Світ людини в кімнаті

                                                                                                                    Наталі

Світ, у який входиш, і світ, з якого виходиш, — це ДВЕРІ. Великі білі двері, на яких можна крадькома повозитися, трохи звисши і міцно тримаючись за тьмяні мосяжні ручки. Можна спостерігати за своїм ростом за відмітками, зробленими хімічним олівцем на одному з одвірків. Але перед тим, як провести нову риску, дідусь щедро слинив хімічній олівець у роті, від чого на його губах залишалися фіолетові кружечки. Він страшенно хотів, щоб його онук пошвидше виріс, тому часто міряв його, прикладаючи до голови й одвірка лінійку, і робив олівцем нові фіолетові «зарубинки». А ще двері захищали й відгороджували від усього злого і зберігали тепло у хаті. І вже згодом до тебе прийде гірке усвідомлення, що двері, як це сумно не звучить, стають і останньою брамою людини, через яку її виносять з цього світу. Але ногами вперед, щоб бодай таким робом виходила і залишала земне життя.

А світ нових відкриттів і пізнання — це ВІКНО. У вікно заглядало сонце і будило тебе, у вікно стукала гілка старої груші, що росла у гордці перед хатою, і кликала на вулицю погратися, вікно плакало під час дощу восени і зачаровувало химерним плетивом срібних візерунків узимку. Це була казка, від якої не можна було відірвати очей. Але її можна було й відчути, доторкнувшись пальцем до срібного узору. На запотілих вікнах можна було малювати птахів та звірів. Влітку ти любив щоранку виглядати у вікно, щоб побачити, як багато грушок нападало за ніч між рядки буряків. Іноді ярки між ними були аж жовтими від грушок, немов залиті жовтою водою під час повені.

А тепер світ багатьох дітей став іншим. Вони змалку прикуті до телевізорів і не бачать, і не відчувають реального Божого світу.

Донедавна вікно було також оберегом людського помешкання. Його перехрестя нагадувало хрест, який оберігав людину від нечистої сили і не впускав злих духів до її житла. Але тобі часто, особливо під вечір, як заходило сонце і запотлювало червоним промінням усю кімнату, віконне перехрестя нагадувало розп’яття і на ньому навіть ввижалися людські обриси з похиленою на бік головою, обриси Ісуса Христа.

А СТІНА — це запах синьки. Щовесни перед Паскою мама білила стіни синькою, і тоді хата немовби наповнювалася синім небом, чи точніше кажучи, синє небо сходило до вашої хати, і твою душу переповнювало очікування великого свята, Божого Воскресіння. Щастям наповнювався навіть пташиний спів. А ще ти вслухався, як надворі дерли горлянки півні і весело гавкали собаки, а в хліві протяжно мукали корови.

Стіна ніколи не видавалася тобі символом безвиходдя. Це не тупик. Це рідне пристанище і спомин про дитинство. І якось ти був приємно здивований, що про подібні речі, коли тебе ще й на світі не було, думала інша людина. В часи війни непривітна доля вирвала її з рідного міста і закинула в далекі світи. Та людина знала, що вже більше ніколи не повернеться до свого міста і писала, що хотіла б перед смертю лише одного: відчинити двері до свого помешкання і побачити стіну, і тоді б стала щасливою. Звали того чоловіка Богдан Нижанківський. Він до безтями любив своє місто і з ностальгією писав про нього. Але тільки після смерті вернувся до свого міста. У своїх творах.

А СТЕЛЯ — це небо. Взимку небо у ваших краях особливе: густо всіяне зорями і так низько нависає над землею, що можна простягнути руку і доторкнутися до найяскравішої зорі, яка нагадує налиту соками жовту грушку.

У старих будинках стелі високі й ніколи не тиснуть на людину. А в нових такі низьки, що можна задихнутися.

А світ музики — це ПІДЛОГА. Сосонові навощені дошки переливаються на сонці золотом і нагадують клавіші піаніно. Щоправда, в нього клавіші чергуються білі з чорними і народжують різні звуки, а на підзолі всі дошки одинакові, але також видають різні голоси. Наступав на якусь дошку і вслухався в її протяжно-жалісливе рипіння або тихий схлип, або несподівано-лоскітливе «Ой-ой-йой!», або ж стримано-болюче «Ой». А особливо ти любив спостерігати, як реаґували на ці звуки дорослі, коли заходили до вас посидіти. Дехто від несподіванки аж скрикував і відсахувався убік, немовби наступив на щось живе. А дехто навпаки із задоволенням прислухався до мелодійного рипіння. Коли ж ти сам залишався у кімнаті, то любив ходити дошками на пальчиках, наступав на кожну, мов на білу або чорну клавішу піаніно, і тоді вони починали розповідати тобі про ті часи, як росли у лісі, купалися щоранку в рясній росі та вигрівалися на лагідному сонечку, а взимку вдягали білі кожухи, щоб їм було тепло.

Обабіч вікон у кімнаті висять два ОБРАЗú — намальовані на склі три дівочі постаті з кучерявим написом під кожною: Віра, Надія і Любов. Кожна з сердечком, а довкола них — червоні квіти і дві жар-птиці з розпущеними червоними хвостами. Ті два образú усе життя немов казали тобі: живи з вірою, надією і любов’ю, і ти так і намагався робити, і це часто рятувало тебе. «А що тепер порятує твоїх дітей і онуків у цьому надмірно загроженому і зневіреному світі?» — часом думаєш і не знаходиш відповіді.

СТІЛ — як вічне свято. Застелений домотканим обрусом, з паскою, яка нагадує сонце, переповнений простими і смачними стравами. І запаленою свічкою, яка тихо палахкотить, коли родина молиться і просить Бога бути ласкавим і милостивим до всіх добрих людей у світі.

ГРУБКА зігріває всіх, притягує до себе теплом і об’єднує родину. Довгими зимовими вечорами всі сидять довкола неї, гріють змерзлі руки, а мама любить пекти на її чавунних плитах, розкалених аж до червоного жару, різники бульби. Вони швидко рум’яніли, а якщо мама на хвильку відверталася, то одразу ж пригоряли, але саме ці, пригорілі, ти найбільше любив їсти, вмочуючи їх у пахучу олію, присипану грубою сіллю.

Біля теплої грубки дорослі розповідали казки і страшні історії, і показували на пальцях різні фігури диких звірів, які відбивалися на стіні на фоні привідчинених дверок і яскравого палахкотіння вогню. Ті звірі гавкали, протяжно вили, кукурікали, мукали та мекали, і всі весело сміялися. Це було як справжнє кіно. А про існування телевізора ви навіть і не здогадувалися.

А ЛАДА в кутку кімнати — це корабель, яким плив, слухаючи розповіді чи казки дорослих. Усередині ж лади жили зачаєні теємниці й приємні запахи свіжовипраної білизни, старих домотканих рушників, квітчастих покривал, обрусів та святкового одягу.

А свої ЗАПАХИ має не лише кожна кімната, а й кожна хата, і людина звикає до них, як до чогось живого. Для тебе по-особливому пахли голубці, які варила на неділю мати; тушена квашена капуста з вудженим м’ясом; смажена кружальцями бульба; росіл чи борщ; мамалига з бринзою; тісто, яке тихо росло у братванках біля грубки, а згодом у напаленій печі перетворювалося на великі колеса печеного хліба; парене молоко з жовтою шкоринкою; воно іноді вибігало на чавунну плиту грубки, і тоді гіркуватий дим заполонював всю кімнату, і її доводилося провітрювати, а мати ще й присипала те місце сіллю; та щоразу в хаті панували інші запахи, як тільки занесеш взимку із пивниці миску яблук чи груш — то враз потрапляєш в осінній сад.

Для тебе КУТ — це відсутність чогось поганого. Можливо тому, що батьки ніколи не ставили тебе в кут. Лишень одного разу ти чимось розізлив матір, і вона, насипавши посеред хати на підлогу кукурудзяного зерна, хотіла поставити тебе на нього на коліна. А ти так гірко розплакався, що ледве тебе заспокоїли. І всю ніч спав неспокійно, часто зривався уві сні на плач. Тому на відміну від інших дітей ти ніколи не боявся кутів. Тобі ніколи не здавалося, що в них щось чорнілося, щось зачаїлося і чигало на тебе.

ПОРІГ — це як застреження. Будь уважним, дитино, дивися під ноги, бо в житті дороги часто нерівні, на них можна легко спіткнутися і впасти й побитися. А поряд не буде мами, яка готова прихилити тобі неба, і якби знала, де впадеш, — то постелила б тобі перину.

ЛІЖКО, застелена білим покривалом з червоними квітами, — це біле засніжене поле з червоними плямами крові. Саме крові. Маленьким ти ходив біля ліжка, на якому сиділа бабуся і тепло дивилася на тебе, і повторяв вірша, а мама перевіряла, тримаючи книжку в руках. Тут бабуся попросила горнятко води і раптом їй потекла з носа кров. Вона стримувала її руками, але кров не зупинялася, червоними рожами почалося вкривати біле простирадло, і щохвилі рожі ставали все більшими і більшими; знявся крик у хаті, метушня, всі перестрашено забігали. «Оцту! Оцту дайте! Боже, кров уже йде горлом!» — кричали всі. Відтак пролунав надривний голос мами: «Заберіть дитину! Заберіть дитину в іншу кімнату!» Бабусю так і не врятували, й для тебе настрашнішим прокльоном на все життя залишилися слова: «А най тебе нагла кров заллє!» Нікому і ніколи такого не бажайте.

10.02.2012

Теги: дідусь, бабуся, мама

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати