Процеси відновлення первинного канонічно-правового статусу Української Православної Церкви (початки якої сягають середини І ст., подальшого її інституційного розвитку з кінця ІІ ст. і з середини ІХ ст. (862(3) та її руйнування в 1721 році московським царем Петром І), подолання розділення православних (після 1992 року) та здобуття цілковитої церковної автокефалії (незалежності) занадто затягнулись у часі. Український народ, як і Українська держава, для свого подальшого успішного розвитку конче потребують духовної, церковної та національної єдності. Без духовної та церковної єдності досягнути національну єдність надзвичайно важко, а від так під загрозою залишається і державна незалежність України.
Потрібно, щоб церкви, що діють в Україні, і не тільки УПЦ, були за своїм світосприйняттям та спасителькою місією українськими по духу щодо своєї Богом даної земної Батьківщини, а не колаборантськими чи запроданськими. В Україні повинна бути єдина помісна автокефальна Українська Православна Церква і альтернативи цьому не може бути. Прихильники ж Московського патріархату повинні бути вірними та кліриками саме Російської Православної Церкви в України (як її зарубіжних приходів), з відповідним найменуванням церковної структури, без підміни термінологічних понять та з чітким автокефальними юрисдикційним поділом, що в свою чергу призведе тільки до міжцерковного миру та спокою.
Та як не прикро, але на сьогодні православні в Україні стали заручниками чужоземних, зокрема московських (російських), політичних маніпуляцій та спекуляцій навколо віри, церковних юрисдикцій, майбутнього церковного будівництва та щодо утвердження єдиної помісної автокефальної Української Православної Церкви.
І ці протиречиві процеси в церковному житті Церкви, особливо в умовах неоголошеної віроломної та зрадницької українсько-російської війни (яку розгорнула проти України путінська Московія (Російська Федерація)), добре усвідомлюють наші співвітчизники. Зрозуміло, що в умовах новітніх методів ведення не тільки збройної, але й інформаційно-ідеологічної війни, Московським (російським) диктаторсько-імперським режимом, як і у минулі століття в Російській імперії та комуністичні імперії Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у боротьбі проти України, її державної незалежності та з метою подальшого розділення, використовуються й інституції Російської Православної Церкви (Московської патріархії) шляхом маніпуляції на таких поняттях як «святість», «канонічність», «православ'я», «київська свята купіль», «псевдорусскій мір» і т.д.
Зрозуміло, що як на державному і національному рівні не можливо для всіх громадян одночасно за лічені дні перейти від постімперського мислення до національного, так і в церковному будівництві потрібний час для осмислення та усвідомлення віруючими необхідності утвердження своєї автокефальної Церкви, як це є у всіх народів світу, зокрема і в Московії (Російській Федерації).
Саме розділення у світобаченні щодо церковного будівництва після відновлення державної незалежності України 24 серпня 1991 року, окрім зовнішніх чинників протидії з боку Російської Православної Церкви (Московського патріархату) та посткомуністичної московської влади, стало однією із причин подальшого розділення православних в 1992 році на Українську Православну Церкву Московського патріархату, Українську Православну Церкву Київського патріархату та Українську Автокефальну Православну Церкву. Та в цих умовах стабілізуючим фактором щодо розвитку Української Православної Церкви, яка поєднала у своїх лавах як прихильників автокефалії, так і тих, хто тримається церковно-організаційної єдності із Російською Православною Церквою (Московським патріархатом), до слова молодшою сестрою УПЦ (бо РПЦ (МП) була самопроголошена в 1448 році, а визнана тільки 1589 році), з 1992 року безспірно став Блаженнійший Митрополит Володимир (Сабодан), Предстоятель УПЦ МП. Саме постать Блаженнішого Митрополита Володимира стабілізувала ситуацію в Українській Православній Церкві, після розділення православних, та забезпечила проведення поміркованого курсу щодо поступової українізації Церкви, по батьківськи примирюючи та об'єднуючи в лоні УПЦ полярно протилежних за поглядами, щодо подальшого церковного будівництва, вірних і представників кліру. Не зважаючи на важку хворобу, Блаженнійший Митрополит Володимир в останні роки активізував роботу щодо пошуку шляхів подолання розділення православних в Україні та подальшого об'єднання Православних Церков в Україні, благословив впровадження української мови в богослужінні, започаткував нові напрямки і підходи щодо розвитку духовно-богословської освіти, підтримав політичний курс України на євроінтеграцію та Український Майдан у боротьбі проти антинародного режиму Януковича, а також засудив московську агресію в Україні.
На сьогодні, за станом здоров'я, Блаженнійший Володимир (Сабодан), Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви прикутий до лікарняного ліжка і відійшов від безпосереднього керівництва в УПЦ. І цей відхід Його Блаженства від керівництва Церквою з кожним днем стає все відчутнішим як в Українській Православній Церкві, так і в Україні. І хоча сьогодні іще не на часі давати оцінку майбутньому вектору розвитку Української Православної Церкви чи в напрямку до подолання розділення православних та утвердження єдиної помісної автокефальної Церкви в Україні, чи навпаки, в напрямку до посилення організаційної залежності від Російської Православної Церкви (Московського патріархату) та відходу від проголошення автокефалії, але те, що з відходом від керівництва Українською Православною Церквою Блаженнійшого Митрополита Володимира (Сабодана) боротьба за майбутнє Православ'я в Україні загостриться, можна не сумніватись, – додав архімандрит Віктор (Бедь).
Прес-служба УУБА-КаУ