Спиридон Павленко: “Художник може створити шедевр тільки тоді, коли творить безкорисливо, з любов’ю...”

Спиридон Павленко – самобутній митець, який тяжіє до філософського сприйняття життя, що, безперечно, віддзеркалюється в його творах. Протягом десятиліть він безкорисливо любить мистецтво, самовіддано йому служить.

Його твори позбавлені сюжетної оповідальності, вони емоційно насичені, викликають відповідні почуття. Мистецтвознавець Людмила Попова, характеризуючи творчість С.Павленка, пише: “Тонкими кольоровими співвідношеннями він створює поетичний, гармонійний, а часом бунтівний образ безкінечно розмаїтої природи, або того чи іншого стану експресивної душі самого митця, яка прагне тонкого і розумного співрозмовника в особі небайдужого глядача”.

Біографічна довідка

Павленко Спиридон Костянтинович народився 18 березня 1953 року в місті Одеса в сім’ї інженера-будівельника. Навчався в Одеській школі, відвідував гурток малювання в обласному Будинку піонерів. Закінчив школу у 1970 році, відслужив строкову службу в армії. Мав палке бажання навчатись мистецтву та не мав можливості, бо змушений був допомагати своїй сім’ї. Відтак працював у сувенірній артілі різбярем по дереву. З 1983 по 1993 рік працював у монументальному цеху Художнього фонду м. Одеса.

Працюючи з видатними митцями, навчався у них живопису. Займався індивідуально в майстернях Леона Курлянда, Євгена Погорецького. З 1988 року почав брати участь у групових виставках. Відтоді все його життя пов’язано з живописом. У 1993 році відбулася перша персональна виставка в конференц-залі Одеського національного державного інституту курортології.

Провів 15 персональних виставок, багато разів брав участь в обласних та республіканських виставках. Співпрацює із Закарпатською організацією Національної спілки художників України. Здійснюючи проект “Гори і море”, організував 12 пленерів у горах Закарпаття та на узбережжі Чорного моря.

Брав участь у монументально-декоративних розписах Кафедрального Спасо-Преображенський собору міста Одеса (розписи відзначені Державною Премією України у 2010 р), Свято-Успенського Кафедрального Собору міста Одеса, церкви Святого Віктора, будинку-дачі князів Гагаріних, почесного консульства Кіпру в Одесі. Працює як художник-монументаліст та в техніці станкового живопису. Роботи знаходяться в приватних колекціях та галереях в Україні та за кордоном.

З 2012 року – член Національної спілки художників України.

- Знаю Тебе, Спиридоне, з початку 90- х років, коли з Одеси ти приїхав в Ужгород. Пригадую, що познайомила нас свого часу Людмила Сушко, відома журналістка краю, яка  працює в газеті “РІО”. Відтоді Ти організував і провів кілька пленерів, зробив з десяток персональних виставок, брав участь у колективних виставках. Котрий із пленерів Тобі найбільше запам’ятався і чому?

- Перший пленер я провів весною 2003 року в селі Сойми на Міжгірщині. Відверто зізнаюсь, що він був невдалим. І цьому є пояснення. На той час мене знали ще не досить добре і сумнівались в тому, що зможу це зробити. З дванадцяти запрошених до участі, приїхало четверо художників, найвірніших друзів. Але вони не пошкодували, бо відкрили для себе Карпати, були зачаровані красою цього краю. Восени, того ж року мені вдалось на тій же базі в Соймах  провести ще один пленер. Він був набагато успішнішим, ніж попередній. У ньому взяли участь відомі митці з Києва, Одеси, Івано-Франківська... Загалом понад п’ятнадцять чоловік. А найбільше запам’ятався пленер, що пройшов у селі Коблево на Чорноморському узбережжі 2011 року. Це був наймасштабніший проект, у якому я коли-небуть  брав участь. У пленері загалом взяло участь понад сто митців із Туреччини, Білорусі, Молдови, України та інших країн. Понад тридцять із них мали високі наукові звання. Були  там і представники Закарпаття: Людмила Корж-Радько, Олена Кондратюк, Сергій Біба, Володимир Павлюк та інші. Упевнений, що цей пленер справив незабутні враження на всіх його учасників, адже зібрав оригінальних і неповторних митців, представників різних культур, релігій, мистецьких шкіл. З огляду на це, там особливо вирізнялися  художники з Туреччини. Такі пленери надвичайно збагачуть митців досвідом, розширюють кругозір, можуть змінити навіть світобачення. Традиційно пленер завершився грандіозною виставкою, на якій було представлено кількасот полотен його учасників. Вона мала позитивні відгуки в республіканській пресі. Я радий, що теж долучився до його організації, взяв у ньому участь.

- Пригадую, що теж навідувався до вас у Сойми і провів у вашому товаристві два дні... Мені було цікаво. Цей пленер відкривав переді мною нові можливості, які я, можливо, так і не зреалізував. Ти підтримуєш зв’язки з  митцями, які тоді були в Соймах ? Як склалася їхня доля?

- Звичайно підтримую. Іноді ми бачимось в Одесі, часом в Ужгороді чи де інде. Минулого року до Ужгорода  приїжджало подружжя Кравченків, Анатолій та Галина. У художньому музеї вони мали виставку, яка не залишилася не поміченою, мала певний резонанс. Відгуки про неї є у місцевій пресі. Вадим та Вікторія Целоусови живуть і трудяться в Одесі, підтримуть тісні творчі зв’язки з митцями Німеччини, беруть участь у виставках, здійснюють спільні міжнародні проекти. Одеситка Інна Пантелеймонова нині знайшла себе в Києві, де не загубилась і активно виставляється.

- В Ужгород Ти вперше приїхав у 1993 році. Відтоді живеш тут. Якими були Твої перші враження від міста, його жителів?

- Одеса, степова зона України, має свою неповторну гаму кольорів, свою атмосферу, врешті-решт свій запах. Пригадую, був серпень. В Одесі домінували охристі, червонувато-пурпурні відтінки випаленої гарячим південним сонцем землі. І щойно поїзд в’їхав на Закарпаття колорит раптово змінився. Я побачив соковиту зелень трави, надзвичайно гарні гірські краєвиди. Вже трохи згодом, коли побував у лісі, де зростали вікові красені буки, деякі по кілька метрів у діаметрі, я зрозумів, що гори і море – це дві рівновеликі стихії, без яких нині я не уявляю свого життя. Тому обов’язково кілька разів у році їжджу в Одесу, з якою мене пов’язують не тільки спогади. Маю там добрих друзів, певні професійні зв’язки, роботу. Разом із товаришами виконую різні художньо-оформлювальні роботи. Ужгород як місто мені теж дуже сподобався. Коли вперше потрапив сюди, здалося, що опинився десь за кордоном. І це не дивно, адже місто має багату європейську історію, входило свого часу до Австро-Угорської імперії і не тільки.

- Як зустрів Тебе Ужгород?

- Привітно і доброзичливо. Я одразу попав у близьке мені творче середовище митців, письменників, місцевої інтелігенції. Першими, з ким я познайомився, були Микола Матола, Олксандр Волков, Бейла Верецький, Антон Ковач та інші. Особливо тепло мене зустрів відомий художник Василь Беца, який тоді очолював Закарпатську організацію Національної спілки художників України. Я показав йому фотографії своїх картин, і вони йому сподобались.Це підтримало мій моральний дух, я почав активніше писати, брати участь у виставках. Ми знайшли з ним спільних друзів, яких знали ще з Ленінграда. З цими людьми у мене зав’язались теплі дружні відносини.

- Нині коло Твоїх знайомих значно ширше. Ти вже знаєш багатьох митців, знайомий з їхньою творчістю. Хто з них тобі найближчий по духу?

- Мені подобаються роботи багатьох закарпатських митців... Серед них Тарас Усик, Владислав Габда, Тарас Табака. Особливо мені подобаються роботи Габди, створені ним за кілька останніх років. Але найближчий мені Ференц Семан... А ще – Павло Бедзір, який мав на мене великий вплив.

- Якими є Твої критерії оцінки митців? Хто на Твою думку є справжнім митцем?

- Не моя справа давати художникам оцінки. Вважаю, що кожен, хто колись узяв пензель у руки і створив щось вартісне, що йому подобається,  вже є художником. Це певний внутрішній стан людини, її відношення до того, що вона робить. Справжній митець не може не творити. Творчість – це його сутність. Він у постійному русі, пошуку нових шляхів самовираження, пошуку своєї образотворчої мови. Нерідко його не визнають, не розуміють, іноді навіть беруть на сміх... Але, очевидно, така доля Митця, який йде в авангарді суспільного розвитку. Коли його твір “виношений” наче мале дитя, але появляється на світ природно, безболісно, легко й невимушено, без надриву. Буває, що хочеш щось написати, стараєшся, стараєшся і.... перестараєшся. У результаті виходить вимучений, “мертвий” твір, який подобається одиницям. Художників  є багато, а справжніх творців – одиниці.

- Уже 20 років Ти живеш в Ужгороді, знаєш багатьох митців краю. Що на Твою думку, вирізняє їх від представників одеської школи малярства?

Закарпатська та одеська школи формувалися в різному історичному та культурному середовищі, що відобразилось у роботах митців. Я дуже чітко бачу ці відмінності. Вони помітні не тільки в сюжетах та тематиці робіт, але і в кольоровій  гамі, композиції, техніці та технології живопису тощо... Митці Одеси завжди намагалися бути максимально вільними у своїй творчості, політично незаангажованими, тяжіли до незалежності. Гадаю, що робили це досить успішно. Про це свідчить їх творчий доробок. Відзначу, що на ранніх етапах своєї творчості впливу одеської школи зазнали й відомі нині ужгородські митці. Серед них Василь Гангур, Василь Вовчок, Тетяна Левляс та Тетяна Сопільняк, які в 70–80-х роках, здобули там художню освіту.

- Нещодавно Ти повернувся з Одеси. Чим там займався цього разу?

- Разом з товаришами я працював над реконструкцією колишнього будинку-дачі дворянської родини Гагаріних в Одесі. Нині там дипломатичний клуб. Зокрема я  виконував там розписи. Над цим об’єктом працюємо вже півтора року, але до повного завершення ще досить багато роботи. Залишилось зробити розписи в бібліотеці та конференц-залі. Робота є, були би гроші й бажання замовників привести все в порядок.

- Цьогоріч  в Одесі  відбулася Твоя ювілейна персональна виставка. А коли й де пройшла  перша виставка?

- У 1992 році в Одесі відбулася моя перша персональна виставка. Вона пройшла в конференц-залі Національного інституту курортології за підтримки його директора Костянтина Бабова. Відтоді я мав понад десять персональних виставок у виставкових залах Ужгорода та Мукачева. Зокрема в галереї  “Ужгород”, кафе-галереї “Пегас”,  галереї “Св. Мартина” тощо. До слова, нині я готую чергову персональну виставку, що днями відбудеться у виставкових залах Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Це буде ретроспективна виставка. Хочу зібрати роботи створені протягом кількох десятиріч, різні як за жанрами, так і мистецькими напрямками, щоб  найбільш повно репрезентувати свою творчість, підвести певні підсумки. Як кажуть, прийшов час “збирати каміння”... Сподіваюся, що виставка буде цікавою.

- Впевнений, що так воно й буде. Щиро бажаю успіхів у житті і творчості.

Бабусина ковдра

Дві тополі

На лимані

Опус

Осінь

Пробудження

Теги: Спиридон Павленко, художник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати