Безстрашний у боротьбі

                                                                             “…я ненавижу Ваших органов…”

Вочевидь,  треба було щойно арештованому володіти сильним духом, щоб осмілитися кинути у вічі слідчому КДБ такі слова. Трапилося це на допиті Михайла Петричка 8 серпня 1945 року.

 “Запитання: Ви є членом українсько-фашистської організації ОУН і проводили ворожу діяльність, спрямовану проти українського народу. Я вимагаю від вас покази (допити велися російською, стиль збережено — І.К.).

Відповідь: Членом ОУН я не був і ворожої роботи проти українського народу не проводив, одначе, повинен заявити, що подібними запитаннями Ви мене виводите з терпіння і я ненавиджу ваших органів.”

Не припускав Михайло Петрович, що дехто із друзів по спільній національно-визвольній боротьбі не витримав знущань на допитах, видав і його.

“Питання: Нам відомо, що ви активний член ОУН і ваша ОУНівська кличка “Грім”. Тепер ви теж не маєте наміру давати покази?”

Михайло зрозумів, що він загнаний у кут і немає сенсу таїти свою діяльність.

“Відповідь: Я переконався, що у Вашому розпорядженні досить даних про мою належність до ОУН, а тому розкажу слідству всю правду. Я є членом ОУН, моя кличка “Грім”.

І далі в матеріалах слідства йдеться про безпосередню участь Михайла Петрички в роботі організованої на Закарпатті крайової Організації Українських Націоналістів.

Для тих невігласів та псевдонауковців, що заперечують участь закарпатців у національно-визвольній боротьбі за незалежність України під проводом ОУН, наведемо коротко деякі дані, що почерпнуті переважно з обласних архівів.

Закарпатський Крайовий провід ОУН був створений на початку 1940 ро-ку в с. Великі Лучки Мукачівського райо-ну у домі батьків Михайла Габовди з ініціативи Дмитра Бандусяка, уроджен-ця с. Ясіня, і самого Габовди. До його складу ввійшли сві-домі борці за неза-лежність України, переважно випуск-ники Мукачівської торговельної академії та Хустської гімназії. Головою проводу обрано Андрія Цугу з Малого Березного, заступником — Д.Бандусяка. М.Габовда призначений організаційним референтом. Розподілені й інші функції. Для зручності керування вся область була поділена на три райони: Східний, Середній та Західний. Керувати Східним районом доручено священику Петрові Погоріляку, Середнім — Д.Бандусяку, а Західним — М.Габовді… В організації всієї роботи велику допомогу надавав Юліан Химинець, який, як член Центрального проводу ОУН, спілкувався з земляками із-за кордону, точніше — з Братислави. Він тісно співпрацював як з Центральним проводом ОУН, що знаходився у м. Кракові (Польща), так і з Крайовою екзекутивою ОУН на західно-українських землях.

Окремі члени проводу проходили за кордоном курси підготовки командирів для УПА, брали участь у роботі Центрального проводу ОУН, а також у підготовці проекту програми ОУН бандерівського крила, що готувався до другого конгресу ОУН тощо.

Важливим етапом національно-визвольного руху на Закарпатті була організована ОУН боротьба, метою якої ставилось і “… відірвати від Угорщини (Закарпаття) і приєднати до України ...” Проте, угорська контррозвідка за допомогою німецької викрила діяльність оунівців. На горезвісному “ковнерівському процесі” в м. Мукачеві у липні 1942 року засуджено близько 150 її учасників, серед яких був і всімнадцятирічний Михайло Петричко.

Після повернення з тюрем ті ж невгамовні борці за знедолену батьківщину, як тільки відгриміло в горах відлуння Другої світової війни, знову організовують боротьбу, та вже проти більш жорстокого і могутнього ворога — проти більшовицького тоталітарного режиму, який нищив усе, що лише нагадувало боротьбу за самостійну Україну.

Розпочалася неймовірно важка, небезпечна підпільна боротьба, зі строгою конспірацією, керована новоствореним у січні 1945 року в Хусті проводом ОУН. Центр національно-визвольної боротьби зосередився переважно на терені Хустського та Тячівського районів. До складу проводу ввійшли майже всі ті члени, що його створили 5 років тому. Головою цього разу обрали Дмитра Бандусяка (Лопата).

Уже з самого початку 1945 року активно включились в процес визвольної боротьби юні буштинці, студенти Хустської гімназії Іван Андришин, Іван Коршинський, Василь Микита, Василь Новак, Петро Паращинець, а також Іван Орос, Василь Форкош, Петро Костюк, з Королева Федір Удичка та бедевлянин Іван Чонка. Ці 15-17-річні юнаки швидко оволоділи азами конспіративної роботи, на плечі їх в основному і лягла вся чорнова робота (адже старші вже знаходились переважно у підпіллі) — пропаганда і агітація серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, розповсюдження антирадянської літератури, залучення до організації нових членів, забезпечення підпільників конспіративними квартирами, документами, допомога повстанцям з Галичини в перетині кордону на Захід тощо.

Повернемось до нашого героя, незабутнього побратима, нескореного борця за незалежність України, який брав безпосередню участь у цій боротьбі.

Народився Михайло Петричко 6 листопада  1924 року в смт Чинадієво Мукачівського району Закарпатської області в сім’ї національно свідомого селянина. У цьому ж році батько його заснував у селі один з перших на Закарпатті осередок культурно-просвітницького товариства “Просвіта”. Відомо, що коли президент Карпатської України Августин Волошин та члени його уряду Юлій Ревай і Августин Штефан бували у Чинадієві, вони завжди відвідували поважну родину Петричків. Отже, Михайлу було з кого брати приклад.

У 1936 році М.Петричко поступив у Мукачівську гімназію, яка була бастіоном антиукраїнства, і тут йому доводилось відстоювати честь і гідність української ідеї, чим викликав до себе вороже ставлення викладачів та керівництва закладу; проте він залишався собою.

За часів подій навколо Карпатської України, в 1938-1939-х роках, як і вся його родина, зокрема щира патріотка сестра Марія, він був активним, як на свій вік, в розбудові карпатоукраїнської державності. У 1942 році за приналежність до підпільної організації ОУН, яка ставила перед собою завдання звільнення Карпатської України від фашистської Угорщини, був арештований, пройшов через слідчу катівню “Ковнер Каштіль” у Мукачеві, про що вже згадувалось вище. Після засудження і відбуття покарання, з приходом у 1944 році на Закарпаття Червоної армії, за співпрацю і участь в національно-визвольноиму русі під керівництвом ОУН-УПА був знову ув’язнений і засуджений аж до страти. Помилування він не просив. Проте врятували його від страти односельчани, серед яких був і Желізко, учасник іспанської революції. Смертний вирок замінили на 20 років каторжних робіт, а ще пізніше — на 10 років ув’язнення, яке відбував у таборах ГУЛАГу Карагандинської області Казахстану. У тяжких умовах ув’язнення захоплювався вивченням іноземних мов, а німецьку мову вивчив досконало.

Після звільнення з таборів і одного року заслання в 1956 році повернувся додому. Влаштувався на роботу в місцевому деревообробному комбінаті (ДОК) прибиральником; іншої роботи для нього не знайшлося. Але потяг до навчання його не покинув.  У 1958 році поступив на заочний відділ Львівського лісотехнічного інституту, який закінчив з відзнакою. Варто відмітити, що він єдиний із дипломантів того випуску, який написав дипломну роботу українською мовою, і це в той час, коли проводилася шалена русифікація.

Під час переддипломних занять ректорат інституту звернувся до дипломантів з пропозицією написати 1-2 абзаци диплому іноземною мовою (проводилася тоді в УРСР така кампанія). А дипломант Петричко написав один його розділ німецькою, а другий — англійською мовою.

В 1992 році Михайла Петричка реабілітовано. Йому Бог послав чудову дружину — Катерину Емануїлівну, за спеціальністю учительку української мови та літератури. Подружжя виховало доньку Тетяну, яка після закінчення Львівського поліграфічного інституту працює викладачем малювання у Чинадіївській дитячій школі мистецтв, бере активну участь зі своїм чоловіком Йосипом Бартошем у збереженні спадщини, пов’язаної із Чинадіївським замком. Батько дружини — Кийпаза Емануїл, теж був репресований, загинув у Казахстанських таборах у 1956 році; визнаний невинним і реабілітований у 1992 році.

Назважаючи на свій похилий вік, Михайло Петричко був активним у громадсько-політичному житті не тільки району, але й області. У 2007 році йому присвоєно звання “Почесний громадянин селища”. Брав активну участь у комісіях всіх виборів як у місцеві владні структури, так і державні. Часто виступав перед шкільною молоддю, громадськістю на патріотичну тематику; друкувався в ЗМІ з нагоди різних визначних дат.

Михайло Петричко брав активну участь в розбудові демократичного суспільства нашої держави. Як заступник голови Мукачівського міськрайонного осередку політв’язнів і репресованих, всі доручення організації виконував сумлінно. Він був чесний, релігійний, сумлінний, вимогливий як до себе, так і до своїх близьких. Часто самотужки організовував допомогу знедоленим побратимам та вдовам померлих членів організації. За свою діяльність неодноразово був відзначений районними та обласними владними структурами — подяками та грамотами; медаллю “Ветеран труда”, а також грамотою та ювілейною відзнакою всеукраїнського братства ОУН-УПА з нагоди 60-ччя УПА.

До останніх років М. Петричко зберігав бадьорість, оптимізм, почуття гумору, вів здоровий спосіб життя  і непохитно вірував у перемогу добра над злом у контексті тріумфу української національної ідеї. За свої особливі заслуги перед державою та крайовою організацією політв’язнів і репресованих він був представлений і удостоєний державної нагороди ордена “За заслуги” ІІІ ст. та Державної стипендії.

На 87-му році він відійшов від нас у Вічність.

Ні катування, ні табірні поневіряння, ні смертний вирок не зламали волі і духу цієї безстрашної людини, яка поклала себе на вівтар боротьби за українську державність. Все своє життя він залишався вірним девізу: “Здобудеш Українську державу, або загинеш в боротьбі за неї”.

Тож будьмо гідні пам’яті героїв, що присвятили своє життя служінню своєму народу, боротьбі за незалежність України, серед яких і наш земляк, наш побратим і друг Михайло Петричко.

Іван Коршинський, Іван Мешко

Теги: Михайло Петричко, ОУН, політв’язні