Пам’яті друга і побратима Ярослава Дашкевича

З болем оглядаю газети, журнали, книжки, де йдеться про Ярослава Романовича Дашкевича, “якого, — як згадує В. В’ятрович, — не зламали ні тортури, ні знущання, ні тюрми антиукраїнської влади, якого не спокусила й не купила посулами й пільгами псевдоукраїнська влада … Він не просто писав історію в тиші кабінету, а творив її”. Валентин Наливайченко, екс-голова Служби безпеки України, теж прихильно висловився про видатного історика: “Повернення правди про історію нашого народу стало покликанням Ярослава Дашкевича. Цю місію він з честю виконував у важкі часи комуністичного режиму і гідно продовжив у незалежній Україні”. А наш земляк, ужгородець, Сергій Квіт, нині президент Києво-Могилянської Академії, іще дванадцять років тому писав: “Його (Я. Дашкевича — І.К.) великий авторитет, шляхетність, приналежність до української еліти спираються на козацьку традицію — хрест, шаблю і чесну працю, яка єдина може давати підстав виступати за народ і від імені народу …” (С. Квіт. Оксфордський стандарт // Шлях перемоги. — 2010. — 24 березня).

Ось кого ми втратили — велета духу і непохитного борця за долю України. Переглядаючи його публікації, листи, листівки, фотокарточки з люб’язними посвятами, мимоволі  спадають на думку проведені з ним довгі роки в таборі ГУЛАГу, у відомій “Долині смерті”.

У пресі ледь згадується про його каторжанські поневіряння, тому ще за життя, понад  два роки тому, я вирішив про це розповісти. І коли я спитав Ярослава Романовича, чи він не буде проти, з посмішкою на устах, властивою лише йому, мовив: “Я тобі лише вдячний буду”. Однак, не судилося. Спогади я таки написав, але кореспондент Я. Музиченко не знайшла можливим свого часу їх видрукувати в “Молоді України”, хоча, окремі місця з них і використала у своїй публікації, щоправда, покликаючись на автора…. Отже, спогадів моїх про себе Ярослав Дашкевич не дочекався. Згадую про славного нащадка вже лише з нагоди його 85-річчя від дня народження та 2-річчя від того часу, коли він нас покинув.

Ярослав Дашкевич належав до тих галичан, які надзвичайно прихильно ставились до нас, закарпатців, в ув’язненні, до тих, з якими ми розумілися. У поглядах нас об’єднувало усвідомлення, що лише спільними зусиллями, не ворогуючи, не з’ясовуючи стосунки безжалісною критикою одні одних, не згадуючи старих гріхів, непорозумінь, йдучи часом на розумний компроміс — можна здобути незалежну Україну, про яку ми мріяли в таборах ГУЛАГу, за яку століттями боролись, не жаліючи свого життя кращі представники багатостраждального народу.

Тож дозволю собі не вперше зупинитись на неординарній постаті одного з них — з яким ми не лише подружили, але який у значній мірі вплинув і на мою свідомість на все подальше життя. І не дивно, адже йдеться про одного з найвідоміших сьогодні не лише в Україні, але і поза її межами вченого-історика Ярослава Романовича Дашкевича.

Забігаючи вперед, додам — йому були органічно притаманні неприхована шляхетність, елегантність, інтелігентність, точність. Він був надзвичайно вимогливим, і, передовсім до самого себе. Видно, не лише гени передали йому славні батьки — вони благородно вплинули і на його виховання, адже батько  Роман Іванович — був генерал-хорунжим УНР, а мати — Олена Іванівна (Степанів), — науковцем, четарем Української Галицької Армії. Саме Ярослав посприяв, аби я познайомився і з його мамою ще в ув’язненні. Від неї я отримав у таборі дуже милого листа, а ближче познайомився з нею вже у Львові, після її повернення з неволі. Передовсім запам’яталося мені гарне її обличчя (визнаної в минулому красуні), ідеальний порядок у квартирі та надзвичайно мила, вишукана мова.

Нагадаю, що Ярослав Романович — один з найвідоміших істориків України. Він був керівником Львівського відділення і заступником директора Інституту української археографії та державознавства ім. М. Грушевського, дійсним членом Української вільної академії наук /США/, співпрацівником з багатьма науково-освітніми закладами України. Він автор близько тисячі наукових праць. А про його багатолітні перебування в неволі в довідниках “Хто є хто в Україні” (1997, 2000) скромно записано: 1949-1956 рр. — політв’язень в’язниці Львова, Золочева, Карагандинського табору.

Як його співполітв’язень, вважаю своїм обов’язком трохи підняти завісу над тим табірним життям, яке поглинуло майже сім (!) років його молодого життя.

Почав Ярослав Романович (а для нас, близьких з ним, Славко) працювати в таборі фельдшером. До ув’язнення закінчив два курси медичного інституту у Львові; опісля перевівся на філологічний факультет Львівського держуніверситету, який закінчив у 1949 році. У таборі влаштувався працювати у нейропсихіатричному відділенні, де швидко оволодів новою спеціальністю, та настільки, що коли заввідділенням відправили в інший табір, його призначили на це місце. Невдовзі набув такого авторитету, що йому довірили навіть комісувати психічно хворих, тобто, звільняти їх на волю як невиліковних і таких, що не являють загрози для суспільства. Завдячуючи тій своїй табірній посаді, доктор Дашкевич “комісував” чимало політв’язнів, які і не страждали від психічних розладів; серед них і кілька закарпатців у такий спосіб повернулись з таборів додому. Певна річ, відбувалось все це вже після смерті Сталіна.

Приємно згадати, наскільки наші з Ярославом-Славком погляди на різні події та ситуації були тотожними. Особливо боляче було нам спостерігати, як навіть у таборах  дехто з супротивних оунівських крил — бандерівців і мельниківців — продовжував ворогувати. Ми доклали чимало зусиль для їх порозуміння та зближення. Відрадно, що не без успіху.

У розмовах Ярослав Романович часто порушував питання історії Закарпаття, зокрема Карпатської України, за долю якої  уболівав у 1938-1939 роках, будучи студентом гімназії у Львові. Та хто міг йому більше розказати про трагічні події молодої держави, ніж Василь Климпуш, наш співв’язень, один з керівників Гуцульської Республіки, сенатор Сойму Карпатської України, рідний брат команданта “Карпатської Січі” Дмитра Климпуша. Саме Василь, старший з братів Климпушів, перебував разом з нами в горезвісному таборі “Спаськ” Карагандинської області Казахстану, названого О. Солженіциним “долиною смерті”. Василь Климпуш зміг задовільнити цікавість майбутнього історика.  У подальшому Ярослав Романович багато глибоких досліджень присвятить цій проблемі, свідченням цього є одна з останніх його праць про Карпатську Україну, опублікована в журналі “Універсам” (№ 3-4, 2009) під назвою “Світло з-за Карпат”. Тут теплим словом згадав Славко і своїх побратимів із Закарпаття, з якими коротав свій строк у неволі.

Відрадно, що взаємини наші і після таборів залишились незміннио товариськими, дружними, теплими. Гріє мене ще й те, що був він головним свідком на нашому з дружиною весіллі.

Якось під час одного з приїздів Ярослава Романовича на Закарпаття, коли я вже працював хірургом в Ужгороді, ми дозволили собі проїхатися по області, не оминувши і моїх рідних на Тячівщині. Дивувала мене його обізнаність з історією та етнографією нашого краю. Я із захопленням слухав його розповідь про замок у Горянах, неподалік Ужгорода, а особливо, як один із високопоставлених військових чинів чехословацької армії роздобув в архівах Києва план цього замку та його таємних сховищ, і, перебуваючи на військовій службі на Закарпатті за Чехословацької республіки, вночі на возах вивіз скарби з цих сховищ … Мені було соромно, що і про славну Горянську ротонду, з її безцінними фресками ХІІ століття він знав більше ніж я. Поверталися ми з тої подорожі сповнені незабутніми враженнями, і це нас ще більше зблизило.

Я дякую долі, що посприяла зустрічі на моїх життєвих шляхах з такими людьми, як Ярослав Дашкевич.

Такими залишились у моїй пам’яті спогади про славного патріота, друга і побратима Ярослава-Славка. Молю Всевишнього, щоб послав йому Царство Небесне, уготоване і таким, як він, що присвятили своє життя служінню рідному народові до останнього подиху.

Теги: Дашкевич, ГУЛАГ, політв’язні