Емма Левадська: «Найбільше задоволення від роботи я мала, працюючи з дітьми»

Біографічна довідка

Емма Романівна народилася 4 жовтня 1937 року в селі Лозно-Олександрівка Луганської області. Чотири класи закінчила в рідному селі, потім навчалася в Камінь-Каширській середній школі на Волині, куди сім’я переїхала у пошуках кращої долі. Там відвідувала гурток малювання при Будинку піонерів. У 1960 році закінчила Київське училище прикладного мистецтва, факультет текстилю. Рисунка її навчав талановитий викладач, випускник Петербурзької академії мистецтв Євген Святський, живопис викладали Анатолій Казанцев і Юрій Малишевський. Вони мали великий вплив на формування мисткині. Любов до народного мистецтва їй  прищепила Поліна Глущенко, викладач народного розпису. Після закінчення училища Е.Левадська переїхала в Ужгород за направленням на роботу в «Художпром». З 1966 по 1969 роки працювала в «Обласному рекламному комбінаті», а згодом – у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї науковим працівником.

З 1973 по 1999 роки була художником творчої кваліфікації в «Художфонді». Займалася дизайном, розробкою проектів. У цей період, на початку 80-х років, за направленням три місяці стажувалася на творчій базі митців у Сенежі (Підмосков’я), де поглиблювала знання з дизайну.

З 1990 по 2009 рік працювала педагогом-методистом в Ужгородській дитячій школі мистецтв, де викладала живопис, рисунок, композицію. навчала дітей віком від шести до 14 років. Емма Левадська є одним із організаторів Міжнародного дитячо-юнацького конкурсу «Срібний Дзвін» та ініціатором створення творчого дитячо-юнацького об’єднання «Малий Лувер».

Із 1989 – член об’єднання професійних художників Закарпаття, член Міжнародної асоціації незалежних художників імені А.Кашшая. Із 2002 – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

З 1980 року Е.Левадська постійна учасниця обласних та міжнародних виставок, пленерів, симпозіумів, конкурсів. У 2001 році удостоєна мистецької нагороди в Угорщині за графічну роботу «Землетрус», у 2004–2005 роках – дипломів за підготовку учнів-дипломантів Міжнародного конкурсу в місті Торонь (Польща). Нагороджена почесною грамотою від міністра культури України Юрія Богуцького «за вагомий внесок у створення духовних цінностей та високу професійну майстерність».

Роботи Е.Левадської зберігаються в Закарпатському обласному художньому музеї ім. Й.Бокшая, приватних колекціях Росії, Угорщини, Канади, інших країн. Ім’я художниці занесено до книги Тетяни Висіцької «Жіночі постаті в історії Закарпаття» (2004).

–       Еммо Романівно, Ваше дитинство минуло у буремні воєнні роки.  Яким воно було?

–       Я народилася у сім’ї вчителів. Батько був директором школи-інтернату, а мама працювала там учителькою. Вона викладала російську мову та літературу. Ми жили неподалік школи, в якій я разом із батьками проводила дуже багато часу. Вона була другою моєю рідною домівкою. Ми часто з друзями на перервах бігали до нас додому, а потім знову до школи. У той час ми жили дуже дружно за девізом: «Один за всіх, і всі за одного». Мій батько з молодих років був комуністом. Востаннє я його бачила у 1941 році, коли його призвали в армію і відправили на фронт. Він загинув у Естонії у 1944 році. Там його могила… Дуже жалкую, що мені так і не вдалося відвідати її. Батько був чудовою світлою людиною. Мені багато про нього розповідали ті, хто його добре знав. Рідна Луганщина, де ми жили тоді, дуже постраждала від авіаційних нальотів нацистів, адже там проходила лінія фронту. У нас у селі дислокувалася воєнна частина італійців. Італія була союзницею Німеччини під час війни. Вони добре ставилися до дітей, жаліли нас, нерідко ділилися з нами продуктами зі своєї військової продуктової  пайки, пригощали солодощами. Донині пам’ятаю смак галет з медом. Тоді ми жили впроголодь. Вживали в їжу все, що можна було з’їсти. Але, незважаючи на все це з дитинства у мене залишилися світлі і добрі спогади.

–       Свого часу Ви склали нормативи майстра спорту з плавання. В якому віці Ви подружилися зі спортом?

–       У шестирічному, ще навчаючись у школі. У нас була хороша на той час матеріальна база. Лозно-Олександрівка було дуже чисте й акуратне місто. Можна сказати, зразково-показове радянське містечко. Новозбудована школа була просторою і чистою. У ті роки основна увага приділялася фізкультурі та праці. Біля школи був участок землі, на якому, ми, школярі, вирощували овочі. Я з радістю на своєму клаптику землі, вирощувала капусту. У школі була спочатку жовтеням, піонеркою, комсомолкою, а після школи – навіть членом компартії. Я пройшла всі етапи ідеологічного виховання. Батьки заклали в мою душу високі моральні принципи. Я не ідеалізую той період нашої історії. Знаю, що тоді були спец-магазини для партійної номенклатури, але й про нас тоді турбувались: працювали піонерські табори, де діти безкоштовно відпочивали, мали можливість оздоровитись.

–       Які були Ваші улюблені предмети у школі?

–       Праця, фізкультура і співи. А ще любила географію та історію. Математику не любила, бо вона мені досить важко давалась. Можливо тому, що вчителька не професійно нас навчала, не вміла роз’яснити матеріал. Вона змушувала нас зубрити.

–       Потім Ви продовжили навчання у Кам’янець-Каширську…

–       Так, на запрошення маминої подруги ми переїхали на Волинь. Наче в рай потрапили. Волинь менше постраждала від війни, ніж Луганщина. На ринках було вдосталь дешевих продуктів харчування. У школі, де я навчалась, працювало багато різних гуртків. Я займалася образотворчим мистецтвом, співала. У мене був дуже добрий учитель малювання, який навчив мене основам образотворчої грамоти. Я гарно співала і неодноразово займала призові місця на різних співочих конкурсах. Мама бачила мене співачкою. Вона навіть вже майже переконала мене поступати у Київське музичне училище. А я після закінчення дев’ятого класу вирішила вступити до Київського училища прикладного мистецтва, що знаходилося у Києво-Печерській лаврі, –  нині це художній інститут імені Бойчука. Був 1955 рік, коли я приїхала до Києва. Взяла свої малюнки, котрі потрібно було показати вступній комісії, яка допускала до екзамену. Коли я побачила малюнки інших абітурієнтів, була дуже вражена недитячою майстерністю виконання. Почала почуватися себе трохи невпевнено. На іспитах отримала зі спеціальних дисциплін – рисунка, живопису, композиції – четвірки, а із загальноосвітніх предметів – дві трійки. Набраних балів було достатньо для вступу. Навчаючись там, співала у хорі, була солісткою. Тоді й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який був теж студентом Київського училища прикладного мистецтва. Він грав у хорі на баяні, нерідко акомпанував мені. Він був надзвичайно гарним, займався гімнастикою, музикою. Багато дівчат заглядалися на нього. Я так любила музику, що трохи не стала співачкою, навіть готувалася до вступу у Київську консерваторію. Але у нас із Георгієм вже зав’язалися серйозні стосунки: ми покохали одне одного, тому вже разом вирішували нашу подальшу долю. Коли прийшов час після закінчення четвертого курсу обирати собі місто, в якому проходити виробничу практику, ми обрали Ужгород. Нас вабила його екзотичність, своєрідна культурна аура європейського міста. Після закінчення училища у Києві нам запропонували викладати там, навіть обіцяли однокімнатну квартиру. Георгій хотів залишатись, а я – ні. А коли постав вибір, куди їхати на роботу, – а запропонували Феодосію, Фрунзе й Ужгород, – ми, звичайно, обрали Ужгород.

–       Ваше перше місце роботи в Ужгороді.

–       Ми влаштувалися за направленням в «Художпром», де працювали художниками-майстрами з кераміки, робили зразки сувенірів для промислового виробництва. Згодом чоловіка призначили головним інженером. Він дуже не хотів цього, як умів – так опирався, бо не любив керувати, був творчою людиною, філософом. Щоб його зняли з цієї посади, він надумав при випалюванні виробів у печі порушити технологію. У результаті перепалив їх, зробивши брак. Він добився свого: його зняли з посади інженера.

–       Як проводили вільний час в Ужгороді?

–       Ми часто з Георгієм відвідували художній музей, що знаходився у приміщенні Ужгородського замку. Там було досить багате зібрання робіт всесвітньо відомих митців Європи, Росії, України. Нас дуже цікавило мистецтво Закарпаття. Ми відчували й бачили різницю між київською школою живопису й закарпатською, яка осібно розвивалася  й викликала зацікавленість мистецтвознавців зі Сходу. У 60–70-ті роки сюди часто навідувався Григорій Островський – відомий мистецтвознавець, автор монографії «Образотворче мистецтво Закарпаття». Він найповніше репрезентував світові мистецтво художників цього краю. В Ужгороді тоді працювала Надія Знаменська – талановитий мистецтвознавець, випускниця Ленінградської академії мистецтв. Донині я не знаю нікого рівного їй. Вона й запропонувала мені роботу в музеї, де я пропрацювала три роки науковим  працівником. Н.Знаменська дуже добре знала й любила закарпатське мистецтво, уміла лаконічно і влучно охарактеризувати митця, користувалася беззаперечним авторитетм у колах інтелігенції. Вона мала теплі і дружні стосунки з Адальбертом Ерделі. Він навіть зробив графічний її портрет, який вона берегла, наче реліквію.

–       Ви навчалися у Києві, маєте гарну школу, добре знаєте мистецтво України і не тільки… Охарактеризуйте, будь-ласка, київську та закарпатську школи живопису.

–       Закарпатська школа мистецтва наймолодша в Україні. Вона формувалася,  на думку мистецтвознавців,  у 20–30 роки минулого століття. Її основоположниками вважають Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая, які, фактично, визначили два вектори її розвитку: західний і східний. Територія Закарпаття побувала у складі Австро-Угорщини, Чехословацької Республіки… Це мало великий вплив на еволюцію мистецтва. Західноєвропейське мистецтво тут завжди було ближче, ніж мистецтво сходу. Багато митців краю здобували освіту у Відні, Будапешті, Празі, Берліні та інших європейських містах. Експеримент, імпровізація, настрій, враження – це ті поняття, що визначають мистецтво краю. Київська школа була більш академічною. На її формування більший вплив мало мистецтво Росії. Багато українських художників цієї школи навчалися у Петербурзькій, а потім у Ленінградській академіях. Хоча, звичайно, не заперечую й європейський вплив. Назву хоча б Казимира Малевича. 

–       Уже понад 50 років Ви у мистецтві. Працювали в різних його жанрах… Де і коли робота була для Вас найцікавішою?

– Цікаво було у художньому музеї, бо це була для мене нова справа. Чудова робоча атмосфера була в «Художфонді», хороший творчий колектив. Згадується Антон Кашшай, Йосип Бабинець, Йожеф Рущак, Михайло Митрик, Володимир Щур… Усіх і не пригадаю. Антон Кашшай був дуже доброю, простою й Закарпатський обласний художній музей ім. Й.Бокшая толерантною людиною. Він легко і невимушено спілкувався зі всіма, незважаючи на те – начальник перед ним чи робітник. Для нього це не мало ніякого значення. Декоративно-прикладне мистецтво мені було найближче. Я не вважаю себе професійним художником-живописцем, адже свого часу навчалася на відділі текстилю. Вважаю, що справжній живописець повинен бути проникливим, гостро реагувати своїми творами на те, що відбувається у світі. Я багато що зрозуміла і відкрила для себе, побувавши у 1980 році у Сенежі, що під Москвою, на  Всесоюзних курсах для художників. Для нас із чоловіком це була серйозна школа. За три місяці, що ми там провели, по-іншому почали дивитися на фарби, папір, нам відкрилися нові їхні технічні й образотворчі можливості, ми освоїли багато нових матеріалів. У Сенежі напружено працювали, виконали багато різнопланових робіт. У нас був чудовий керівник Євген Розенблюм, який не давав нам часу дрімати. Сам спав удень, а вночі змушував нас творити, вичавлював із нас останні соки. Наш наставник любив нас «озадачувати» якимись оригінальними завданнями. Після місячних занять на курсах зібрав нас і сказав за тиждень зробити клаузори. Ми довго випитували у колег по цеху, що це таке, – поки нам не пояснив один москвич. Виявилося, що потрібно було створити щось, із матеріалів, які нас оточують, – приміром газет, листя, гілочок дерев, кусочків дроту тощо. Пригадую, мій чоловік зробив цікаву об’ємну фігуру зі звичайної газети. Курси завершилися тематичною виставкою «Блакитні простори Батьківщини». Після них ми повернулися на роботу у «Художфонд».

–       Як у минулому складалися стосунки влади й митців?

–       Влада, держава у радянський період виступала в ролі замовника. Вона нав’язувала митцям своє бачення, свою волю, щедро оплачуючи їхню роботу. Коли Україна стала незалежною, ми відчули смак свободи, якої завжди прагнули. Мистецтво позбулося залежності від комуністичної ідеології, але натомість стало залежним від багатьох інших чинників. Якщо підсумувати, то держава тією чи іншою мірою підтримувала мистецтво. Нині нам допомагають в організації пленерів, виставок, у виданні каталогів робіт художників тощо. Але цього замало. Потрібно створити сприятливі умови для розвитку мистецтва й культури загалом. Стосунки між владою і митцем повинні вибудовуватися на взаємодовірі.

–       Ваш погляд на мистецтво нашого краю.

–       Воно різне. Як за формою, так і за змістом. І мене це радує. Але вважаю, що мистецтвознавці у нас недопрацьовують. Вони би мали більше і частіше публікуватися у газетах і журналах, висвітлювати творчість митців, активніше реагувати на виставки, давати їм оцінку. Таким чином вони би сприяли розвиткові мистецтва. Адже, щоб визначити куди йти далі, потрібно знати, де перебуваєш.

–       У Вас 18 років педагогічного стажу, Ви виховали сотні учнів. Кого із них Вам хотілося б назвати?

– Я пишаюся багатьма своїми учнями. Гейза Дьерке навчається у Львівській академії мистецтв; Андрій Хір закінчив Львівський політехнічний інститут, де нині уже викладає; Надія Кіс – архітектор-будівельник, вчиться в аспірантурі; Данило Ковач цього року вступив до Львівської академії мистецтв. Можу назвати ще багатьох учнів, котрі пов’язали своє життя з мистецтвом, досягли значних успіхів. Найбільше задоволення від своєї роботи я мала, працюючи з дітьми, бо видно результати. Понад 30 учнів пов’язали своє життя з мистецтвом – оце для мене найбільша нагорода. Я  бачу, що недаремно прожила своє життя і залишу гарний слід.

–       Ви маєте чим пишатися, Еммо Романівно…

–       Так, донині з багатьма своїми учнями підтримую зв’язки.

–       Ви проводите активну громадську діяльність, очолюєте творче об’єднання «Малий лувер», організовуєте виставки, пленери. Що спонукає Вас це робити?

–       Таку маю натуру, характер. Мене так батьки виховали. А ще до роботи стимулює почуття колективізму, яке виховала радянська держава. Моє особисте життя завжди було на другому плані. Як це і пропагувалося у Союзі. Інакше я не можу, це мій спосіб життя. 

–       Продовжуєте займатися живописом?

–       Звичайно, малюю чи не щодня. Днями повернулася з пленеру, що відбувся на Міжгірщині. За десять днів написала там 12 етюдів, отримала величезне задоволення від роботи, відкрила для себе нові аспекти живопису.

–       Ваше найбільше досягнення в житті і творчості.

–       Важко сказати… Ще маю сили і бажання творчо працювати. Гадаю, що все по переду – нові вершини, досягнення.

–       Ви дуже оптимістично налаштовані, сповнені енергії. Поділіться творчими планами.

–       Хочу ще довго і плідно працювати, вдосконалюючись, освоюючи нові жанри мистецтва, навчаючись і втілюючи у твори свої знання. Мрію найближчим часом зробити виставку об’ємної витинанки.

Теги: Емма Левадська, творчість, біографія

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати