Міхаел Пейтер: «Людина повинна відчувати насолоду від побаченого, пережитого і відтвореного»

- Пане Міхаеле, з чого починався ваш творчий шлях?

- Напевно, все розпочалося із того, що я ще будучи дитиною взяв у руки пензлик і олівець та почав творити. Хочу зазначити, що творчість, яка пов’язана із зображенням, майже завжди виявляється ще у дитячих роках. Мої батьки казали, що я не вмів ходити, а вже намагався малювати.

Потім, чималий навчальний період - час набуття певної грамотності рисунка живопису. У цьому мені неабияк допоміг Золтан Степанович Баконі, котрий зробив неоцінимий вклад у виховання плеяди майстрів закарпатського живопису. Згодом інститутські роки в Одесі, де навчався на художньо-графічному факультеті.. У студентські роки я брав участь у наукових експедиціях, мав змогу вивчати як північні так і південні республіки Радянського Союзу. Мене завжди вабили подорожі, адже люблю відкривати для себе щось нове. Мав змогу спілкуватися із викладачами Гарвардського та Єльського університетів, котрі відбирали роботи для Першої української виставки у США. Представники Світової школи мистецтв їздили по всьому світу шукаючи потрібні їм роботи. Від українських митців взяли близько 40 робіт, у тому числі і мої картини. Це були перші моменти мого визнання як митця.
Після закінчення навчального закладу вступив у Національну спілку художників СРСР, а після розпаду Радянського Союзу, став членом Національної спілки художників України. Проте, це було не так і легко. Довелося чимало працювати, щоб добре себе зарекомендувати та представити ряд своїх виставок.

Майже рік займався викладацькою діяльністю у Київській академії. Проте ця робота займала у мене багато часу, тому я вирішив покинути її, щоб цілком присвятити свій час написанню картин.

Неодноразово відвідував різноманітні творчі бази та подорожував, відшліфовуючи свою майстерність. Так, знайомства із цікавими особистостями дали величезний поштовх моєму розвитку. Мало хто знає про те, що у СРСР були так звані «художники-бульдозеристи». У той час забороняли мати виставки у приватних будинках, а на все-союзних представлялися лише ті роботи, які були підпорядковані певному політичному напрямку. «Бульдозеристи» за тридцять кілометрів від Москви виставили сої роботи, тоді було наказано знищити цю виставку, через це окремим художникам, котрі не відступали від своїх робіт, повідривало руки. Відтоді «бульдозеристи» присяглися, що жодну зі своїх робіт не дадуть для музеїв Радянського Союзу. Закордонні музеї викуповували ці картини і зараз пишаються ними, а от ми маємо прогалини цього періоду. Я мав змогу познайомитися із окремими художниками-бульдозеристами особисто. У Мюнхені спілкувався із митцями, котрі були вигнані із Радянського Союзу, лише через те, що вони не піддавалися ідеології. Проте національні здобутки цього періоду допомогла зберегти Закарпатська школа живопису, яка базується на пейзажному живописі і декоративному мистецтві. Ми зуміли обійти ідеологічні рамки і не перенесли пропаганду у мистецтво.

Спілкуючись із різними митцями та подорожуючи, я зумів синтезувати закарпатську школу живопису з європейською, виробив свій творчий шлях, власні переконання. Важливо зрозуміти чи потрібні твої роботи сучасності. Митець повинен спонукати людину прийти до галереї. Відвідувач виставки має душею і серцем прикипіти до творів мистецтва, щоб зрозуміти, що світ не чорно-білий, а кольоровий, адже живопис – це самовираження фарбами. Зізнаюся, що іноді при зустрічі зі своїми колегами ми часто мовчки споглядаємо роботи один одного, митець завжди зрозуміє іншого митця. Особам, котрі тільки починають пізнавати мистецтво, намагаюся пояснити яким найкоротшим шляхом можна пізнати ази живопису, щоб зацікавити глядачів, спонукати їх не дивитися на роботи митців поверхнево.
Виставки варто відвідувати для того, аби ми могли відійти від буденності, мали можливість відчути інтелектуальну насолоду від творів мистецтва. Не обов’язково бути живописцем, архітектором чи дизайнером, важливо – відчувати мистецтво. 
У мене за спиною 14 персональних виставок як в межах України, так і за кордоном. Мої роботи презентувалися у Центральному будинку художника у Києві. Також відбірні картини були представлені у Пінчук Арт Центрі. Остання ж виставка моїх робіт – подарунок для сина, котрий у цьому році закінчив єдину в Україні словацьку школу. Мої пейзажі були презентовані у Центрі словацької культури в Ужгороді у знак подяки педагогам, котрі дали достойну освіту моєму сину. Адже син закінчив школу із золотою медаллю і має направлення на навчання у найкращі вузи Словаччини.

Зараз, я є головою Товариства Словацьких митців Закарпаття імені Енді Варгола. Завдяки Європейському медіа-центру, який співпрацює із сусідніми закордонними країнами, ми маємо можливість працювати у Будинку журналіста, що у Високих Татрах. Так, із 22 липня розпочався міжнародний пленер, у якому беруть участь митці із України, Словаччини та Америки. Після закінчення пленеру проведемо звітну виставку своїх робіт.

- Можна сказати, що ви художник за покликанням…

- Художник - це дуже вагоме слово. Мікеланджело, Рафаель, Да Вінчі – це хужодники, а я живописець, адже працюю у живописі й акварелі. Зараз майже кожен взявши пензля в руки починає називати себе художником. Дуже обережно відношуся до цього слова, вважаю, що таке звання потрібно заслужити. Краще працювати над своєю майстерністю, а не плекати ілюзій. Лише час зможе розставити все на свої місця.

Будь-яка людина має свої емоції та суб’єктивний підхід до роботи. Живописець повинен бути інтелектуально підготовленим, мати етичний смак та сприймати світ крізь призму власних кольорів. Митець за допомогою картини передає свої емоції та відчуття світу. Якщо ж людина обдарована, то вона не має права не розвивати свій талант. Адже завдяки мистецтву живописець допомагає розвиватися нації. Я вважаю себе митцем без кордонів, адже народився на Закарпатті, проте дослідив, що мої корені походять із Словаччини та Угорщини. Митець повинен працювати без кордонів, і чим швидше ми це зрозуміємо, тим швидше станемо вільними.

- Пане Міхаеле, чи пам’ятаєте свої перші твори?

- Одна із робіт, яка завжди домінує на моїх персональних виставках – «Зів’ялі квіти сонця». Соняшники зображені у старій коновці, із якої витекла вода, тому квіти опустили свої голівки. Це одна із перших моїх робіт, яку я завжди ставлю на віхи
своїх ретроспективних виставок.

У цьому році презентуватиму свою виставку у Національному музеї України. Хочу сказати, що на такому рівні не кожен художник Закарпаття може представити свої роботи. У нас є величезний пласт достойних митців, проте, поки вони не представлять свої роботи на огляд нації, доти важко говорити про користь їхніх творінь. Завжди потрібно дивитися на себе зі сторони, і лише так митець зможе зрозуміти свій вклад у мистецтво. Потрібно па-м’ятати, що кожну роботу ми оцінюємо через призму власного сприйняття. Лише у порівнянні можна знайти шлях до об’єктивного оцінювання творчості, проте, наші митці чомусь бояться сторонньої оцінки. Та якщо живописець малює від душі, кожна його робота несе позитивну енергетику, яку відчуває глядач. Картини як і люди мають власну ауру.

- Яку кількість робіт плануєте представити на виставці у Національному музеї України?

- За життя митця назбируються сотні картин, але для виставки вистачає від 50 до 80 робіт. Маючи досвід можу сказати, що роботи малого формату часто губляться, тому потрібно вміти правильно розставити акценти, гармо-нійно підбирати роботи різних періодів своєї творчості, щоб мистецтвознавці та глядачі змогли побачити як митець розвивається від першого періоду своєї творчості і до сьогодні.

- До якого мистецького напряму відносите свої роботи та що, власне, є концептуальним у ваших творах?

- У мистецтві дуже багато шляхів. Наведу вам простий приклад і ви зрозумієте, що маю на увазі. У свій час Поля Гогена вважали зачинателем нового жанру, але через роки виявилося, що він є реалістом. Тому все на свої місця може розставити тільки час.

Зараз Закарпатська школа живопису відноситься до реалістичного мистецтва. Знаєте, політично-екомічна система країни так чи інакше впливає на митця, тому тільки під дією певних  законів розвитку цивілізації мистецтво може докорінно змінитися. Проте думаю, що закарпатське мистецтво не матиме різких видозмін від європейського. Вважаю, що це умовні рамки. Все повинно пізнаватися у гармонії, тільки історія може розставити все на місце, і лише тоді ми займатимемо ті ніші, які заслуговуємо.

Мене часто питають: «Що таке живопис?»… Щохвилинне відчуття кольору, яке виражене на полотні, це експресія. Все дуже просто - треба брати потрібну фарбу і ставити її у потрібно місце. Проте, інколи на те, щоб знайти це «потрібне», проходить усе життя і змінюються покоління.

- Зрозуміло, що кожна робота унікальна по-своєму, але, можливо, маєте ті, якими найбільше пишаєтеся?

- Безумовно. Зберігаю десятки робіт у себе вдома. Проте вони завжди подорожують із виставки на виставку. Коли картини покидають стіни будинку, починаю розуміти як пусто без них у моєму домі. Проте відчуваю, що картини є не тільки моєю власністю, а надбанням покоління і нації. Людина повинна відчувати насолоду від побаченого, пережитого і відтвореного.

Я прожив рік у Мюнхені, а коли повертався додому на італійсько-австрійському кордні в Тревізо у мене конфіскували двадцять моїх найкращих картин, які я міг продати за хорошу ціну, проте хотів повернути їх у свою державу, щоб у майбутньому наші нащадки могли отримати насолоду від споглядання цих робіт. Якби кожен думав не лише про своє збагачення, а й про те, що він як митець повинен лишити свій доробок наступним поколінням, ми б мали багате наповнення музеїв.

Маю деякі роботи, у яких переконався, що це не я пишу природу, а вона сама списує мене.

Одна із моїх робіт так і називається – «Зряче око». Дивлюся на картину і розумію, що це не я спостерігаю за природою, а вона за мною, тобто відбувається зворотній процес осмислення та обміну енергії. Хочу сказати, що кожна назва роботи також наповнена змістом. Назви моїх картин народжуються у процесі написання і допомагають глядачу краще зрозуміти зміст зображеного на полотні. Також величезне значення для митця має обрамлення роботи. До прикладу, Андрій Коцка, виставляючи свої роботи, завжди вписував їх у експозицію виставки, іноді навіть домальовував окремі елементи на своїх полотнах. Насправді, митці відповідально ставилася до кожного мазка пензлем, зважаючи на кожен тон у своїй роботі.
Дуже трепетно підходжу до продажу своїх робіт. До прикладу, нещодавно я мав виставку у Требішові на території Словаччини, після якої продав одну зі своїх улюблених картин. Приїхавши додому, зрозумів, що її дуже не вистачатиме у моєму помешканні. Моя жінка, чого я навіть не очікував, також негативно відреагувала на такий мій вчинок. Дружина сказала: «Навіщо ти продав роботу. Хіба тобі так потрібні були гроші?» У цей момент мені стало ніяково, проте я відчув вагомість своїх робіт для моєї сім’ї.

- Для живописця велике значення мають матеріали із якими він працює?

- За допомогою якісних матеріалів митець може яскравіше самовиражатися. Якщо ти береш у руки пензлик, то повинен пам’ятати, що несеш відповідальність за те, що і як ти робиш. Адже ніхто із нас не знає кінцевий результат цінності тієї чи іншої роботи. До прикладу, у Швейцарії існує закон, відповідно до якого митцям у галереях видають полотна взамін на їхні роботи. Матеріали – це ті речі, які дають технологічну насолоду. Відчуваючи як пензлик скрипить по полотні, як фарба розчиняється на палітрі – отримуєш професійну насолоду. Якщо ж професія є твоїм хобі, то ти отримуєш подвійну насолоду. Тоді процес роботи неможливо зупинити. Іноді буває, що я працюю декілька діб і не відчуваю втоми.

- Пане Міхаеле, як відбувається творчий процес написання картини?

- Народження роботи іноді буває спонтанне, а іноді обдумане. Митець ніби вирішує свою проблему, яку він поставив перед чистим полотном. Картина малюється настільки швидко, що якби я хотів повторити хоча б частину із тих набраних фарб, які є на полотні, то я б не зміг це зробити. Можу сказати, що малюючи мною управляє Всевишній. Не можу створювати копії робіт, такий процес для мене супроводжується муками. Я жалію людей, котрі цим займаються – реставраторів. Звісно, вони приносять неабияку користь, дарують нове життя шедеврам світового мистецтва. Проте, це нестерпна річ для митця, коли він копошиться у тому, що вже зроблено. Людина повинна відпускати пройдений шлях. Я ніколи не їжджу одними і тими ж дорогами, не п’ю каву у тих кав’ярнях, де уже пив. Завжди намагаюся пізнавати для себе щось нове. Кожного разу потрібно змінювати свої шляхи, траєкторії і шукати щось для себе нове.

- Ви багато подорожуєте, яка із відвіданих країн вас найбільше вразила?

- Мої поїздки за кордон починаються із відвідин музеїв, галерей та архітектурних пам’яток. У Європі я побував у всіх країнах, окрім Гренландії. Мене неабияк вразила Німеччина, проте таке урбанізоване середовище надзвичайно скувало націю.
Мене страшенно вразили країни Американського континенту. Я побував у Канаді, Аргентині, Мексиці та найбільше мене вразила Куба. Ця країна була однією із улюблених країн Гогена та Ван Гога. Також там проживав останні роки свого життя мій улюблений письменник Ернест Хемінгуей. Тому я дуже мріяв побувати у цій країні.

Знаєте, такого освічення фарб, як на Кубі, я не бачив більше ніде. Сонце у цій країні стоїть прямо над головою. Коли сонячне світло відбивалося від моєї палітри під прямим кутом, я побачив зовсім інші кольори та тони.

Крім того, латиноамериканські країни вражають своєю самобутністю. Тамтешні люди не змінюють свій менталітет. Якщо звернути увагу на запізнілий розвиток цієї маленької держави, думаєш, - так можна жити, без новітніх технічних засобів, які нас оточують, без яких уже не мислить своє життя сучасна людина.

Інертність настільки консервує митця, що його творчість стає обмеженою. Живописець повинен подорожувати, щоб мати інтелектуальну насолоду від побаченого, збагачуючи свій кругозір.

- Як ви оцінюєте розвиток живопису в нашому краї?

- Митці, котрі народилися на Закарпатті, мають здобутки власної землі, проте консервувати себе у творчості означає загубитися. У дечому ми повинні брати приклад від європейської та світової школи мистецтва, і лише тоді будемо гармонійно розвиватися у різножанрових творах мистецтва. Пізнаючи світ, ми зробимо свої твори більш насиченими і багатшими. Мистецтво повинно розвиватися, і з кожним десятиліттям представляти нові обличчя.

Останні двадцять років не було закуплено достатньої кількості творів для наших музеїв, тому нинішній період буде чорною смугою в історії Українського мистецтва. Адже всі достойні картини потрапляють до колекціонерів, а музеї, чесно кажучи, отримують другорядні роботи і це лише у тому випадку, якщо їх дарують художники. Прикро, що матимемо таку прогалину у образотворчому мистецтві, що у свою чергу спонукатиме наших дітей пізнавати світ не через картинні галереї та музеї, а через соціальні мережі та екрани телевізорів. Кожен повинен зрозуміти, що тільки шляхом мистецтва ми можемо облагороджувати себе та свою державу. Зараз багато молодих митців не мають можливості презентувати свої роботи, тому сотні достойних робіт залишаються у тіні.

Теги: Пейтер, художник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати