Дитина в традиційних звичаях і віруваннях українців Закарпаття

Дитина в традиційних звичаях і віруваннях українців Закарпаття

(за матеріалами етнографічних експедицій)

Основним джерелом статті послужив польовий етнографічний матеріал, зібраний автором у 1985-2005 роках під час науково-пошукових експедицій по селах Хустського, Мукачівського, Великоберезнянського, Міжгірського, Тячівського, Іршавського районів.

Чим старші за віком були інформатори в досліджуваних селах, тим поетичніше вони розповідали про всі особливості в обрядах і звичаях, які пов’язані з  дитиною. Деякі структурно - обрядові компоненти звичаїв  пов’язані із життям вагітної жони, поводженням її під час пологів, оберегами всієї родини, де живе народжене, але ще не охрещене немовля, оберегами дитини до року, першим купанням подібні до інших етнографічних груп населення, які проживають на Закарпатті, але є і локальні особливості, притаманні лише українцям.

Адже Закарпаття - один з особливих історико-етнографічних районів Карпат. Закарпатські українці упродовж віків були відмежовані від інших земель України державним кордоном, край входив до складу різних держав, Угорщини, Австрії, Австро-Угорщини, Чехословаччини і лише в 1945р. возз’єдналися з Україною. Понад вісім століть розвивалася культура українців Закарпаття в умовах чужих державно-політичних, правових, ідейно-культурних, конфесійних та етнічних впливів, в оточенні панівних угорських, німецьких, румунських і словацьких етносів, що наклало відбиток на всі аспекти життя народів, визначило специфіку їх економіки, політичного життя, побуту і культури. Політика цих держав не сприяла їх національно-культурному розвитку і визнанню.

І лише народна мова, традиційна народна культура та збережений упродовж віків церковний східний обряд творили основу національної свідомості жителів низовинних і передгірських районів, лемків, гуцулів, бойків.

Коли молоді переконувалися у своїх почуттях і виваженості намірів,що хочуть одружитися і створити свою сім'ю, лише після цього вони повідомляли своїм батькам. У минулому більшу частину шлюбів формували батьки, адже вони завжди прагнули, щоб їхні діти жили " в ладу, як в меду", бо " в кого не ладиться, то й у печі не горить". У родинному колі зважали не тільки на економічний стан, а й на моральні цінності обраної родини - на працьовитість, привітність, мудрість, бо це продовження роду. Духовні якості роду завжди переважали  матеріальну заможність у батьківському  виборі.

Вагітну жону називали «груба» (Мукачівщина, Великоберезнянщина, Іршавщина), «товста» (Хустщина) в селі Чорноголова  - «череватою». «На ту жону, що не від свого чоловіка зачереватіла казали «скопиличилася» [1].

Під час вагітності, щоб народити здорову дитину і самій бути здоровою, оберігали жінки себе по різному, наприклад, коли ходить вагітною, «жона маласокотитися (оберігатися -  Є.Г.), їй не мож було пройти посередині (межи двома людьми), коли вони стоять, перелазити через пліт, бо буде дитя мати щиць (астма), облизувати колотівку, бо у дитяти на лобі будуть залисини, не можна красти, бо буде злодій. Могла лем рвати свій горох і промовляти: «рву аби моє дитя було кучеряве. Аби кіть ся напудить (злякається), то не мож хапати себе за твар (обличчя), десь ди інде мож ухопитися, лем не твар, бо будуть на обличчі у дитяти плями».  

Вагітну жінку ніхто  не смів образити, посміятися з неї, їй навіть у церкві під час Служби Божої старші жінки поступалися місцем, до неї відносилися з повагою, бо вона продовжує рід людський. «Грубій» жоні не бажано дивитися на пожар (вогонь), аби не напудилася (не злякалася). А коли вже так сталося, то «не мож хапатися руками свого тіла, бо буде дитя в тих місцях лохматеє (покрите волоссям). Розповідали, що «не валушно було (не бажано) позирати (дивитися) на мерлого» [2].  А коли і треба було йти на похорон, то в’язала собі на мізинець черлену (червону) нитку «аби лем дитина була красна, а не бліда, як мрець». Вагітна жінка воліла (бажала) дивитися на гарних людей. «Не мож було на текучій воді у потічку чи річці купатися, заходити в городину, яка в’ється – огірки, пасулі (квасоля), щоб дитина не була пов’язана пуповиною. А саме головне не можна було красти, лиш просити, бо вірили, що буде злодій»[3].

Час, коли мала народжувати кожна жона вираховувала собі «по цвіту», відтоді як не стало «цвіту» відраховувала дев’ять місяців. «А  в жони, котра вже не має цвіту – не є і дітей, вона вже не народить, бо не цвіте». Почути дитину в собі могла  в чотири з половиною – п'ять місяців, «кіть перша дитина. Дівчаток родили на два тижні скоріше, ніж 9 місяців,а хлопчика носила 9 місяців.

Ходячи вагітною жона старалася нікому про це не говорити і приховувала час народження. Бо вірила, якщо багато людей буде знати, то за кожного треба відмучитися при родах. «Щоби лем легко було розстатися із дитям (народити) і тогди і тепер кожна іде до сповіди, причащається, просить Божу Матір, та й то допомагало завжди. Жеби діти били (народжувалися) тримала свою честь, не гуляла. Кіть мала хлопця то трималася його єдного і не спала до одруження із ним, як з ґаздом» [4] .

Щоб легко було родити треба було по вівторках дотримуватися посту. В селі Золотареве існував ще такий звичай. Коли після вінчання молоду заводили до хати, то вона переступивши  поріг била яйце, проказуючи при тім: «Аби м легко родила, як ся курка легко знесла». Щоб майбутня новостворена сім'я мала дітей, а особливо більше народжувалося хлопчиків ніж дівчаток, то дотримувалися таких звичаїв. Коли молоді сідають вперше за весільний стіл, то на коліна молодій садять хлопчика і примовляють: «Аби лем родила» або кладуть на голову молодій чоловічу шапку (на кілька хвилин).

Дівку, що «найшла собі» (народила неодружена) називали по різному. В більшості на Закарпатті таку дитину називали - копил і ще сьогодні мені старші жінки говорили:  «найшла собі копила» (нагуляла). «Копилкою» називали ту жінку, яка народила дитя без батька, вона найшла собі копила або копилка копила має. Фамілія йому материнська була»[5].

ПОЛОГИ

Оскільки  лікарень раніше не було і жінки народжували дома в родильній обрядовості збереглися певні звичаї, які супроводжували родильний обряд, який починався із приходом бабки-повитухи, яку називали по різному: «баба», «вармацька баба» (вармувати – охороняти Хустщина), «валальська баба» (Великоберезнянщина). «Приходячи до породіллі вона лем приносила з плоскінні лляне прядиво, щоб обв’язати пуповину. Але прядиво для хлопця повинно бути з плосконі ( це неродючі коноплі - без насіння). Якщо дівчині зав’язали прядивом з плосконі, то дівчинка не буде мати дітей, ніколи не народить.  Зав’язуючи пуповину примовляла: «Пуп зав’язую, ум розв’язую»[6].

Приносила з собою свячену воду «було помолиться, обкурить гранню з печі (вуглинки, або запалена тріска колена із дерева) хату і жону примовляючи «як ся легко двері отворяють, так би м легко родила. Я виділа коли жоні було тяжко, то і пір’я палили в хижі, курили жону то ту. Давали їй сире яйце, щоби воно крізь пазуху впало дулу (на долівку) і щоб розбилося. Вірили, що легко буде родити, як то - то яйце скотилося швидко і впало, то так має легко і швидко родити» [7].

Місце, яке відходило після родів  на Закарпатті називають «місто», «гніздо». Закопували його по різному. «Ко хотів слідуючу дитину мати дівку, то закопував під дерево жіночого роду: яблуньку, сливку, черешню, а якщо хлопчика – під горіх, дуб. Пуповину закопували разом з гніздом» [8].

А в с. Обава Мукачівського району Зарева Марія Василівна із 1902р.н. розповіла, що гніздо закопували лише в своєму дворі, щоб було у породіллі молоко, у вологому місці, але не під дерево, бо дерево може усохнути.

Із оточуючими деревами в народі пов’язується ще одне повір’я ще й до цього часу. Коли молоді після вінчання поверталися додому, то молодій треба було подивитися на ліс чи сад і проказати: «Усі дуби (сини), а єдна черешня (дочка)» - цим вона виражала своє бажання, щоби в неї народилося більше синів, ніж дівчаток.

Кожній жоні хотілося, щоби дівчинка народилася в неділю «кіть на неділю родить – буде розумна і гарна, бо в неділю всі гарні, чисто вбрані і дівка такою буде».

«Коли лем вродить, то жона, котра приймала роди робила так. Подує в долоні і три рази проведе по голівці дитини, доки ще не купане, щоб було кучеряве, мало гарне волосся. Уплескаю було його коли ся родило, піднявши ніжками догори» - розповідала «вармацька бабка» [9].

В с. Сокирниця, що на Хустщині розповідали жони, що коли вже не хотіли більше народжувати дітей, то закопувала дитяче місто на своїй городній межі.

НОВОНАРОДЖЕНЕ ДИТЯ

Купали дитя зразу ж після народження «нараз». Перший раз купав той, хто приймав роди – в дерев’яному кориті, в теплій водичці, дно якого покривали полотном, додаючи туди свяченої води, тричі хрестячи купельку. На Хустщині «вармацька» бабка тиждень купала дитину, двічі на день - вранці і ввечері.

Перше купання особливе. При опитуванні кожна жона виділяла і підкреслювала його особливості. В ньому закладали старші дитині зібрані традиційні вікові найкращі оберігаючи мотиви. Виражено це в кожній місцині по своєму.

 На Великоберезнянщині хлопчику у першу купіль клали мед, молоток лили молоко, свячену воду, «жеби знав майструвати. Дівчинці клали іглу, а воду із-під купелі лляли під солодку яблуньку, лем була людям, хлопцям солоденька і добра»[10].

На Хустщині, Свалявщині, Мукачівщині в першу купіль додавали у воду мед або цукор «аби було такоє солодкоє, добре для свого роду і всіх людей; додавали гроші, щоб було багатим; додавали «косиці» (квіти) різні, щоб було красноє, як квіти; додавали свяченої води і шматочок освяченої дури (паски), метали (кидали – Є.Г.) в купіль і грань з печі (гарячу вуглину), щоб  було здоровим».

Після купелі повивали  дитя у прядивні пеленки на столі, щоб багатим і любимим було, бо стіл в хижі (хаті) всі люблять, щоб і дитя всі так любили.

Воду для купання підігрівали лише в одному, виділеному горниці (горщик), так його на Хустщині і називали «дитинський» горнець, був «єден горнець, єдне дерев’яне корито для купелі, в нім нич не робили»[11].  На дно корита клали пеленку.

Купаючи щодня двічі: рано і ввечері до заходу сонця, або один  раз – під вечір, дотримувалися певних  традиційних обрядів. Перед тим, як класти дитя в купіль її завжди було тричі перехрестять, щоб дитятко було здорове, багато опитаних жінок розповідали, що ротик і язичок кожен раз змащували ряндочкою тією, що купали, щоб не мало підязичницю.

Після кожної купелі жона кожен раз бувало поплює тричі проказуючи, щоб було здорове і спокійне. Мастили свяченим перетопленим маслом, яке святили на Великдень, сметанкою, тричі свяченою водичкою мастили голівку і повивали на постелі в тепленькі прядивні (полотняні) пеленки, «тоди дитина красно спала».

Пупик, який відпадав зберігали, а потім на день народження, коли виповнювалося 7 років давали дитині аби розв’язала його «щоб розв’язала свій розум».

Мами старалися сокотити (оберігати – Є.Г.) дитячий спокій різними способами.

Вечірню воду після купелі ніколи не виносили після заходу сонця з хати, а залишали до ранку «сон піде вон, як воду виляти, купіль мав спати з дитиною» або ще перевертали корито в якому купали до стіни, щоб сон не втік. «Хлопчачий купіль лляли під ясень, лем був здоровий, як це дерево». Купіль виливають на то-то місце, де челядь не ходить, бо як хто стане в те місце, де вилитий купіль, то сон дитинин на себе перебере і дітвак не буде спати. Воду після купелі кожен розумів, що лляти хоть де не мож, її лляли не під сонце, не на схід, а в запад, в тінь» [ 12].   

Доки не охрещена в церкві дитина, доти пеленки сушили лише в хижі «юж на вечір не лишали пеленки, уночі може зайти щось нечистоє, аж як сонце сходило, лише тоді їх вивішували сушитися. А дівочкини пеленки не прали до 18 тижнів на поточині (гірській рікі), бо то тогди, в 18 років вона матиме «свій час» (менс матиме в цей вік, у 18 років)» [13].

Коли виливали воду з - під купелі, то інколи «вгору ляли, щоб дитя йшло ввись (росло). Воду все сь ми старалися лити під черлену (гарну) ружу, щоб гарне було, а в зимі лляли на те місце, де ружа росла; влітку – де чистоє місце, за загороду, де люди не ходять» [14].

Колиску («бельчів») в хижі прив’язували до фульовки над постіллю, в основному вони були дерев’яні, на дно клали парнюшок з отави аби м’яко було. Завжди в колисці були освячені предмети: водичка в пляшечці, вербова гілочка, пшеничка, сухі васильки, часник. «Біси полудені і полуночні можуть напасти, коли немає свяченого поблизу» [15].

В парнюшок дитині замотували кусочок свяченої дури (освячена паска – Є.Г). В с. Лалове Мукачівського району Машейко Марія Василівна розповіла: «Коли з дитям лем виходила із хижі, то у повивач клала освячений ніж». На більшій відстані дитятко носили в гайтці (довгий вишитий рушник). Гайтки допомагали жінці носити дитя аж до 50-их років ХХст. Один кінець гайтки обмотували навколо подушечки з дитиною, а другий кінець жінка перекидала собі через ліве плече і обмотувала його навколо загорнутої дитини. Таким чином у матері були завжди одна рука вільна і тягар тримався не на руках, а на обгорнутому плечі.

Від «вроків», нечистих сил і жону, і дитя до хрещення оберігали на Мукачівщині, обвиваючи постіль великою «писаною плахтою» (рядно шилося з трьох прямокутних полотнищ, прикрашалося затканими червоними смугами, орнаментом у вигляді шести чи восьмираменних зірок, скісних хрестів, ромбів), така плахта є в інтер’єрі хати із с. Медведівці в Національному музей народної архітектури та побуту НАН України в м. Києві ( автор інтер’єру Гайова Євгенія).

Плахту прикріпляли до стіни і відгороджували постіль у хижі, за якою знаходилася породілля з не охрещеним ще немовлям, адже в цій же кімнаті жило до 10-12 людей. Коли жона виходила із хижі і дитя залишалося одне, то біля дитини мама клала навхрест ложки – Х,  щоб погане не чіпалося дитини.

Коли з дитятком ходили в поле і там, де дитя засинало,  «крестили тричі землю, де ставили польову колиску, яку називали: «польовка», «саламаха», «перепілка». Їх робили з полотна, чи ряденця, двох навхрест дощок  і чотирьох росох.  І не тільки землю, а й над голівкою тричі хрестили і проказували: «Во ім’я Отця і Сина і святого Духа. На межу в полі ніколи не ставили польову колиску, бо то пропаща, Антипкова борозда, земля (лихого земля). Пропаща земля – тому що на ній нічого не сіють» [16].

В хату, де було новонароджене не охрещене дитя сусіди старалися не дуже ходити. «Жона, яка мала на собі (очищалася) не могла йти до хижі, бо дитя на голівці матиме струпи. Не слобідно було нести огень з хижі (не позичали жар з печі ( – Є.Г). Для чужих людей давали знати, що в хаті є мале дитя таким способом. Клали черлений машлик (стрічку) біля дверей. Чужі гойкали (кликали – Є.Г.) лише біля хати, а в хижу не йшли» [17].

ХРЕЩЕННЯ ДИТИНИ

У с. Липовець Хустського району священник отець Георгій розповів: «Всіх у селі знаю, від старого до малого. Дитину до хреста повинні принести на 8 день. Ім'я дитині вибирав «ко хотів кіть (будь хто), ци діти єдно другому, ци тато, ци мама,  ци дідо. Ім'я давали в залежності перед якими релігійними святами народилося дитя. Наприклад, якщо перед Новим роком – давали ім'я Василь. Дитя безбатченка називала мама. Обов’язковим ім'ям для першої дитини май скорось першим народжувався хлопчик, то клали йому ім'я діда, а дівчинці – бабусі, аби сь лем рід продовжувався».

 В куми вибирали своїх товаришок, кого хто хотів, але із таких людей, яких шанувало село і люди. Будь кого не брали, бо вірили, що гріх від хрещених може перейти на дитя. Ближніх брали, тих з якими «не вадила (не сварилась – Є.Г.), бо вони мають сокотити дітей так, як і рідна мамка, бо то є заступниця рідної матері, друга мати в дитини, зато кличе кресна» [18].

                        Я собі молоденька, кума вибирала,

                        Щоби мені леда-біда –

                        За стув (стіл) не сідала.

Хрещену маму в селах звали і звуть «нанашка або маточка», а хрещеного тата - «нанашко або батечко».

Коли запрошували у куми, то ніхто не відмовлявся «гріх ся отказувати от куми, дитя до хреста треба принести, ко би не кликав. Кить були в єдних роках, то єдне другому казали ти, то і тоди і тепер так, коли старший за віком, то єдне другого на Ви називали».

На Закарпатті обряд кумівства має свої особливості: хрещена мама і тато всім дітям в сім'ї залишаються одні і ті ж  «нанашко і нанашка всім дітямбули єдні. Нанашку міняли у випадках, якщо вона була «груба», то за неї ішов її чоловік, а за того нанашка йшла його жона, так треба було робити, щоб при охрещені були чоловік і жінка, а не два чоловіки» [19].

Куми, йдучи в хату на хрестини несли хліб, крижму - біле полотно від 2-5 метрів, брали в церкві освячений хліб, який в’язали в кутик полотна в якому несли дитя до церкви. В церкві при обряді кум платив гроші. На  Мукачівщині дитя в церкву несли кум з кумою по черзі, а на Хустщині дитя несла вармацька бабка, лише в церкві віддавала дитя хрещеним батькам.

Ідучи з храму  із охрещеним дитям нанашко і нанашка нікуди не заходили, щоб дитя не було «поселужниця» - це таке, що роботи не робитиме, а бігатиме по селу. Заходячи з охрещеним дитям у хижу «їм перед порогом метали (кидали) вовняний чоловічий сірак чи гуню, кожух, щоби на голу землю не ставали» [20],куми кланялися тату і мамі промовляючи: «Від Вас брали народжене – Вам віддаємо хрещене». В селах Стеблівка, Сокирниця  Хустського району розповідали, що коли куми верталися з дитям, то хатні двері були зачинені й мама за дверима звідувала (запитувала):

                    - Які Ви? А чи добрі с ти?

                    - Добрі, чесні, будемо спати, їсти, не ревати (плакати), - відповідали хрещені. І тільки після цього відкривали двері до хижі, мама брала дитя на руки і несла в хижу.     Коли приносили з церкви охрещену дитину, то віддавали матері в руки і говорили: «Най Бог помогать вшиткім людям та й тій матері, щоб росло і радость мали і батьки, і люди».

Спочатку клали дитя на стіл примовляючи: «Аби такоє було, як сей стіл, аби його так любили няньо, мама, люди, як стіл в хижі люблять». Потім брали дитятко на руки і тричі притуляли голівкою  до хліба, який лежав на столі, примовляючи:  «Аби такоє доброє було кить хліб, та чесноє».

Притуляли тричі до п'єца (печі), бо там завжди був живий огень, примовляючи: «Аби здоровоє було, як огень». Якщо це дівчинка, то приказували: «Аби так трималася хати, як мачка (кицька) в холод п’єцу».  Або ще клали новеньке красне (гарне) платтячко, притуляли до нього і приказували, щоб так хижу тримала красно в порядку, як це красне платтячко. Хлопчика несли до товару (худоби), приказуючи, щоб знав ґаздувати (господарювати).

Коли ж приносили охрещене дитя в ту хижу, де до нього народжувалися мертві діти або в цій хижі помирали діти, то передавали матері до хижі дитя через оболок (вікно), щоб  жило. А бувало, коли помирали діти, то міняли нанашку. На Хустщині у мами купували дитину чи сусідка у якої росли здорові діти, чи хтось із родини, при цьому платячи їй гроші. А мати беручи гроші передавала дитя в оболок, тому хто купував промовляючи: «Я тобі продаю, щоб росло дитя, як твої ростуть». Жінка, яка купила дитя несла його додому, клала на стіл і приказувала: «Рости, дитино, так, як мої діти, бо й  ти моє, я тебе купила» [21].

 А потім відносила це ж дитя мамі назад, заходячи у хату через двері, повертала жінка куповану дитину уже не через оболок.

Коли дитині виповнювалося 7 років, тоді ці гроші, за котрі продавали дитину відносили у церкву «дарували на церкву».

Хрестини тут називають словом «понуди». Запрошували на хрестини сусідів, кумів із жінками, вармацьку бабку. Якщо хрестини припадали в піст, то відповідно готували і пісну страву: з грибів, риби. Бувало і так, що «в  піст не гостили, лем робили невеличке застілля без музики, а гостину  робили після посту»  [22].

Збираючись за столом на трапезі всі «вшитко (обов’язково) проказували молитви: «Отче наш», «Богородиці», «Вірую». Трапезу благословляв і господар такими словами: «Най благословит Вас Господь Вас і наше дитя, аби в здоров'ї, силі росло, бо  ми перші батьки, а Ви – другі». Нанашко відповідав: «Най благословить Господь і Ваше дитя і наше дитя»[23].

Із розповідей дізнаємося, що «рожениця не бувала в цей час з гостями, вона – в  другій кімнаті з дитям, або в цій же кімнаті, лише постіль була закрита «писаною» плахтою.

При частуванні співали різних пісень:

            Аби не кум, не кума

            Та й не дитина.

            То не була би в нашої куми,

            Дорога гостина.

Кум співає:

            Кумо, кумо, дайте вина –

            Та будете мати сина.

            Як не дасте лем паленки,

            То лем будут одні дівки.

Кума:

            На хрестинах била м

            Паленку не пила м

            Они не давали –

            Бо чести не мали,

            А я не просила –

            Бо я ся ганьбила (стидалася).

В кінці гостини нанашко збирав на танір (тарілку) гроші від гостей і йому співали:

            На танірі щербина,

            То нанашкою вина.

            Що там не доходить (не вистачає) –

            Най нанашко доложить.

І він закривав усі зібрані гроші своїми зверху, прикривав все рукою і віддавав мамі. А під кінець застілля співали «Многая літа» [24].

Співали під час хрестин красні співанки.

Була в кума гостина

Поки там не найшла маленька дитина.

Кума наша, кумочка, пий ми паленочку

Пий ми до рана, кім мі дарована.

Кумо, наша кумо, з чорними очима,

Яка сь сама красна, така й наша дитина.

 

У нашого кума столик кругленький,

Коло нього ходить наш кум молоденький.

У нашого кума серед хижі яма,

Дай, куме, паленки, бо я лем не п'яна.

Кум, кумочко, покумаймося,

Бо людям гіркий жаль же ми любимося.

У кума у коморі дві склянки на столі,

Поки не вуп'ємо домів не підеме. [25]

Щодо хрестин, то було і так «кіть дитя було слабе, то хрестили нараз. Кіть  священника могло не бути, то хрестила люба жона. Вона тричі зливала водичку на голівку і нарікала (давала – Є.Г.)  ім'я і вже при хрещенні у церкві священик не зливав воду над дитиною, він лем читав молитви і мирував» [26].

«ВВОДИ»,  «УВЕЛАСЯ»

Вагітна жінка мала право відвідувати церкву до самих родів, але їй заборонялося відвідувати її після родів протягом шести тижнів – 40 днів, поки організм повністю не очиститься. Породілля поки «не увелася» не мала права іти до храму «лем на порозі стояла».

Вводи – це коли перший раз після пологів вона входить до храму.

«Вводилася так, як сповідатися йшла - зранку не їла, аж поки причастя не дістане, аж тоді мож було їсти. Доки люди в церкві, кіть служба, не мож било йти, треба було почекати, поки всі підуть з церкви. Пуп виходив та на порозі її пристрітив,  помолився над ню (нею) над головов, узяв дитину од неї, вона бралася за ризи і так втрьох входили в церкву» [27].  Поки не ввелася жоні було «не слобідно, невалушно», гріх ходити поза двір, по царині, навіть по воду на своєму подвір’ю, не можна було іти на потік прати.

 Вона  могла бути лише в хижі, її лише там в цей період охороняв Святий Дух, адже при  родах вона проливала кров.

Я в літературі знаходила запис, який зробив Василь Маркович у 1854р. в Борзненському уїзді, де він пише: «Породілля після народження дитини і коли її викупають, дарує  дари бабкі, своїй мамі, свекрусі  і підносячи їх вона стає перед ними на коліна, кланяється до землі і при цім говорить: «Простіть, мене грішну, що я кров проливала».

Їй відповідали: «Бог тебе простить і ми прощаємо».

Дев’яностолітня Пелагія Дзямко із с. Обава Мукачівського району розповідала, як вводилися жони у їхньому селі: «В день вводин жона із дитям лем красно іде до церкви із кумою, ци своєю мамою. Не одна лем іде, маточка несе дитя, а вона легше собі іде».

Вводив жону у храм священник. У с. Липовець священник отець Георгій розповів: «В 40-ий день очищена жінка приходить у церкву. Зустрічаю її на паперті, беру від неї дитя, заношу у церкву, вона стає на коліна, читаю над нею молитви.   Їй дві молитви ідуть і дві – дитині.

Потім воцерковлюю її - читаю молитви, іду до амвона, зупиняюся, вона стає на коліна, я – на амвоні.

Якщо дівочка, то воцерковлюється на амвоні, а хлопчика вношу у вівтар, обходжу по горному місцю з ним навколо престолу. З жінок удостоюється лише Мати Божа увійти у святая святих – у вівтар."

Попович Марія із с. Лалове Мукачівського р-ну розповіла, як вводиться жона в їхньому селі: «Вводив  кожну жону у храм священник. Він має вийти вон з церкви на поріг із священною книжкою, хрестом. Жона з дитям стає на коліна, він читає над ними молитви, потім вона цілує хрест, підіймається, перехреститься, береться за його ризи і вводиться ним у храм, а дитя вносить в храм священник.

Вона си імит за ризи (вона має, тримається за ризи – Є.Г.)  і доходить до Царських врат, там стає на коліна і перед образом Діви Марії молиться. Священник кить хлопчик заходить з ним  у олтар, бо Ісус Христос був чоловіком, а дівочку лем голівкою на дві сторони притулить до олтарних дверей, підносить її до образу Божої Матері, притуляючи молиться, щоб була подібна своїми поступками і помислами до її образу, щоб Господь благословив її на життєвій дорозі».

Кожен священник молиться, щоб Господь наш Ісус Христос з ласки своєї приєднав принесене дитя до Святої Церкви і подав їй свою милість, і щоб дитина виросла побожною, розумною, здоровою.

«Потім мама береться за ризи і разом із священником і дитям, яке він тримає на руках обходять тричі престол, притуляє голівкою дитину до образа, який лежить на ньому аж потім віддає дитя мамі. Молиться над головою мами, кропить їх свяченою водою і благословляє святим хрестом. Мама цілує хрест, образ на престолі, прощається із священником і йде додому» [28].

Так дитина,  хоч яка вона ще маленька, а вже стала членом Святої Православної Церкви Хрестової. З цього часу дитя і маму захищає Святий Дух.

ГОДУВАННЯ   І   ІГРАШКИ

Годувати дитя починали, як правило, з правої груді, вірили, що буде «правак». «До року «сокотили» волосся «нич не стригли», а вперше стригли у рік, замотували у ряндочку і зберігали у ладі (скрині). Інколи, коли дитя впісювалося, то тим волоссям обкурювали постільку» [29].  Коли волосся було великим, то частину могли закопати під фруктове дерево, вірили при тому, що деревце вродить солодкі яблучка.

Старалися дитині не давати в руки дзеркало «скорось дзеркало не показували, не мож було, доки дзеркало не видит, доти з ангелами бавиться. Бо воно бавиться своїми ручками, а покажеш дзеркало перестає бавитися ручками»[30].  Купованих іграшок у дітей  майже не було. Старші дітки  робили меншим із «цурявого ряндя» ляльки. Саморобні ляльки, зроблені із тканини, соломи, кукурудзяного листя, відтворено за матеріалами експедиційних досліджень в інтер’єрах хат в експозиції «Закарпаття» в Національному МНАП НАН України м. Київ (автори інтер’єрів – Гайова Є.В., Кобальчинська Р.Р.).

На ярмарках купували дерев’яні деркачі, клепачики, глиняні піщалки (свистунці), плетені із шашу (комишу) кошарчики, плетені із лози цоркало, інколи робили іграшки із вільхи «то ся не сказить (не розіб’ється – Є.Г.) в дитячих руках». Бавили дитят - робленими іграшками з дерева: ложка, мися, пищалки з берези.

Щоби діти в сім’ї народжувалися і виростали  здорові, кожен із батьків дотримувався різних охоронних обрядів, починаючи ще з весілля.

Ляки жони вміли зливати свяченою водою на віск. А саме основне, що знала кожна жона, то молитви, якими оберігали все живе в своєму дворі.     «Коли ся спит,- розповідали майже кожна,- читаю молитви, а заколихуючи співаю». «Раніше діти не мерли, а коли хворіли, то колок била під ладу» [31].

            «Знаут нести в ліс, коли хворіє дитя, до дерев в те місце, як сплететься береза з бучком і є прохід, то мати в цей прохід дає кресній мамі дитя, щоби виздоровіло» [32].
 

Словник і місцеві вирази:

Хижа – хата.

Огень – огонь.

Не напудилася – не злякалася.

Не валушно було позирати на мерлого – не дивися на мертвого.

Красна – гарна.

Воліла – бажала.

Пасулі – квасолі.

Час вагітності вираховувала собі по цвіту –час відраховувала після останньої менструації.

Топанки – взуття.

Хоть ко -- хто.

Єдна – одна.

Кіть – як, коли.

Метали грань – кидали гарячі вуглики.

Писана плахта – рядно переткане червоними смугами і орнаментом.

Жона, котра мала на собі – жінка, яка очищається.

Гойкати – кликати.

Звідати – запитати, дізнатися.

Куш – димохід над піччю.

Нанашко, батечко – хрещений тато.

Нанашка, маточка – хрещена мама.

Паленка – горілка.

Нараз – зразу ж.

Не слобідно, не валушно – не можна.

Царина – подвір’я.

Вийти вон – вийти з приміщення.

Вона си імит за ризи – тримається за ризи.

Сокотити – оберігати.

Нич не стригли – не стригли.

Ряндочка – шматка.

Никати – дивитися..

Гайтка – довгий затканий чи вишитий рушник, в якому носили дитину на певну віддаль.

То ся не сказит – не розіб’ється.

Понуди – хрестини.

Дура – кусочок освяченої паски.

Наректи ім'я – дати ім'я.

Я ся ганьбила – встидалася.

«Польовка», «саламаха», «перепілка» - так називали польові колиски.

 

Джерела

1.      Записано автором 5.05.2005 в с. Верховина Бистра Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Шуляк Анни Федорівни, 1937 р.н.

2.      Записано автором 3.04.1987  в с. Золотареве Хустського р-ну Закарпатської обл. від Голяк Олени Василівни 1924 р.н.

3.      Записано автором 7.05.1988 в с. Липовець Хустського р-ну Закарпатської обл. від Гернешій Івана Васильовича 1939 р.н.

4.Записано автором 8.09.2007 в селах Ужок, Стричава, Домашино Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Кулинич Марії Іванівни 1914 р.н., Шаранич Марії Іванівна 1940р.н., Лукан Анни Іванівни 1937р.н., Варгулич Олена Юріївна 1951р.н.

5. Записано автором 12.08 2001 в с. Сіль Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Тур Марії 1920р.н.

6. Записано автором 17.08.2003 в с. Смерекове Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Кирлик Марії  Юріївни 1927р.н.

7.Записано автором  20.08. 2002 в с. Буківцьово Великоберезнянського р-ну  від Боднар Олени Василівни 1932р.н.

8.Записано автором 7.06. 1989 в с. Медведівці Мукачівського р-ну Закарпатсьвої обл. від Осадченко Марії Іваніви 1927р.н.

9.Записано автором  25.09.1981 в с.Стеблівка Хустського р-ну Закарпатської обл. від  Калинич Василини Михайлівни 1935 р.н.          

10. Записано автором 5-16.08.2008 в с.Стричава Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Мохналь Марії Іванівни  1926 р.н.

11. Записано 12.10.1995  в с. Річка Міжгірського р-ну Закарпатської обл. від Гапоненко Валентини Василівни 1950р.н.

12. Записано автором 5-16.08.2008 в с.Стричава Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Калинич Марії Іванівни  1914 р.н.

13.Записано автором 5-16.08.2008 в с.Верховина Бистра Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Шуляк Анни Федорівни, 1937р.н., Варгулич Олена Юріївна 1951р.н.

14. Записано автором 25.10.1991р. в с. Обава Мукачівського району Закарпатської обл. віл Кохан Олени 1934р.н.

 15. Записано автором 3.04.1987  в с. Золотареве Хустського р-ну Закарпатської обл. від Голяк Олени Василівни 1924 р.н.

16. Записано автором 17.08.2003 в с. Смерекове Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Копко Єви Михайлівни, 1919р.н.

17. Записано автором  23.05. 1984 в с. Косино Мукачівський р-н Закарпатської обл. від Дзямко Пелагії 1919р.н.

18.Записано автором 18.09.2007 в с. Чорноголова Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Ревта Юлії Михайлівни, 1916 р.н.

19. Записано автором 25.08.2002  в      с. Верховина Бистра Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Шуляк Анни Федорівни, 1937 р.н.

20. Записано автором 17.08.2003 в с. Смерекове Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Копко Єви Михайлівни, 1919р.н.

21. Записано автором  25.08.1985р. в с. Золотареве Хустського р-ну Закарпатської обл. від Бабич Олени Антонівни 1927 р.н.

22. Записано автором 25. 11. 1989 в  с. Кушниця, Бронька Іршавського району від Нечай Тетяни Іванівни  1951 р.н., Тишкевич Лідії 1949р.н.

23. Записано автором 5-16.08.2008 в с. Верховина Бистра Великоберезнянського району від Калинич Василини Михайлівни 1925 р.н. 

24. Записано автором 25.10.1987р. в с. Стеблівка Хустського району від Лукач Олени Петрівни 1933р.н.,   Гайович Ганни Василівни 1935 р.н.

25. Записано автором, там же.

26. Записано автором 5.05.1986р. в с. Горінчево Хустського р-ну від Багоряк Юлини Михайлівни 1924 р.н.

27. Записано автором 5-16.08.2008 в с.Верховина Бистра Великоберезнянського району Закарпатської обл. від Шоляк Анни Федорівни, 1937р.н. Шоляк Ганни Василівни, 1935р.н., Майдер Олени Михайлівни, 1940р.н.

28. Записано автором  12.07.1983р. в с. Обава Мукачівського району від Заревої Марії Василівни 1902 р.н.

29. Записано автором 25. 11. 1989 в с. Імстичеве, Приборжавське Іршавського району від Бас Надії Володимирівни 1926р.н., Бакаляр Софія Андріївна 1902р.н.

30. Записано автором 10.06.2006 в с. Ужок Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл.  від  Дуркот Марія Василівна 1965р.н.

31. Записано автором 18.09.2007 в с. Чорноголова Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Ревти Юлії Михайлівни, 1916 р.н.

З2. Записано автором 17.08.2003 в с. Смерекове Великоберезнянського р-ну Закарпатської обл. від Копко Єви Михайлівни, 1919р.н.