує.

— Це етюдний варіант, — показує.— Часто повертаюся до них, домальовую. Тому підписую вже тоді, коли дарую чи продаю, — каже.

Роботи Сенька повезли в Тулу, Курськ, Київ, на Полтавщину, Черкащину... Найбільше Василь Михайлович полюбляє зимові пейзажі. Він уміло й фотографічно передаєте, що бачить довкола себе. Його полотна — як справжні фотографії — чіткі, яскраві й живі.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати