Єпископ Георгій Теодор Ромжа

У 1937 закінчив філософський і богословський факультети Папського Григоріанського університету в Римі з результатом magna cum laude. Під час навчання в університеті спочатку займався в колегії Германікум-Хунгарікум, а з осені 1934 - у колегії Русікум. З грудня 1935 диякон, з грудня 1936 священик. За спогадами сучасника, Ромжа «у всьому дуже послідовно дотримувався статуту східного літургійного обряду, як у зовнішніх проявах, так і в духовному настрої ... у всьому був вірний православним літургійним приписами, які чудово і до найменших деталей пізнав у Русікумі» (Ласло Пушкаш. «Кир Феодор Ромжа. Жизнь и смерть епископа: опыт богословско-художественного исследования», Милан, 2000).

Будучи військовозобов'язаним, він повернувся для того, щоб служити визначений термін в Чехословацькій армії. Про свої перші враження після римських студій він писав 18 вересня з Бичкова ректору Русікум. Найцікавіші фрагменти його листів вміщені в номері журналу "Нотатки Руської духовної академії в Римі" за серпень-вересень 1937: "... Сумна картина очікувала мене на Підкарпатській Русі. Ви скажете, що молоді священики, які щойно залишили семінарію, завжди скаржаться на недолік релігійного життя в народі. Але в моєму випадку це не перебільшення. Якщо порівняти цю бідну маленьку Русь з Італією, то різниця вийде жахлива. Народ більше приліплюється до місцевих, а іноді навіть до забобонних звичаїв, ніж до істин нашої Церкви ...".

З березня до вересня 1938 був призначений адміністратором гірських сіл Березово і Нижній Бистрий Хустського району, що знаходилися поблизу його рідного села. Далі — кілька місяців служба в чеській армії по загальній мобілізації і повернення до душпастирства в попередні парафії. Мав намір виїхати до Риму для завершення богословської освіти (отримання докторського ступеня), але не зміг цього зробити через поділ Чехословаччини.

«Ромжу мобілізували на військову службу наприкінці вересня, і він став курсантом празького військового училища для священиків - майбутніх офіцерів запасу, - пише у своїй книзі священик Ласло Пушкаш. - Він повинен був розлучитися з відрощеним в Русікум на східний лад довгим волоссям, красивою, великою, роздвоєною посередині чорною бородою. До труднощів армійського життя він ставився по-своєму, сприймаючи їх як привід для вправи у самозреченні. Після повернення о. Феодора додому Ужгородський єпископ Олександр Стойка доручив йому парафії в селах Березово і Нижній Бистрий Хустського району. Ці місця знаходилися не дуже далеко від села Бичкова, де як і раніше жили вже немолоді батьки батька Феодора. Призначення було тимчасовим, оскільки о. Ромжа мав намір продовжити свої заняття в Римі: "У кращому випадку влітку 1938-го або у вересні зможу виїхати, і повернуся в Рим", - пише він з села приятелеві до Швейцарії. Проте здійснення цього плану унеможливила повістка, отримана після оголошення в Чехословаччині 22 вересня 1938 загальної мобілізації. Молодий священик знову йде в армію. Після повернення о. Феодора додому нові кордони закрилися, а паспорти стали недійсними. З 2 листопада 1938 єпископська резиденція в Ужгороді стала недосяжною (бо відійшла до Угорщини) для парафій о. Ромжі».

Від вересня 1939 до 1944 професор філософії та духівник Ужгородської духовної семінарії. Ужгород увійшов тоді до складу Угорщини і отримав назву Унґвар. Після смерті у травні 1943 року єпископа Олександра Стойки та наближенням радянського фронту до кордонів Угорщини, Святий Престол не мав можливості одразу призначити нового єпископа, тому 11 грудня 1943 року було прийнято рішення про тимчасове призначення адміністратором єпархії єпископа-ординарія Гайдудорозького Міклоша Дудаша. Однак, останній не міг управляти єпархією, так як постійно перебував у м. Ніредьгаза, а з приходом радянських військ взагалі втратив можливість впливати на стан справ у Мукачівській єпархії, тому з вересня 1944 р. всіма справами займався виключно новопризначений єпископ Теодор (Ромжа).

8 вересня 1944 Папа Римський Пій XII призначив Теодора Ромжу титулярним єпископом Апійським і помічником єпископа Мукачівського. 24 вересня 1944 хіротонізований на владику-ординарія Мукачівської єпархії ГКЦ. Хіротонія здійснена в Ужгороді. В умовах, коли ужгородська кафедра була вакантною (правлячий єпископ помер ще в травні 1944 року), а адміністратор єпархії перебував в Угорщині, єпископ Ромжа фактично керував єпархією після того, як у жовтні 1944 радянські війська зайняли Ужгород.

Після зайняття Закарпаття радянськими військами та його офіційного приєднання до Української РСР 29 червня 1945 року, суттєво ускладнилося становище греко-католицької єпархії (в цей же час йшла підготовка до ліквідації уніатської церкви в Галичині, після чого така ж доля чекала і греко-католиків Закарпаття). «Незабаром в положенні Греко-Католицької Церкви в Закарпатті настав драматичний перелом. Ці події коментує у своїх спогадах секретар єпископа Ромжі священик Олександр Пунько: "Положення стало ще гірше, коли з Москви повернулася делегація греко-східної церкви, яка знаходилася там 7-13 грудня 1944 року і якою керував ігумен Феофан Сабов, тимчасовий вкрай греко-східної церкви. Делегація просила про прийняття "православної" церкви [так, в лапках, в українському оригіналі машинопису] в юрисдикцію московського патріархату ?. Там вона отримала директиви і наказ вести жорстоку боротьбу з греко-католицькою Церквою аж до її знищення; починаючи з цього моменту вже систематично ведеться напад під керівництвом єпархіального Управління зі столицею в Мукачеві грека-східної церкви і при підказках політкомісарів, з відкритою підтримкою тодішньої влади», - пише Л. Пушкаш.

З лютого 1946 року Ромжа офіційно був керівником Мукачівської єпархії. В умовах посилення тиску і наступу на ГКЦ, молодий єпископ виявив значну енергію. Владика Ромжа всіляко підтримує духовенство та своїх вірних. Він, з одного боку, намагався врегулювати взаємовідносини церкви з новими органами управління, а, з іншого, здійснює ряд великих архієрейських подорожей по єпархії. Налагоджував виготовлення і розповсюдження літератури релігійного змісту, виступав з проповідями. Рішуче виступаючи проти приєднання єпархії до православної церкви, говорив про неприпустимість зради, відзначаючи, зокрема: «Зрадник марно чекає нагороди за зраду, після нього і сама влада їм гребує, і навіть відштовхує його». Протестував проти закриття в березні 1947 року василіанського монастиря на Чернечій Горі. В цих архипастирських поїздках він вбачав дієвий спосіб урівноваження пропаганди проти Церкви, щоб укріпити своїх священиків і паству в вірі, щоб витримали в вірності. Він також здійснює короткочасні поїздки, під час однієї з яких 27 жовтня 1947 на нього було вчинено заздалегідь спланований НКВС замах, а 1 листопада отруєно в Мукачівській лікарні.

Про останній період життєвого шляху владики Феодора Ромжі, особливо про особисті, сокровенних моментах життя єпископа наші джерела містять мало відомостей. Вплив єпископа Ромжі на віруючих викликав різке невдоволення тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова. За спогадами генерала Павла Судоплатова, Хрущов і тодішній міністр держбезпеки України Савченко в 1947 році звернулися до Сталіна і міністра держбезпеки СРСР Абакумова з проханням дати санкцію на вбивство єпископа, звинувативши його в співпраці з підпільним українським національним рухом і «таємними емісарами Ватикану». У листі також стверджувалося, що Ромжа і його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу.

Далі Судоплатов писав, що Сталін дав санкцію на вбивство, але замах, вчинений 27 жовтня 1947 року під час однієї з поїздок єпископа по єпархії, не вдався. У результаті організованою Савченком і його співробітниками автомобільної аварії (зіштовхнення автомобіля з кінним екіпажем єпископа) Ромжа залишився живий: отримав важкі поранення, військові побили його до непритомності, і по цьому він був доставлений до Мукачівської лікарні. За спогадами одного із священиків єпархії о. Петра Васька, перебуваючи в лікарні, єпископ сказав йому: «перетерпіти і пролити кров за Господа, за віру, за святу католицьку церкву — велика милість, велика честь». Після чого він сповідався і причастився.

Незабаром єпископ помер — за офіційною версією, від наслідків аварії. Однак Судоплатов, що знаходився під час замаху на єпископа в Ужгороді, стверджував, що Ромжа був отруєний. Він згадував: «У цей час мені зателефонував Абакумов і сказав, що через тиждень в Ужгород приїжджають Савченко і Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії, з наказом ліквідувати Ромжу. Савченко і Майрановський розповіли мені, що в Києві на вокзалі, у своєму залізничному вагоні, їх прийняв Хрущов, дав чіткі вказівки і побажав успіху. Два дні потому Савченко доповів Хрущову по телефону, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки — це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Саме вона й зробила смертельний укол».

Можливо, у спогадах Судоплатова, написаних через багато років після цих подій, існують неточності — так, дзвінок Абакумова міг відбутися ще до першого замаху на Ромжу, тому що між двома замахами пройшло менше тижня. Крім того, в мемуарах Судоплатова неясною виглядає його власна роль у вбивстві єпископа — він стверджує, що прибув на Закарпаття лише для виявлення зв'язків Ромжі з українським підпіллям. У той же час існує джерело, що вказує на активну участь Судоплатова у цьому вбивстві: «був знищений Ромжа — глава греко-католицької церкви, який активно чинить опір приєднанню греко-католиків до православ'я».

Поховано єпископа в Ужгороді. За практикою єпископів хоронили в Кафедральному соборі, останнє захоронення відбулося там в листопаді 1947 року після вбивства єпископа Теодора Ромжі. Після цього Радянська влада оголосила про ліквідацію єпархії і передачу майна російській православній церкві, в тому числі - Собор. Після відновлення МГКЄ Собор повернуто єпархії і в ході досліджень підвалів виявлено останки Теодора, які вже рахували втраченими, як багато інших останків постраждалих за віру, що були знищені радянською владою.