Сьогодні Юрію Станинцю виповнюється 107 років… Сонце… Тепло… Осінь… Він любив осінь. “Я так люблю осінь, – писав у щоденниках, – золоту, бурштинову осінь, з п’янкими запахами дозрілого винограду, соковитими жовто-восковими грушами, що перестиглі падали в ранкову росу отави-третячки... Осінь, коли було так мило толлозувати волоські горіхи з дерев-велетнів. Ті горіхи, які не досягала найдовша тичка при оббиванню, і вони залишалися, присихали до шкіри, немов чекали нас, хлопчиськів, щоб ми мали де вправлятися в киданню на попадання на самому вершкові... І то попасти не відломком тички чи соняшниковою бадилиною, а круглим, завбільшки з гусяче яйце каменем.
А коли вже всі пазухи були повні горіхів, слідувала азартна гра “в купки”. На рівній, як долоня, долівці стодоли кожний ставив свою купку горіхів. Три горіхи на землі завершував четвертий пірамідою... Треба було п’ятим горішком кинути так, щоб розвалити виставлені купки... Ще до розкошів осені були прогульки на ліскові горішки, на черниці, по пізні гриби-“челленяки”.
Юрій Станинець був цікавою людиною і добрим прозаїком. Чесний і відданий греко-католицький священик все життя хотів “статися добрим письменником свого народу”, став ним, та, на жаль, визнання прийшло вже потому. Але ж прийшло…
Його “добірною прозою”, як йонатанками з його саду, варто смакувати…
Юрій СТАНИНЕЦЬ:
25-РІЧНИЙ «ЮВІЛЕЙ» МОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МОВЧАННЯ…
Роздуми
Зі всіх моїх оповідань найсердечніше мені «Програний поцілунок». Воно не чорнилом писане, кров’ю мого серця. Йдеться в ньому про молодого, запалистого студента університету і про дуже гарну, вогнисту семінаристку. Вона – майбутній філолог гімназії і будуча вчителька народної школи. Обоє покликані виховувати нове, краще, ідейніше покоління народу. Але на самій вершині нашої любові вона мене «зрадила». Не в любові, а браком любові до свого народу. Зрадила тоді, коли призналася, що головною ціллю її життя – бути щасливою в особистому житті, бо народної любові в її серцю немає ні крихти. І тоді вона програла не тільки той поцілунок, який їй належався від мене за умовами гри в карти, але програла й мою любов, мене всього. Раз і назавжди.
Це не оповідання. Це живий факт з мого життя. Це був перший удар в моє серце, перший іспит на життєвій дорозі, перша нагода вибирати між двома дорогами, перша жертва, яку я приніс на жертвеник мого народу. Побідило не серце, а розум, характер, ідея того, що я не сам свій, бо належу ще й моєму народові. А служити йому мені не сміє заважати безідейна дружина – будь вона і з зіркою краси на чолі.
Згодом ця трагедія повторилася в мойому літературному житті. Ту, першу, я пережив «побідоносно», але ця, друга, тільки в моїй труні буде похована.
Як би був мені хтось запророкував 25 років тому, що я їх проживотію без того, щоби бодай одна маленька збірочка моїх оповідань побачила світ – я був би тому плюнув межи очі, був би на нього накинувся диким звіром за блюзнірство на мої копиці планів творчих… Я був би вмер з жалю, упевнившись в тому, що це так станеться.
А минулого тижня я дізнався з преси, як письменники Закарпаття відсвяткували ужинок 25-річної праці Спілки. Лежачи в постелі, я перечитав репортаж із святкових зборів. Зразу тілом пробіг струм горячі, потім горяч відступила, віддаючи місце млосній слабості, яка обмилася студеним потом. Газета випала з рук, я зажмурив очі і перше, що мною володіло, – бажання більше не звестися з постелі… Бо немає сенсу життя бездіяльного, без аркуша паперу, на котрий снують твої думки для того, щоб їх сіяти в серцю читачів… Як довго й нерухомо лежав – не скажу. Тільки знаю, що жаль не витиснув з мого ока ні одну сльозину, щоб зволожити перетліле в муках обличчя… Бо протягом останніх 25-ти років всі вони встигли витекти, оплакуючи моїх зачатих, але ненароджених літературних діточок (І найстрашніше мучила думка, що вже ніколи, ніколи їм не народитися з мого обезматериного серця, обезкриленої душі… Зламаної тяжкими недугами туги за недосяжним щастям…).
Поцілунок, яким колись цілувала муза моє чоло, серце, душу, – пригорів у мені – зотлівши при тім мене всього…
І якщо в цей святковий день ювілею ніхто мене не згадав ні між живими, ні між мертвими – мені не був жаль. Те, що я створив перед 25-ма роками, був тільки початок діла, була тільки весна мого творчого буття. А все те лежало мертво на пожовклих від часу сторінках газет, журналів, книжок. Тож немає за що мене згадувати…
Тому цей ювілей стрінув мене в траурі моєї літературної смерті. У превеликій скорботі і печалі обновилися мої засохлі рани, тому що чаша нектару, яким колись була навершена моя душа, перемінилася в отруту. Нектаром я мав намір живити серця і душі мого народу, а він перетворився в отруту мовчання і те мовчання застановило мене випити самому ту отруту і то до самого споду, до денця…
Нічого кращого не остається, як самого себе привітати з 25-річчям мого літературного забуття. І кладу на свою могилу не хрест (той поставлять добрі люди на мою могилу згодом), а саджу молодого дубчака. Так. Молодого дубчака саджу на мою літературну могилу, бо вірю, що, поки він виросте в дуба, прийде час, що внуки і правнуки мого народу дізнаються, що Юрій Станинець-Станчук не помер, а зотлів в любові до свого народу… А літературний доробок, який лишив за собою – це тільки трісочки від тесання того дуба, тих колод, з яких мав намір і всім серцем і душею прагнув побудувати храм літератури, в якому його були б довго заходили нáперстки і без шапок, бо це свято…….., хоч і не була б прекрасною, величавою, прикрашеною дорогоцінними коштовностями, але будувало б її гаряче серце і простота душі щирої, якими є селянські церківки дерев’яні в своїй неповторній простоті народного таланту.
Помираю у вірі, що мій народ не осудить мене, що так безплідно прожив життя, яке йому, а не мені належало. Бо не я винуватий в тому – Бог мені свідком, що моя могила наповнена вершком – несповнених мрій…
Передчасно я зотлів – в любові до тебе – мій дорогий народе…
Горонда, в неділю рано 27 червня 1971 р.
В день святкування 25-ї річниці ювілею філіалу Закарпатської спілки письменників України
Проїзний квиток Юрія Станинця
ярослав орос 2013-09-05 / 22:41:55
юрій станинець своїм оповіданням, наприклад, -- "у вагоні" мав би багатьох повчити писак у краї -- від ужка до лазещини: не слід аж так прагнути тої дурної слави, а лем -- тихесенько споглядай за "сусідами"...
й, відповідно, якийсь потому іван ребрик обов*язково тебе по смерті відшукає... й матиме від того ще й "бабло"...
слава україні й ісусу христу...