також усім тим, хто намагається рахувати свої, або, Боже збав, мої зморшки
Гаразд, зморшки…
Можна б, кокетуючи, спитати: "А що, я так зле виглядаю?". Але то пусте.
Так, я не вимірюю час зморшками. Просто – я іще не старію. Це – мій вибір. Навіть незалежно від того, що я знаю - маю люфт і певні козирі. І тим паче незалежно, що козирі можуть і не зіграти.
Моя бабка Анна, яка жила аж ніяк не у тепличних умовах, народжувала дітей і після сорока, до дуже глибоких літ лишилася легкою, рухливою і з бісиками в очах, з прекрасним лицем. А я маю саме її конституцію, звісно, доповнену усією моєю поліетнічністю, але в основі - чимало її.
Мій дід-татарин подарував мені високі вилиці: такі обличчя зі східним "присмаком" довго не старіють, це – факт.
Мій паспорт… На другому фото я виглядаю не тільки краще, але й молодше (ну, так, 16 літ, бракований моментальний знімок, складний період життя, та усе ж). Той, Хто Поруч, сміється: цікаво, яка буде наступна фотографія…
Думка людей, котрі не мають підстав брехати і таким банальним чином компліментувати, а отже, вірю, цілком щиро скидають мені літ – востаннє я отримала знижку на… 5. Той, Хто Поруч, сміється: але ж тебе не могли не видати твої розумні очі… Я відповідаю – старалася.
Загальновідома істина – "маленькі" жінки довго втримують свій вік. Крім того, я знаю, що найкраща пора – розквіт – у мене ще попереду. Ну а відтак, коли я наважуся і зберуся народити дитину – знову стану ще молодшою. Я знаю це.
Потім можна зацікавлено спостерігати за явищами, пов’язаними з розвитком antiage-індустрії. Але я чітко знаю, що усе ж не належу до жінок, які бояться дзеркал, що вимірюють їхній час, або – боятимуться їх.
Ну а зараз в моєму житті є вегетаріанство, пробіжки, вже майже є йога (ніяк гаразд не налагодимо наш зв'язок, але це буде, точно буде), обливання холодною водою, коли хочете… Але це – не боротьба (коли воюємо, визнаємо силу супротивника), це – потреба. А ще світлини, на яких я 4 або 5 літ тому маю зморшок не менше, ніж зараз. Ну, може, нині трохи виразніша та, що від усмішки. Просто нині я – щасливіша. І – точно виглядаю не старше. І знаю, що маю ще років, коли буду така ж сама. Ну, може, краща…
Я би, знову ж таки, кокетувала, якби стверджувала, що не чую, як цоркає лічильник. І – що не бачу, як змінююся. Це – один з приводів до розмов з однокласницями в сауні: "дєвачкі, нада што-то рєшать"). Ми усміхаємося. І – зовсім не тому, що знаємо дівчат, молодших від нас на 5-6 років, котрі вже давно втомилися і – почали рахувати свої зморшки, примножуючи їх на свій страх. Ні, ми просто усміхаємося, а про що говоримо далі – то вже не виходить за межі сауни.
Але – стоп. Власне, про усі ці козирі (ними я усе ж, мабуть, планую зіграти – мене надихає й моя мама, котра, старша мене на 33 роки, милується, коли я бігаю кухнею в короткій сукенці – "ну дівчинка!") не йдеться. Важливе внутрішнє відчуття. І ось - зараз я відчуваю себе молодшою, ніж коли-небудь. Як ніколи готовою на будь-що, відкритою до всього, навіть - здатною почати все з початку. Можливо…
Ба навіть – найсильніше в житті - мене п’янить власна молодість. Вранці, їдучи на роботу, я усміхаюся просто тому, що є я, і є все інше. А ще й тому, що ніколи мені настільки не хотілося вчитися. Відкривати. Шукати й знаходити. Просто шукати.
І тут ми підходимо до головного, що дозволяє мені ігнорувати тему зморшок. Замість неї у мене – відсутність заздрощів, ненависті, вміння прощати. І – найголовніше - в мені і в моєму житті – багато любові. І вона не лише запобігає. Вона - лояльна до моїх зморшок, у тім числі тих, що в перспективі. Ба навіть – їх любить.
Зморшки… Ні, я міряю час іншими речами.
Так, звісно, я часом кажу, що хочу "померти молодою і красивою". Дівчата в сауні додають: у 90 років… Втім, на це я не погоджуюсь. Але – хто зна… Я ж знаю, що зараз я – молода. І маю і козирі, і люфт, врешті таку розкіш і такий вибір – не думати і не писати про свої зморшки.
Таке пояснення – задовільне? Байдуже.
А, смиренність... Це що таке?)