27 днів в полоні у сепаратистів, сьогодні на рідній землі в обіймах рідних, коханих  - найщасливіша мить у житті трьох військових з Ужгорода.На площі Духновича в очікуванні героїв зібралися рідні, друзі та багато ужгородців. Хтось плаче, дехто нервово курить, хтось щиро посміхається, інші, як, наприклад,  Марія не знаходять собі місце. Чекає коханого Миколу. Емоції переповнюють, серце стискається, очі блищать. Як страшний сон згадує дні, коли Коля був у полоні. Недоспані ночі, мокрі очі і це тільки,  коли хлопець був в зоні АТО, а от коли потрапив в полон, взагалі не знала, куди себе діти, розповідає дівчина. Не менше нервують і інші, зокрема,  батько Антона.

На Луганщині під Щастям потрапили у полон ще у червні, з того часу ні духу ні слуху, що з сином, бачив тільки на відео, що знімали сепаратисти. Тітки ж Антона розповідають, знали, що хлопець повернеться живим і неушкодженим, адже молилися за нього вдень і вночі.

Два місяці  в зоні АТО:  здається не бачились цілу вічність, кажуть рідні,  відтак мить зустрічі – найщасливіша мить у житті. Самі ж хлопці – герої нашого часу, розповідають,  почуваються нормально, приїзд додому це щось неймовірне, ці відчуття не передати словами. Рани на тілі загоїлись, а от рана в душі… після пережитого... Все, чого бажають хлопці, це обійми своїх рідних. Кажуть, не впали духом, не мають права: задля своїх близьких, вітчизни готові бути сильними, мужніми героями  й надалі.

Хочеться подякувати хлопцям за відвагу, за те, що захищали нас, ризикуючи власним життям. Антон Шимко, Вячеслав Пономаренко, Микола Копчанський – ці хлопці заслуговують, аби ви знали їх імена.

Теги: полон, сепаратист

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати