Сорок днів без «Скіфа». Пам’яті Олега Сидора

Вперше і востаннє в житті я спілкувався з ним 16 жовтня минулого року на прес-конференцї в Ужгороді. Того дня закарпатські бійці добровольчого батальйону «Айдар» Олег Сидор і Віталій Грегор звернулися через ЗМІ до керівництва держави, аби повідомити про непросту ситуацію, яка складалася навколо їхнього підрозділу.

«Бійці, які нині перебувають на реабілітації, готові негайно повернутись у зону АТО, незважаючи на свій фізичний та психічний стан. Єдина вимога, яку ми ставимо керівництву нашої держави, – ви­знати нас та тих, хто вже загинув, учасниками бойових дій із наданням відповідної адресної допомоги їхнім сім’ям. Адже виходить, що ми воюємо на два фронти: із зовнішнім ворогом – російським агресором та внутрішнім – чиновниками, які через свою бюрократію та злочинну бездіяльність кинули сім’ї добровольців напризволяще, – сказав тоді Олег Сидор. – Наші хлопці розриваються між необхідністю виїхати і стати поруч пліч-о-пліч зі своїми побратимами захищати нашу рідну землю, чи залишитись тут, щоб хоч якось заробити кошти на шматок хліба своїй сім’ї. Оскільки батальйон добровольчий, сфор­­мований ще з Майдану, то кошти від держави (заробітні плати, премії, адресні допомоги, пільги тощо) ми не отримуємо. Хоча вже понад півроку перебуваємо у складі Міноборони України як 24-ий батальйон тероборони Луганщини».

– Активну громадську позицію та боротьбу за справедливість і свободу Олег Сидор розпочав ще до Революції Гід­ності, «закривши» декілька нар­колабораторій на Мукачівщині. А в січні 2014 року він продовжив боротьбу за оновлення України на столичному Майдані, де спочатку входив до Закарпатського підрозділу сьомої сотні Самооборони, а в подальшому очолив підрозділ групи швидкого реагування «Яструб» у складі 8-ї афганської сотні, – розповідає про свого бойового побратима Віталій Грегор. – Він був учасником усіх зіткнень на Майдані, на вулицях Грушевського, Хрещатику при штурмі Українського дому, на Інститутській. Разом зі своїми двома побратимами 18 лютого на Інститутській, у білих камуфляжах, Олег до останньо­го перебував біля Жовтневого палацу, відчайдушно стримуючи всіма доступними засобами «беркутівців», у т.ч. і БТР з водометом. Вони залишили позиції лише коли зі сцени Майдану їм кричали: «Хлопці в білих камуфляжах! Забирайтесь звідти, ви там залишились са­мі!» Там він отримав свою першу травму – опіки обличчя від розриву гранати.

«Айдарівець» брав участь майже у всіх битвах на Луганщині. Разом зі своїм підрозділом звільняв більше десятка населених пунктів, серед них – Лутугине, Хрящувате, Георгіївка, Бахмутівка, Щастя, Металіст, Красний Луч, Олександрівка, Новосвіт­лів­ка. У цих боях у серпні минулого року, під час обстрілів «Градом», отримав вогнепальне поранення із фосфорним ураженням тіла, заборонених міжнародними конвенціями.

Свій перший військовий досвід, який став йому у нагоді на східному фронті, Олег здобув у 31-й Хирівській десантно-штурмовій бригаді як снайпер-розвідник. Потім продовжував службу за контрактом. Звільнившись зі Збройних сил України, працював сам на себе, не цурався жодної роботи. Односельці Олега Сидора з с.Кендерешово на Мукачівщині розповідають про нього, як про чуйну людину, доброго сусіда, люблячого чоловіка і турботливого батька двох дітей.

Завдяки винятковій сміливості та високій фаховості він не раз виводив із боїв свій підрозділ практично без втрат та важких ушкоджень, мав великий авторитет серед бійців. Після нетривалої реабілітації повернувся до батальйону, де, на жаль, і загинув на бойовому посту на Луганщині при виконанні обов’язків з охорони територіальної цілісності та суверенітету України.

…В останню земну путь відважного захисника України проводжали на київському Майдані і в рідному Кендерешові десятки побратимів та сотні вдячних киян і за­карпат­ців. Тисячі людей, які особисто були знайомі з ним або зна­ли про справи «Скіфа», про­сили того дня і просять сьогодні, на 40­­­-ий день упокою, його душі Царства Небесного.

Теги: Олег Сидор, Скіф

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати