У закарпатській Усть-Чорній досі живуть тірольські традиції

– Першими поселенцями були ті, кого депортувала у далекі краї   імператриця Марія-Терезія, вважаючи, що суворі гірські умови життя будуть достатнім покаранням тим її підданим, які чимось не догодили Австрійській імперії. Люди були змушені пристосовуватися до непривітного клімату, клопіткої роботи на неродючій землі і поступово звикали до того, що тепер їхньою домівкою будуть Карпатські гори. Безперечно, мешканці могутньої на той час держави не хотіли прощатися зі своєю батьківщиною назавждиі забувати своє коріння, тому деякі цікаві автентичні звичаї вони передали місцевим мешканцям.

У Верхній Австрії колись існувала традиція святкувати день літнього та зимового сонцестояння. Люди веселими гуляннями проводжали влітку найдовший сонячний день (ніч з 21 на 22 червня) та найдовшу ніч (ніч з 21 на 22 грудня). Зимове свято, однак, відбувалося лише у поселеннях тірольців, мешканців Швейцарських Альп і з часом повністю занепало, але аналогічне літнє дійство запам’яталося жителям всієї Австрійської імперії, яке вони і принесли  на Закарпаття.

Про традицію запалювати шайблики згадується у книзі «Deutsch-Mokra. Kunigsfeld»(«Німецька Мокра. Усть-Чорна», друге видання 1979 р.), автором якої є австрієць Ганс Шмід-Егер і яка складається зі спогадів його співвітчизників, що жили уцих населених пунктах. Як зазначає вчитель німецької мови Усть-Чорнянської ЗОШ І-ІІІ ст. Богдан Косюк, горяни зберегли основні особливості верхньоавстрійської розваги, але внесли у неї власні корективи:

– До веселого дійства починають готуватися заздалегідь. На пагорбі закопують у землю два стовпці, один трохи вище за інший, на яких встановлюють дошку, спорудивши щось на кшталт трампліна. З твердих порід дерева вирізаються дві палиці, на які нанизується квадратний шматок дошки розміром 12х12 татовщиною 2 см. Це  називається шайблик. Саме слово вже інтерпретоване усть-чорнянцями зі слів пісні, яку співають уході гуляння. У ній є словосполучення «scheiben schlog», яке перекладається дослівно, як «бити шайбу». Оцей-от шайблик розжарюють на вогнищі і коли він вжепочинає яскраво світитися у темряві, підходять до дошки-трампліна, розмахуються, б’ють по ній,  і той, хто  зуміє закинути його якнайдалі, може тішитися схвальними вигуками інших учасників розваги, а невдаха, у якого шайблик впав, мусить миритися зі зневажливим сміхом.

Австрійське свято, приурочене дню літнього сонцестояння (die Sonnenwende), схоже на слов’янське свято Івана Купала, яке і зараз відзначають в Україні і основним атрибутом якого є ритуальне багаття. За словами австрійського солдата альтернативної служби Філіпа Блюма, раніше запалювання шайбликів мало дещо інший підтекст:

– Звичайно, основною метою свята було подякувати силам природи за те, що день був триваліший, сонце довго знаходилося на небосхилі і було достатньо часу для закінчення усіх господарських робіт. Але також часто на шайбликах записували свої бажання, здійснення яких залежало від сили та правильності удару. Або ж бувало і таке, що удар по дошці присвячувався комусь – хлопець бив для дівчини, яка йому подобалась, чи дівчина для хлопця, і вдарити можна було тільки один раз.

Однак, найцікавішим є те, що сучасні мешканці Верхньої Австрії про таке свято вже давно забули, тож Усть-Чорна – наразі єдиний населений пункт у світі, де його ще святкують. Атмосфера давнього Тіролю, історичної області західної частини Альпійських гір, ніби оживає на усть-чорнянських пагорбах на час свята, яке триває три дні. Старовинні австрійські пісні, які колись були обов’язковим елементом гуляння, сьогодні учасники розваги успішно замінюють на українські, надаючи дійству оригінального національного колориту. І, як слушно зауважує практичний психолог Усть-Чорнянської ЗОШІ-ІІІ ст. Борис Шпір  те, що ця давня традиція живе і досі, свідчить на користь усть-чорнянців, як хранителів цінних культурних багатств:

– Саме такі  розваги сприяли своєрідному психологічному комфорту, зняттю напруги з душі, яку спричиняла ностальгія за рідною землею. Адже перші переселенці були вигнанцями. Можливо,саме тому й досі ці гуляння актуальні навіть серед людей, які не є нащадками австрійців. За це,  у першу чергу, варто подякувати  нашому селищному голові Петру Костяку, який сам завжди береучасть у цих святкуваннях, заохочуючи місцевих мешканців до запалювання шайбликів. А ми всі підтримуємо такий веселий звичай, який має також цікаве символічне значення. Багаття, у якому розпалюють шматочки деревини, – це символ сонця, а самі шайблики – це ніби його промені, відблиски яких повідомляють про те, що їх тепло  є подарунком від небесного світила, з яким в цей період починає скорочуватися тривалість дня.

Залишається лише сподіватися, що у свята літнього сонцестояння з кожним роком з’являтиметься все більше прихильників, і давні австрійські традиції передаватимуться з покоління в покоління.