– Це не моя хата, ми її винаймаємо.

– А де твоя?

– Ми звідти поїхали...

Цю розмову моєї семирічної доньки з її однолітком, який іще три тижні тому жив у Севастополі, підслухала, коли прийшла до його мами на інтерв’ю. Михайлик давно не спілкувався з дітьми, – сказала мені Наталія Шкред. Тож мій «ассистент» дуже знадобився. Хлопчик мав компанію, а його мама – змогу розказати про те, що ж відбувається в Криму на рівні людської свідомості і як вони з сином опинилися практично у найзахіднішій точці країни.

Нічну стрілянину у Севастополі довелося пояснювати дитині феєрверками

 – Ми поїхали з Криму, коли там з’явилися перші БТР і озброєні люди у військових формах, – розповідає Наталка. – До того часу у нас іще була надія, що все владнається. Хоча і раніше було не зовсім спокійно. Наприклад, люди, торгуючи на базарах, розкладали на прилавках російські прапорці і писали лозунги «Россия, спаси нас!», «Россия, где ты?». І таке було скрізь: заходиш у маршрутку, а там тільки й розмов, щоб нас Росія врятувала і щоб Крим став частиною Росії.

Я намагалася спілкуватися з ними. Але так і не добилася відповіді, від чого ж їх треба рятувати. У відповідь чула, що рятувати треба від майданівців, які неадекватні, куплені, бандерівці, фашисти... Там поле інформаційне ідентичне з тим, що й у Росії. Розмовляла з сусідкою і питала про її позицію. Але, поки висловлювала свою, вона багровіла, синіла, біліла, зеленіла і сказала, що дуже шкодує, що нема куди піти і на мене, бандерівку, донести...

Моїх однодумців у Севастополі практично не було. Була росіянка, яка все життя розмовляла російською. Але вона увесь час була на боці Майдану. Революційна така. І тут вона принципово почала у маршрутках розмовляти українською. Я навіть її просила не робити цього, бо небезпечно. Були у мене друзі в Севастополі – росіяни, які не підтримували політику Путіна. І вони виїхали з України. Тож все моє спілкування перейшло у Фейсбук і «Живий журнал».

Далі атмосфера лише загострювалася. В якийсь момент стало страшно випускати дитину на вулицю. І коли ми поїхали гуляти у центрі міста, а там з’явилися БТР, стало ще страшніше.

Дивилися новини, котрі й так емоційно виснажують, говорили про це у побуті, а дитина ж чує і теж у цьому «вариться». Потім я знаходила малюнки «Слава Україні!», зображених людей з автоматами й написами «Ідіть геть!». Я побачила, що дитина живе в політиці, а не в дитинстві.

Ми поїхали гуляти на Графську, а там з’явилися військові зі зброєю... Син питає: «Що це?» А що йому скажеш? Що це спектакль і військові скоро поїдуть? Так ніхто ж насправді не знає, що буде далі. А коли в Крим і з Криму припинили літати літаки, коли закрили КПП у сторону Херсонщини, ми серйозно задумалися, що потрібно виїжджати.

Потім уночі почали стріляти. Навіть Міша, прокинувшись, почув. Довелося пояснювати, що це феєрверки. До того, що ми наважилися виїхати, призвели два фактори. По-перше, страх за дитину і відчуття ненормальності ситуації, що склалася.

Я не хотіла, щоб син ходив до школи, де ненавидять усе українське. Він дуже щирий і прямолінійний: може втрутитися у розмову дорослих і закричати «Україна – найкраща!». А другий чинник – мені стало  некомфортно жити поруч з тими агресивними людьми. Ця жовч і ненависть до українського була завжди, але за останні три місяці проявилася максимально.

Ужгород почався для мене уже в Сімферополі

У житті нерідко трапляються дива. Десь із 15 років, коли я дізналася про Ужгород, дуже мріяла тут побувати. Я навіть намалювала карту свого маршруту: яким чином краще добратися. Мріяла поїхати автостопом. В мене дотепер є той лист, у якому, крім маршруту, позначені місця імовірної ночівлі, кав’ярні, в яких обов’язково треба побувати.

От коли ми почали шукати місто, у яке б хотіли переїхати, взяли карту і тицьнули пальцем. А ще, враховуючи нашу любов до гір, зрозуміли, що треба їхати кудись до них ближче.

Через кілька хвилин мені на очі потрапила інформація, що Ужгород знаходиться на тій широті, що й Севастополь. Цей клімат ідеальний для алергіків і людей із хронічними формами бронхіту, а саме це є у нашого сина. Тож, довго не вагаючись, прийняли рішення. Збиралися дуже швидко. Похапали сумки, сіли у потяг і 1 березня були вже тут.

Та Ужгород почався для мене уже в Сімферополі. Хоча ми залишили дуже багато речей у Севастополі, але все одно назбиралося 10 важких сумок. Якби це був московський поїзд чи севастопольський, то, як це було і раніше, тягала б валізи я. Коли у Севастополі заходиш у маршрутку з дитиною або затягуєш важку сумку, всі відвертаються або вдають, що сплять. Там ніхто й ніколи не звертає увагу і не проситься допомогти.

А тут картина: мій чоловік поспіхом (бо до відправлення залишилося мало часу) закидає сумки у тамбур, я хапаюся носити їх у останнє купе. Коли мене незнайомий чоловік спитав, чи допомогти і потягнувся до сумки, я була шокована. Інші три піднялися і навіть не питали, чи допомагати. Просто взяли і понесли. Підняли на верхні полиці. У мене був шок. Я не знала, як віддячити. Бо насправді відвикаєш, що тобі хтось незнайомий може просто так допомогти.

Ужгород справив на мене сильне враження щодо людей. Коли ми приїхали, незнайомець, що теж вийшов з нами, допоміг винести речі. А коли почув, що ми з Криму, то зателефонував другу, той приїхав з машиною, відвіз нас у місце, де ми ночували, та ще й сумки занести допоміг. Наші емоції від таких дій незнайомців важко зрозуміти людям, які не жили у містах, де до тебе ніяк не ставляться, де байдужість проявляється в усьому. У Севастополі велика небайдужість лише до грошей, яким усі, ніби божку, поклоняються.

Щодо міста в плані архітектури і взагалі побуту... Ми ще в «Яндексі» багато цікавого вичитали. Про замок, липову алею. Уже чекаємо цвітіння сакур. Тут усе інше. Колись я закохалася в Ужгород заочно, а тепер починаю закохуватися реально. Хотілося б жити тут, займатися улюбленою справою. Це як любов до людини: хочеш для неї щось робити. Для Ужгорода хотілося б робити щось незвичайне, корисне, що б хоч трошки прославляло і місто, і ужгородців. А, по суті, ми вже теж ужгородці.

Михайлик пішов до школи завдяки ужгородцям і Фейсбуку

Одним із перших нагальних питань по приїзді в Ужгород став для мене пошук школи для сина. Через події, що останнім часом відбувалися в країні, дитина не відвідувала школу. Через них і через деякі сімейні обставини ми були змушені перейти на домашнє навчання. Але тепер, коли ми, здається, знайшли місто, у якому хотіли б жити і надалі, вирішили, що час уже й на навчання. Та необхідних документів зі школи у нас, звісно, нема, адже дуже швидко збиралися. Їх, разом із медичною карткою, повинні надіслати нам поштою. Однак чекати не хотілося.

Знайомі знайомих порадили звернутися в одну з місцевих шкіл. Там, за інформацією, нещодавно звільнилося кілька місць у першому класі, адже дітки виїхали на постійне місце проживання за кордон. Та директор школи, якій я розказала про всі наші поневіряння, запевнила, що місць нема. І порадила звернутися до інших навчальних закладів. Після всіх подій (а у нас, крім кримських, було багато неприємностей у Росії, де дотепер працює мій чоловік) моя психіка не витримала, і я, мабуть, з годину проревіла. Тоді, зібравшись із думками, написала пост у Фейсбуку з надією просто виговоритися і, може, отримати хоча б слово-два підтримки. Тоді, думала я, зберу свою волю в кулак і знов почну пошуки.

Написала. Реакція була такою, на яку взагалі не очікувала. Люди почали писати (за півгодини 87 коментарів «набігло»): куди йти, що робити, яка школа краща. Почали давати мобільні номери директорів різних шкіл, почали казати, що підуть разом зі мною, що можуть особисто поговорити з керівництвом тієї чи іншої школи... Я була в такому шоці, що знову почала ревіти.

Піду виплачуся, вмиюся, заспокоюся, підійду до комп’ютера, а там уже купа нових коментарів... І знов ридаю. Я не очікувала, що ужгородці – настільки чуйні та готові прийти на допомогу абсолютно незнайомій людині. Потім в одному з коментарів написала заступник директора школи №20 Лариса Гричка: «Запрошую у 20, прийдіть і подивіться, якщо вам сподобається, то з радістю візьмемо». І ми пішли. Нас гарно зустріли, все показали. З розумінням поставився до нас і директор Мар’ян Комарницький. І ми вирішили більше нікуди не ходити.

Тож починаємо нове життя: шукаємо роботу, будуємо плани на майбутнє, заводимо нових друзів. Головне, аби в Україні був мир. А все інше ми зробимо самі.