ШЕЛЕСТ І ТАБАЧНИК ТАКИ НЕ ЗРОЗУМІЛИ ОДИН ОДНОГО

Зрозуміло, взяла мене цікавість побачити ще когось із відомих. Але – катма. Лише запримітив екс-члена політбюро ЦК КПУ Якова Погребняка. Церемонія перепоховання відбулася скромно, урну з прахом небіжчика підхоронили до тещі П. Шелеста. Гримнуло кілька холостих пострілів, і жменька присутніх ураз розійшлася хто куди. 

Нині Петра Юхимовича не часто згадують. Адже його не канонізували шістдесятники-дисиденти в "святі", а бездушні комуністи не зарахували до свого воїнства люциперів. І залишився П. Шелест наодинці з історією. Проте виокремленою постаттю на тлі партійно-номенклатурних бонзів України. Чому власне тепер я звернувся до постаті Петра Шелеста? Причина тому – посада, що її нині обіймає Дмитро Табачник (колишній віце-прем'єр з гуманітарних питань Кабміну, а нині міністр освіти та науки). В квітні 1989 року Д. Табачник побував у Москві і взяв інтерв'ю в Петра Юхимовича для журналу "Київ" (№10,1989). Тоді я прочитав його з великим задоволенням і вже встиг призабути, якби не "стрімкі польоти" Д. Табачника над урядово-президентськими київськими пагорбами. Не віриться тепер, що автор згаданого інтерв'ю та нинішній міністр – одна і та ж особа. Або Д. Табачник од природи лицемір, або час скалічив його.

З поставлених інтерв'юером запитань до П. Шелеста та його відповідей яскраво постає картина тих неприємних для Петра Юхимовича часів, що навіть виказав і Д. Табачник: "Відомо, що коли ви були вже в Москві, Суслов організував у журналі "Комуніст України" програмну статтю, у якій книгу (П. Шелест "Україна Наша Радянська" – Я. 0.) "розносили" за "звеличування козацтва", або "...Ідеологічний тиск – тиск сильний і бездумний, який десятиріччями чинив сусловський апарат, – хіба він не руйнував почуття дружби між народами, хіба не спирався на шовінізм, на словах нібито гостро викриваючи його? Доходило ж до абсурду – забороняли народні свята, танці, обряди, символіку, вірші й пісні – їх розцінювали не як любов до народу, до прадідівського коріння, традицій, а як прояви націоналізму". Такими, як бачите, питаннями переймався Дмитро Табачник у розмові з Петром Шелестом.

Збігло небагато часу, і той-таки Д. Табачник, уже на посаді голови Адміністрації президента України вклав в уста Л. Кучмі "розжовані" слова: "Національна ідея не спрацювала". Хоч П. Шелест йому ж в інтерв'ю і зазначив був, що "патріотом не можна бути, якщо не плекати любові до батьківщини малої – до свого села, області, краю. Це ж безумовно. Без патріотизму, без національного патріотизму немає і не може бути справжнього, а не сусловського, казенного, інтернаціоналізму".

Гадаю, що власне Дмитро Табачник, чи не один з освічених колись в оточені Л. Кучми, а нині В. Януковича функціонер, якраз і мав би послуговуватися думками попередників, які вже кермували Україною. Проте, на превеликий жаль, цього не сталося. Д. Табачник турбується нині на своїй посаді, як і на попередній, чим завгодно, але лише не розвоєм національної ідеї. Будьте певні!

Щодо заслуг Петра Юхимовича перед українською історією, то вони значні. Хоч, звичайно, мені можуть закинути й протилежне. Не будьмо наразі категоричні. П. Шелест таки намагався бути господарем на рідній землі, хоч і заручником, як і мільйони тодішніх українців, "єдіної-неділімой" з її КПСС.

У своєму листі із слідчого ізолятора УКДБ (18.01.72) Василь Стус щиро і по-синівськи звернувся був до першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, зокрема, такими словами: "Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів. <...>

Я вірю, що ви хочете справедливості і добра. Прошу повірити і мені, що я хочу (і щиро, затято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра – для трудівника, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не непорозумінь. З повагою Василь Стус".

Але таких яскраво-чистих Василів, як уже ми переконалися впродовж останніх двадцяти років, у нас народжується раз попри раз шопта на мільйони українців. І П. Шелест, зрозуміло, один нічого не міг... Це засвідчують хоча б його висловлювання з "Щоденника".

"1958 рік. Навіть для вирішення простих питань доводиться очікувати на добро з центру. Часто доводиться брати відповідальність на себе, не дочекавшись високого схвалення. Та так уже заведено, ініціативу підтримують до пори до часу, аж поки не знайдеться хтось, хто приклеїть ярлик "місництва", а за ним – "розбазарювання державних коштів", "перевищення влади, повноважень". Спробуй виправдатись – виправдовуватися завжди важче, аніж звинувачувати. Так і виникають штучно створені людські трагедії. <...>

Працювати стає все важче, люди майже відверто виказують свою невдоволеність. Усе зацентралізовано до безглуздя, до краю. З колгоспів хліб вигрібають до зернини, трапляється, не щадять і посівного фонду. Коли голова намагається чинити бодай найменший опір, його стараються прибрати з роботи, карають у партійному порядку, звинувачують у м'якотілості й лібералізмі".

"1960 рік. Відбувся Пленум ЦК України за підсумками грудневого Пленуму ЦК КПРС і сесії Верховної Ради, виступах на них М. С. Хрущова. Прикро, та факт: поступово створюється культ, і тут передусім винні пропагандисти з центру. Найбільше пнуться М. Суслов та Б. Пономарьов, а від них уже не відстають й інші "діячі". Може трапитися так, що з часом знову заговоримо про культ і почнемо його викривати й розвінчувати. А кому ж тоді має вірити народ?.. <...>.

9 грудня відбулося урочисте відкриття Палацу спорту. Споруда вийшла напоганою, вміщує 7 тисяч осіб. Це велике придбання. Тепер є де організовувати масові спортивні заходи. З боку Москви це будівництво гостро критикувалося. Хрущов якось сказав із цього приводу: "Ось українці збудували Палац спорту, багато витратили алюмінію, а скільки б можна було із нього доїльних апаратів виготовити!" По-перше, не можна все зводити до доїльних апаратів, а по-друге, алюміній, що використовувався на будівництві палацу, не годиться для доїльних апаратів. Під час однієї із зустрічей я сказав про це Хрущову".

"1962 рік. 5 червня прийняв підполковника В. Трояна, старшого військового представника на заводі п/с 4. Поговорили з ним про різне, а потім я навів йому його власні слова, які стали мені відомі: "Докерувалися, все кричимо, що Америку доженемо й переженемо, шапками закидаємо. Вже 45 років Радянської влади, а ми все підвищуємо ціни на продукти!" Троян розгубився й запитав, що йому тепер буде за це. Я заспокоїв його й сказав, що треба припинити такі розмови й включитися в роз'яснення згаданого документа. Бо хоча він і говорив правду, але що вона могла йому дати, окрім неприємностей і по службовій лінії, і по партійній... <...>

Нарешті остаточно вирішено питання про будівництво Палацу піонерів. Одержано дозвіл на найвищому рівні. Ось такі права республіки, яка сама не сміє почати будівництво палацу для своїх дітей..."

"1963 рік... Швидше б вирішувалося питання з першим секретарем ЦК КПУ, відчувається нервозність, багато різних непотрібних розмов. Дехто тихцем починає боротьбу за владу. Особливо активний Щербицький – адже він Голова Радміну і йому здається, що він перший претендент".

Часи махрового плебея Щербицького настануть перегодом, коли дніпропетровська комуно-бандитська сув'язь візьме владу в свої руки (історія переповторюється) і Петро Шелест із його книжкою "Україна Наша Радянська" щезне з вітчизняного політичного небосхилу. Повернеться таки, як заповідав, в урні з прахом у рідну землю. Цікаво, чи пам'ятає своє інтерв'ю Д. Табачник з П. Шелестом, якому судилося стати за життя чільним рушієм української національної ідеї?..