КОЛИ НАВІДУЄТЬСЯ ГАВРОШ

Другий рік минув, як знаю Олександра Гавроша, й завжди, коли він приїжджає до Києва, та навідується до мене, молодшаю на дванадцять років. Адже власне на стільки літ Сашко молодший за мене. Й сього разу, чекаючи на його приїзд, я раптом укмітив, що вже – не "молодий я, молодий", але (видається мені), ще й не підстаркуватий. Хоч, тридцять років, більше половини свого життя провів я у столиці. То й повело мене в далекі довколалітературні спогади, як приїхав сюди сам ген коли на навчання.

Звичайно, потяг молодого графомана з периферії в столиці до оприлюднення його текстів потребує знаного патрона. Й обов'язково, щоб той опікун був його – земляк. Принаймні тоді так думав я. Перший, до кого й кинувся проштовхувати свої недолугі вірші "на люди" був тоді відомий у Києві закарпатець Михайло Кречко, директор і художній керівник капели "Думка". Він прийняв мене, з лукавинкою в очах вислухав, пообіцяв їх передати Дмитрові Павличку. Та вдруге я чомусь до відомого земляка вже не приходив...

Студенти журфаку – народ непосидющий і настирливий. І вже з своїм першим так і ненадрукованим досі оповіданням (уже й втраченим) я подався в часопис "Вітчизна" до Федора Зубанича. Він працював заввідділом публіцистики. Федір ба навіть узявся його редагувати, пам'ятаю слово "тачка" виправив був на "фурик", і "зарубав" назву оповідання "Подорожник", а власне свого героя, який працював на гірських дорогах з лопатою, я так іменував. Федір сказав, що такої професії не існує. Проте, ми з Зубаничем на кілька років начебто подружили. Він перший, хто, звісно, з черв'ячком в інтонації, називав мене "класиком".

І хоч вельми обережний і застрахований на будь-який випадок Федір Зубанич водив роками мене за ніс, ніби надрукує моє перше оповідання, коли ж "чужі люде" люб'язно окрилили мій творчий порив і ввели в красне письменство, він на те так і не спромігся, але дечому навчив. Останній раз ми бачилися з уже покійним Федором на фуршеті в оперному театрі з нагоди ювілею Євгена Станковича. Та прохолодно потисли одне одному руку. Наче й не були ніколи добре знайомі.

Перегодом, після знайомства з Ф. Зубаничем, уже як автора двох прозових книжок, звела мене доля з відомим і напредиво працьовитим літературознавцем Олексою Мишаничем, який щиро й по-батьківськи сприйняв мою творчість і, можна сказати, носився зі мною, мов з писаною торбою. І десь тоді (працював я керівником прес-служби "Просвіти"), завітав на Музейний завулок у Києві й Іван Хланта з Ужгорода та... визнав мене професійним письменником. Узяв тоді в мене дані до свого (поки що ще ніким неперевершеного) видання "Літературне Закарпаття у ХХ столітті" (1995).
...І ось, недавньої середи не встиг О. Гаврош ступити з потяга на київську землю, як я захоплено телефоную Олегові Дибі та й кажу, що на "Буквоїді" розміщено дуже фахову рецензію донеччанина Олега Солов'я на збірку віршів "Тіло лучниці" Сашка. Варто б її розмістити й на Закарпаття онлайн, най би потішилися земляки своїм кревняком... Що п. Диба й зробив. І тут завітав до мене Олександр Пагіря з черговим своїм історичним дослідженням, також один з молодих роботящих і сумлінних закарпатців. Лишень пішов О. Пагіря, як увійшов Олександр Гаврош, і вже він уніс з собою щем і радість кудись звіяного від мене молодецтва. А ще – закарпатські "новинки", та поділився довколалітературними вістями краю.

Потому ми сходили в книгарню, я придбав його "Тіло лучниці", хотів ще купити "Сусіди" Юрія Станинця, але вже не було в продажу. Зате Сашко порадив мені придбати "Три повісті і площа" Сергія Степи.

Вже за крапелькою коньяку зайшла мова про Кирило-Мефодіївське товариство, й Сашко раптом запитав, чи нема в мене раритетного однойменного тритомника.

– Є, – пригадав, як років десять тому віддав його (тритомник) Вадиму Скуратівському, з яким провів не одну культурологічну передачу на Українському радіо. – Зателефоную сьогодні ж йому, ти з ним зустрінешся то й забереш...

За вихідні я встиг прочитати "Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина" (дуже пізнавальна книжка для отроків), і з приємністю відкрив для себе Степову прозу. Густе письмо, захоплюючий сюжет, уміння бавитися з реченням. І відчувається позитивний вплив на автора Винниченкових пошуків щастя, туга за Батьківщиною та його ж формула чесності з собою простежується в Степовій творчості...
Тим часом моя дружина, коли ознайомилася з віршами та ілюстраціями (художник Олександр Войнович) книжки "Тіло лучниці", захоплено кинула:

– Яка шикарна книжка...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати