Він любив Україну, як дихав…

Він любив Україну як дихав. Його слова: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши!», залишаються закличними для нас і нині.

Прошу, хто небайдужий: запаліть 24 грудня свічку та помоліться за Вячеслава Максимовича. Бо цього дня йому б виповнилося 75!

Вячеслав Чорновіл народився 24 грудня, у сім’ї вчителів, страшного – 1937 р., у с. Єрки, на Черкащині. Батько переслідувався сталінським режимом, дядько був розстріляний як «ворог народу».

У 1955 р. закінчив із золотою медаллю середню школу, а у 1960 – факультет журналістики Київського університету з відзнакою. Надалі працює у редакціях газет, навчається  у аспірантурі, готує до захисту дисертацію. Здавалося, що ще треба – можна б було досягнути значних, за мірками радянських людей, успіхів. Більшість молодих людей того часу про таке могли лише мріяти. Та ні! Подальше життя у В. Чорновола кардинально міняється. Постали переслідування з боку радянської влади, репресії, тюрми, протестні голодівки (загалом – близько 200 діб), примусові – через трубку – годування, із-за чого були порушені голосові зв’язки (саме тому мав той характерний тембр голосу, до речі, ми знали, що коли виступає, обов’язково має бути у нього під рукою склянка із водою, аби міг зволожити горло). Під час «волі», між відсидками, аби мати кошти на прожиття працював землекопом, вантажником, кочегаром (на останній «посаді» – незадовго до обрання народним депутатом України).

 «Зміну життя» В. Чорновіл вибрав цілком свідомо – чудово знав на що йшов. Адже одного разу мовив: «Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив».

До речі, він хотів бути саме журналістом, а не політиком, як потім довелося, бо мав до цього великий талант (розповідають, що якось, хтось із радянських слідчих спересердя запитав Чорновола: «Ну добре, от уявімо, є ваша незалежна Україна. І ким ви там себе бачите?" - "Як ким? Редактором опозиційної газети!»).

Коли ж у В. Чорновола стався «рубікон» між «попереднім» життям і «наступним»?

Хоча певні «проблеми» із КДБ він мав і раніше, це сталося 4 вересня 1965 р., під час презентації фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (до речі, співавтор сценарію –Іван Чендей) у київському кінотеатрі «Україна».

Напередодні відбулися арешти представників української інтелігенції, звинувачених у «буржуазному націоналізмі», що засвідчувало – настав  кінець «відлизі». Тож перед фільмом, у процесі презентації фільму, на сцену вийшов літературний критик Іван Дзюба, однак замість того, щоб говорити про фільм, повідомляє, що в Україні почалися політичні репресії та зачитує прізвища заарештованих. Після цього з місць піднімаються Василь Стус та Вячеслав Чорновіл і закликають всіх, хто проти відновлення репресій, – встати!

Учасники, а це була, передусім, інтелігенція, були не те що вражені, а шоковані, адже на їх очах стався перший за всі часи існування СРСР відкритий вияв громадського протесту проти політичних репресій. Частина присутніх піднялася з крісел.

Реакція властей була блискавичною — І. Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, В. Чорновола – з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса — з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

Надалі для В. Чорновола почалося життя правозахисника, дисидента, політв’язня. У 1966 р. пише публіцистичну збірку за слідами судових процесів «Правосуддя чи рецидиви терору?». Далі пішли інші. Особливий резонанс мало «Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)» (1967 р.), де розповів про засуджених українських інтелігентів, зокрема О. Заливаху, С. Караванського, М. Осадчого тощо.

Після того, як збірка потрапила за кордон, була перекладена та видана кількома європейськими мовами, світова громадськість піднесла голос на захист ув'язнених.

Голова видавництва «Смолоскип», де збірка друкувалася, Осип Зінкевич пише, що ще «ніколи за цілу нашу історію у світовій пресі про українське національне питання й загалом про Україну не було стільки написано, як про В’ячеслава Чорновола і його книжку», поява її на Заході справила враження справжнього вибуху бомби. Транслювало матеріали  книги і радіо «Свобода», у самвидавних передруках вона таємно поширювалася в СРСР.      

За «Лихо з розуму» В. Чорноволу було присуджено міжнародну журналістську  премію, засновану в Англії для відзначення кращих журналістів, що борються за права людини, а в СРСР… – засуджено за «наклепи на радянський державний і суспільний лад» у тому ж 1967 р. на три роки таборів суворого режиму.

Однак, брежнєвський режим змушений був зважити на міжнародний розголос та відмовитись від відвертих знищень дисидентів, тож чимало із них завдячують Чорноволові життям.    

Після виходу із ув’язнення, В. Чорновіл продовжує публіцистичну діяльність, засновує підпільний, самвидавний журнал «Український вісник», який у сімдесятих-вісімдесятих роках був єдиним джерелом про порушення прав людини в Україні.

У 1972 р. засуджений вдруге (шість років таборів у Якутії). По тому були два роки «волі», він стає одним із засновників Української Гельсінської групи (УГГ). У 1980 р. – засуджений, за сфабрикованим звинуваченням, втретє. На знак протесту оголошує тривале голодування, тому, а також під тиском міжнародної громадськості, – у 1983 р. звільнений достроково.

Із таборів чудом іноді удавалося пересилати статті та матеріали, на жаль – дійшли не всі,

На початку «перебудови» (1985 р.) вдалося повернутися в Україну. Працює у Львові кочегаром на заводі та у школі-інтернаті і… відновлює «Український вісник», ініціює створення Української Гельсінської спілки – УГС (1988), яка відверто заявила – її програмна мета – незалежність України. Спілка стала, практично, першою в Україні альтернативною КПУ політичною партією.

…«Імперія зла» валилася. В. Чорновіл – пристрасний оратор на перших, несанкціонованих, але багатотисячних мітингах. Їх учасників розганяє, б’є, цькує собаками  міліція, В Чорновола – силою стягує з трибун. Його арештовують, обливають брудом у комуністичній (себто – державній) пресі…

У вересні 1989 р.,  засновується Народний Рух України – перша за всі роки існування радянської влади потужна альтернативна компартії масова громадсько-політична організація. По монополії КПУ-КПРС як єдиної «керуючої та спрямовуючої сили» було завдано нищівного удару. В. Чорновіл обирається до керівних органів НРУ, на перших демократичних виборах навесні 1990 р. –  народним депутатом України, головою Львівської обласної ради.

У 1991 р. Народний Рух України висуває його кандидатом на посаду Президента України. Однак, на виборах 1 грудня більшість здобуває не дисидент, патріот і борець за волю України В. Чорновіл (посів друге місце – 24% голосів виборців), а недавній секретар ЦК КПУ – Л. Кравчук. Гадаю, що цим самим, ми, громадяни України і вибрали саме той шлях, яким уже йдемо понад два десятиліття. Хоча, кажуть, що історія «не знає умовного способу», однак ті постсоціалістичні та пострадянські країни, де обрали президентами своїх «чорноволів», а не «кравчуків» (приміром, Чехія – . Гавела, Польща – Л. Валенсу), давним-давно залишили нас позаду.

На початку 1992 р. В. Чорновола було обрано головою НРУ. Позаяк, на законодавчому рівні громадсько-політичним організаціям було заборонено займатися політичною діяльністю, Народний Рух, під його керівництвом, було трансформовано у найпотужнішу і найвпливовішу серед національно-демократичних, політичну партію. В. Чорновіл очолив і фракцію НРУ. Вся Україна знала його як пристрасного оратора, відстоювача народних інтересів (його пізнавали і в лице, пригадую, коли ми йшли пішки вулицями Ужгорода, інших міст, люди часто, якщо не віталися, то, принаймні, оглядалися, щоб пересвідчитися: чи це справді Чорновіл?). Якщо треба було, то застосовувалися і інші методи впливу на провладну більшість та комуністами; було і так, що В. Чорноволу, іншим депутатам-рухівцям доводилося відшкодовувати вартість поламаних мікрофонів голів ВРУ О. Мороза чи О. Ткаченка.

Його щиро любили однодумці, прості люди, однак поважали, як особистість, і закляті опоненти. Свідченням цього є те, про що, на жаль, нижче.

Ранок 25 березня 1999 р. У сесійному залі парламенту незвична тиша. Вона стає «мертвою» (казали, що такої там ще не було ніколи), коли від голови Верховної Ради лунає: «сьогодні вночі у автомобільній аварії загинув Вячеслав Максимович Чорновіл»…  

Похорон перетворився у Києві на небувалу, багатосоттисячну демонстрацію. Тим паче, що ні соратники, ні значна частина нашого громадянства – незважаючи на офіційну версію загибелі лідера НРУ, впевнені були тоді, впевненими є і зараз – насправді це була не автомобільна аварія, а сплановане політичне вбивство.

Посмертно В. Чорноволу було присвоєне звання Героя України. Він є одним із найзнаковіших постатей України Двадцятого століття. 

*****

В. Чорновіл любив Закарпаття, добре знав наш край, його проблеми. Ще у шістдесяті-сімдесяті підтримував зв’язки із закарпатцями. Зокрема, один із примірників рукопису «Лиха з розуму» поет Петро Скунць таємно зберігав до 1991 р., коли повернув автору. Як розповідав мені В. Чорновіл, окремі його матеріали надходили за кордон через Закарпаття на Пряшівщину і далі в інші країни Європи  (на жаль, детально його про це не розпитав, але гадаю, що йдеться, зокрема і про студентку КДУ, громадянку Чехословаччини Ганну Коцурову, котра на початку 70-их нелегально вивозила матеріали самвидаву).

Вперше ж побував у нашому краї у 1970 р., працюючи спостерігачем на метеорологічній станції на г. Плай, що поблизу Воловця. Саме тут він підпільно почав роботу над створенням хроніки Опору – журналом «Український вісник». Виданий провокатором, був тут і заарештований.     

Вдруге у Закарпатті – 24 – 25 березня 1990 р., під час першого вільного відзначення річниці Карпатської України та проведення у м. Хуст сесії Великої Ради НРУ, втретє – у вересні 1991 р., як кандидат у Президенти України. Надалі бував часто. Окрім робочих поїздок, пов’язаних із виконанням обов’язків народного депутата України, Голови НРУ, під час відпусток приїздив на лікування.

Справа у тому, що наші мінеральні води допомагали йому у болячках, набутих під час ув’язнень та таборів. Однак, перебуваючи у санаторіях, завжди дзвонив та казав: «лікування, лікуванням, однак використовуйте мене для ваших заходів, для зустрічей із людьми». Тож такі були, приміром – у 1994 р. – у Тячеві, Рахові, Хусті та Ужгороді, у 1995 – Рахові, Великому Бичкові, у 1996 – с. Косівська Поляна на Рахівщині, с. Малий Раковець на Іршавщині. Того ж року піднявся із нами, закарпатськими рухівцями на г. Говерлу для підняття там національно-державного прапора, з нагоди шостої річниці Декларації про державний суверенітет України, традицію про що ми започаткували ще у 1991 р. У квітні наступного року в Ужгороді відбулося виїзне відкрите засідання Центрального Проводу НРУ, присвячене нашим, закарпатським суспільно-політичним та іншим проблемам (з поїздкою на Пряшівщину, з метою організації допомоги нашим співвітчизникам). Неодноразово В. Чорновіл приймав участь у обласних конференціях, засіданнях крайових рад (приміром, у вересні 1998 р.) Закарпатського Руху, надавав, як народний депутат України, допомогу закарпатцям.

Востаннє Вячеслав Максимович побував у нашому краї за десять днів до загибелі – 14 – 15 березня 1999 р. Хоча був тоді надзвичайно зайнятим (багато писав, зустрічався, їздив Україною, щоб подолати спробу розколу НРУ, яка була тоді організована. Гадаю, що якби не загинув – він би це зробив і НРУ залишився б потужною силою), однак не міг не відгукнутися і не приїхати не відзначення 60-ї річниці Карпатської України. Виступив у Хусті, на Красному Полі, на урочистому засіланні в обласному музично-драматичному театрі. Прощаючись із ним тоді, я не міг собі уявити, що прощаюся назавжди.

*****

Безумовно, стаття, з нагоди ювілею людини, яка могла би жити і нині, та ще й такої Людини, є невеселою.  Однак, саме тому, що сл. п. В. Чорновіл був надзвичайно життєрадісною людиною, із своїх спогадів про В. Чорновола я вибрав два – ті, які не те, що не стосуються робочих, рухівських, політичних питань, а ще є кумедними. А, додатково, розкриють його риси, як простої, звичайної людини.

ЯК Я НАЛЯКАВ ЧОРНОВОЛА

Це було ранньої весни, але уже після виборів 1994 року. В горах ще лежав сніг. Мене тільки-но обрали головою Закарпатської крайової організації НРУ, водночас продовжував певний час очолювати Рахівську райорганізацію, проживав на Рахівщині. Близько з В. Чорноволом я ще не був знайомий, якщо не рахувати зустрічей на рухівських заходах у столиці чи ін. місцях.

І ось отримує телеграму: "Я в санаторії "Шаян". Можете використати мене на зустрічах із громадськістю, якщо є така можливість. Вячеслав Чорновіл."

Негайно мчу до директора Великобичківського лісокомбінату п. Василя Брехлійчука, уже нині покійного, котрий був прихильником і часто сприяв НРУ. Розповідаю. Прошу виділити автомобіль. Також домовляємось, що буде оплачено проживання Вячеслава Максимовича на турбазі у Кобилецькій Поляні.

Швидко домовляюсь з нашими осередками за організацію зустрічей Голови НРУ з громадськістю у Хусті, Тячеві, Рахові, Великому Бичкові. І  їду за В. Чорноволом. Людей на зустрічах було сила силенна. По закінченню, пізно ввечері їдемо на турбазу в Кобилецьку Поляну. Турбаза знаходиться високо в горах, далеченько від селища. А дорога до неї — вузенька, серпантинна, пролягає серед  глухого смерекового лісу.

І от їдемо. Я на передньому сидінні, поруч із водієм, а Вячеслав Максимович із дружиною пані Атеною — на задньому. Темна-темна ніч. Кривуляста дорога веде все вище і вище у лісові нетрі. Чую, за спиною розмови починають стихати... Западає мовчанка. Я зрозумів, що пан Вячеслав і пані Атена починають тривожитися: "Куди їх везуть?" (як я вже згадував, до цієї зустрічі ми були майже не знайомі). А мені  незручно обернутися і сказати: "Не хвилюйтеся, я не розбійник, і не московський агент, і не везу вас на  розправу!..".

Чим дедалі вище, тим ліс густіше і густіше. З’являється сніг. Навколо непроглядна темрява. Кутиком ока бачу, що В. Чорновіл із пані Атеною притулилися одне до одного, обнялись, і тихо-тихо перешіптуються. Я вже сам не свій: коли ж, нарешті, ця дідькова дорога закінчиться, щоб вони не боялися!

І ось раптово виїзджаємо на поляну — яскраво освітлену! Височать кількаповерхові споруди турбази, а перед нею гурт зустрічаючих на чолі із директором. Чую за спиною доволі гучний видих полегшення! І Вячеслав Максимович та п. Атена голосно й радісно починають говорити...

СУТИЧКА

Під час новорічно-різдвяних канікул Верховно Ради 1995 року Вячеслав Максимович знову лікувався у "Шаяні". Місцева мінеральна вода була дуже сприятливою для його здоров’я, яке підірвали в ГУЛАЗі. Якщо це можна назвати лікуванням, адже більшість часу він проводив на різних заходах, зустрічах.

Напередодні Різдва Христового розмовляємо з паном Вячеславом по телефону. Він, між іншим, питається: "Чи не можна було б зустріти Різдво в українському селі?". Я звичайно  запрошую його, пані Атену, доньку Ірину та її сина Василька, котрі були разом із Чорноволом у "Шаяні", на Святий Вечір до себе додому. (Ми з сім’єю ще жили на Рахівщині.) Цілком зрозуміло, що, окрім Чорноволів, у моїй оселі зібралися друзі-рухівці, родичі. Поколядувавши, скуштували кутю, свят-вечірніх страв, приймали колядників, вертеп. Пізно ввечері приїхав народний депутат Василь Шепа з дружиною. Взагалі наша хата того вечора була місцем паломництва сусідів, і не лишень їх. Адже така нагода побачити, потиснути руку  і поговорити з САМИМ ЧОРНОВОЛОМ!

Водночас моя донька Боженка запросила Василька піти з нею поколядувати. Навіть щось наколядували, бо повернулись вони трохи стомлені, веселі і щасливі.

Ранком 7 січня, ми поїхали у село Косівську Поляну. Стояла прекрасна морозна, водночас сонячна погода. Сніг аж блищав на сонці. Поколядували у голови Косівськополянського осердку НРУ, депутата райради Юрія Липчака. Посиділи. Далі пішли колядувати до директриси місцевої середньої школи пані Февронії Пукман. Посиділи і там. Виходимо на вулицю. А це майже в центрі села. Людей — море. І тут до Ю. Липчака чіпляється якийсь чоловік — сільський люмпен-п’яничка, які є у будь-якому населеному пункті, бо без таких, мабуть, і село — не село: "Ну що, Юро, як там твій Рух?.. Що нам дала тота твоя незалежна Україна?".

Якщо пригадуєте, то в той період компартійна влада у своїй пропаганді  робила із Народного Руху України "цапа відбувайла" за соціально-економічну кризу. Розумні люди це розуміли: НРУ до цього не причтений. Ну, а решті роз’яснювати було все одно, що метати бісером перед певною істотою. Тож, Ю. Липчак відмахується від того чоловіка: "Йди - йди, що з тобою говорити!..". Однак той не замовкає, продовжує щось торохкотіти.

Чесно кажучи, я аж зрадів, що В. Чорновіл це чує: одна справа бути народним депутатом від НРУ у Києві, а інша — рухівцем у селі. Дуже добре, що Голова НРУ знатиме, як доводиться рядовим рухівцям!

Але тут Вячеслав Максимович встряє у розмову і намагається роз’яснити тому чоловікові, що рухівців при владі нема ніде, що при владі ті ж самі комуністи, та ж сама компартійна номенклатура, що була і раніше, і вони несуть за усі біди відповідальність. Але той торочить своє.

Це все дійство відбувалось у центрі села. Маса людей, котрі, на відміну від чорноволового "опонента", пізнають Вячеслава Максимовича. Від несподіванки спочатку стовпеніють та протирають очі, чи  це їм не ввижається: "Живий Чорновіл!". Оточують нас колом. А Чорновіл і далі намагається щось роз’яснити опонентові. І ось той кричить: "А де ж ваш Чорновіл! Якби я його побачив, я б йому дав, я б його...!".

І тут увесь навколишній натовп багатоголосим хором, не церемонячись, кричить: "Та Чорновіл ... перед тобою!". Що там далі творилося, можете собі уявити. Регіт стояв такий, що всіх ворон із верхівок дерев позмітав... Потім люди обступили нас, і почалася цікава розмова.

Володимир Піпаш, делегат Установчого з’їзду, голова Рахівської районної (1990 – 1994 рр.), Закарпатської крайової (1994 – 2006 рр.) організацій НРУ, кандидат історичних наук

Примітка автора:

Вячеслав Максимович завжди писав своє ім’я і просив це робити близьких – без апострофа. Бо саме таке ім’я – «Вячеслав» дали йому батьки.

В. Чорновіл виступає на мітингу з нагоди відкриття Хреста на місці загибелі (жовтень 1949 р) вояків УПА, закарпатців – А. Грицака, М. Молдавчука та М. Шведюка (с. Косівська Поляна Рахівського району, липень 1996 р)

В. Чорновіл на конференції Закарпатської крайової організації НРУ (1998 р.).

Теги: Чорновіл,

15 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати