Сум за людиною

Палимо з онуком новорічну ялинку в старому пєці з австрійськими кахлями. Тріщить вогонь, уся хата пахне хвоєю.

— Ти чув, як я плакав? Порізав пальчик, і мені текла кров.

Онук мешкає поряд, тож відповіваю жартома:

— Чув, бо ти плакав у моєму серці.

— Дай послухати, чи ще плачу, — онук тулить голову до моїх грудей.

Тут задзвонив телефон, і одна знайома письменниця сказала, що помер Василь Гайдучок, ну ти знаєш, один зі «Скрині», завтра о 13-ій в капличці на Пекарській буде парастас і прощання, прийди, якщо зможеш, бо, напевно, нікого не буде.

Я намагався згадати обличчя чоловіка, але бачив перед очима тільки його руки: зашкарублі, з чорними тріщинами, звичні до важкої роботи. То було в 2000-му році, коли перевидав самвидавну «Скриню» (1971). Всіх її учасників виключили з універститу з останніх курсів, але найнепривітнішою і найнеприхильнішою доля була саме до нього, Василя Гайдучка: він ніде не зміг поновинитися на навчання, отож все життя змушений був виконувати тільки чорну роботу.

А вдруге я побачив його на творчому вечорі Олега Лишеги в театрі «Воскресіння». Олег запізнювався і, щоб якось розважити людей, я вивіз на сцену із-за куліс бутафорний візок.

— Панове, я думав, що везу до вас Лишегу, та бачу, він десь по дорозі загубився. Та ось і сам поет!

Олег був розгорячений швидкою ходою і хотів пити, його мучила спрага, він випив одним духом шклянку води й попросив принести ще.

Того вечора Олег не захотів вийти на сцену, казав, якби жив Грицько Чубай і побачив його на такому узвишші, то неодмінно кепкував би з нього. Олег сидів у залі і ніби забув, що це його вечір, захоплено розповідав про Грицька Чубая. І тут попросив слово чорнявий чоловік і також з не меншим захопленням почав розповідати про Грицька Чубая. Чоловік дуже хвилювався і говорив трохи сумбурно. (А хіба б ви не хвилювалися, якби вперше у житті виступали в театрі?). Він сказав, що той час, коли вони зустрічалися в Грицька і були спраглі на живе слово, був найщасливішим у його житті.

Зал зашепотів, хто це?

— Василь Гайдучок, — відповів Лишега, — поет.

Я був вражений, що Василь говорив про час, який скалічив його долю, викинув на вулицю з університету, погнав у військо, змусив усе життя тяжко гарувати, як про найщасливіший у його житті, як щось дуже вартісне і важливе.

— Може ти знаєш телефони когось із учасників «Скрині», щоб повідомити про похорон? — розпитувала мене знайома письменниця.

Знаю телефон дружини Грицька Чубая, а Олег Лишега живе, як Божа птаха, без телефона, напевно, сидить десь в селі, заметеному снігами і закутому морозами, і гріється біля теплої грубки; а Віктор Морозов, напевно, в Канаді, бо його мобільник не відповідає; про Миколу Рябчука нічого не можу сказати, в Києві він чи десь в роз’їздах; а з Романом Кісем, хоч і живе у Львові, зв’язку не маю, та либонь, він вибрався в гори до своєї криївки; тож невідомо, чи хтось зможе приїхати на похорон.

— Ти знаєш, а Гайдучок виявився моїм сусідом, — чую в телефонній трубці голос знайомої письменниці, — а я навіть не знала цього, такий скромний чоловік.

Я не розпитував її, що трапилося з чоловіком, йому минуло лишень шістдесят, подумав тільки про його серце.

Завтра цього скромного чоловіка повезуть на останньому повозі — жовтому автобусі з чорним написом «Похоронні послуги» — повз Личаківський цвинтар, де спочиває ініціатор самвидавної «Скрині», бо простих людей тут не ховають, на якийсь віддалений львівський цвинтар, і мало хто пам’ятатиме ім’я поета, який далекого 1971 р. єдиний раз виступив з віршами у виданні, що мало тільки декілька примірників.

На сцені нашого дешевого й буденного життя завершується ще одна сумна подія.

7.02.2012

09 лютого 2012р.

Теги: Скриня, самвидав, Гайдучок, Лишега

Коментарі

KVKV 2020-12-03 / 14:34:36
Панове,а хтось має тексти Василя Гайдучка, окрім опублікованих у Скрині?

Кришеник 2012-02-11 / 09:52:33
2Габріел Булеца 2012-02-11 / 09:05:05
Спогади про нього уже перетворились в усні оповідання, що мали б стати друкованим словом.

Пане Габріеле. Пишіть хоч помалу, знайдіть для тих спогадів окремий час. Спробуйте, це не настільки важко.

Габріел Булеца 2012-02-11 / 09:05:05
Дякую за нарис. Якщо поет не вбудований в інституції суспільної пам'яті, він без слідів зникає у минулому і ми стаємо біднішими. Але він може жити у формі спогадів, зберігаючи ознаки часу в якому поет і ми перебували.
Схоже трапилось з доробком П.Бедзіра. Суспільство не в повній мірі сприйняло його думки, творчість, але він для нас важливий, і ми не забудемо. Спогади про нього уже перетворились в усні оповідання, що мали б стати друкованим словом.

Катя 2012-02-11 / 05:43:33
Дякую за оповідання