У Мукачеві відбудеться презентація поетичної збірки Віктора Дворниченка

…Смотрите,

Такое случается часто?

Такое случается редко:

Душа золотая наседка

Снесла золотую мне нежность,

Пушистую, теплую нежность.

Возьмите!

У передмові до свого нового збірника Віктор Дворниченко цитує іспанського поета Мігеля  Унамуно: «Читаючи цю книгу, ви, певною мірою, читаєте моє життя».

Про те, що книга й справді є поетичним життєписом, дізнаєшся вже через кілька хвилин знайомства з нею, причому це – справа не одного автора, це    – родинний плід, добре достиглий і випещений на сонці сімейної ідилії, де разом з ще такими молодими Віктором і Анною творять – пишуть і малюють світ діти.

Сторінка – вірш, і знову сторінка перед нами, ніби крізь вікна старої батьківської хати, яких так багато, байдуже де – чи на Міжгірщині, звідки Вона, чи на Донеччині, звідки Він  –  відкриваються дивні світи, сховані в найбуденніших речах, що нас оточують.

Так, він автор, але такими вже створив нас Бог, що без світла і без любові інших нема і нас самих. В кожному написаному його слові спогад так лагідно розчиняється в реальних живих почуттях, що не стає ні сумно, ані скучно… Так, вони любили! Обпалювали одне одному крила, але разом злітали до неба! І пили там, черпаючи долонями, своє сонце! І повертались на зелені береги, кидаючи у води нічного Синевиру свої зорі!..

…Заводит  март

Свой снежный хоровод

И все вокруг –

Как продолженье сказки,

Возьми себе

На все года вперед

Моей души

Ромашковую ласку…

 «Спогади про тебе – мої ліки від гріха»... Як багато доріг потрібно залишити позаду, скільки рік перейти, а може, й скільки разів потонути, щоб сказати таке Їй. Їй, котра тепер відповість лише подихом вітру та ароматом польової квітки…

З великою повагою згадую Ганну Федорівну Дворниченко, директора школи, яку закінчувала. Слова «Ідучи, залиште світло» – саме так називається збірка Віктора Васильовича, про яку йде мова – це слова, які точно характеризують філософію життя цієї Жінки. З великою вдячністю автору гортаю сторінки збірника і розумію, що безкінечний візерунок переплетених доль не містить випадковостей – є особистості, є світло почуттів, є вічність сказаного і написаного…

…Да будет вечна между нами нить

И связь того, что было, есть и будет,

И никогда никто не в силах мне затмить

Твой образ среди праздников и буден…

І ще одна сторінка. І ще один вірш. «Життя, як річка, без мостів і броду…» Але, на щастя, це знову не далекі й не чужі для нас слова тих поетичних творів, яким властива масштабність всесвіту, до якої часто прагнуть поети, пориваючись вирішувати «світові» проблеми. Поезія Віктора Дворниченка – це голос душі і серця. А тому він, цей голос, будучи веселим чи сумним, іронічним чи перемішаним з гіркотою, філософським чи жартівливим, завжди є інтимним, індивідуальним, справжнім. Так, це логічно і правдиво, що кожному з нас у житті потрібні «шоколадні паузи»! І, здається, це не просто сучасний маркетинговий хід книговидавців, – це ще одне життєве переконання автора: нехай у книжці, як і у житті, барвисті пейзажі без слів говорять про себе, чергуючись з рясно списаними білими сторінками. Щоб не втомитись, щоб навчитись цінувати солодко-гіркі «шоколадні» життєві паузи, коли, зібравшись з духом, слухаєш тишу…

 …Молчим. Вдали кукушки голос частый.

Пролито в небе горькое вино.

И если есть на белом свете счастье –

То где-то рядом, где-то здесь оно…

Багатосторонньо у кожному творі розкривається тонка близькість автора з природою, проявлена не у пафосному володінні фразами, а в органічному порозумінні цілісності живого і вдячності за це. Взагалі, у Віктора Дворниченка особливі стосунки зі словом. Він його не вимудрює й не вимучує, не повеліває ним, а тому образи самі пливуть у рифми несподіваними, незнаними сторонами, незвіданою звучністю й сокровенним смислом.

…Смотрю на календарь,

И не сдержу волненья,

И заполняет грудь

Тоска невосполненья.

Чего же мне еще?

А все недостает:

Цветенья – от земли,

а от небес – сиянья.

Впрямь – задохнусь,

Когда не утолят желанья

Цветущая земля

И яркий небосвод.

І ось вже 269-та сторінка збірника… Анюта, дівчинка-пташка, довірила й віддала дідусеві свій перший вірш… І ось вже, як у казці, передостання сторінка стає першою. Все тільки починається!..

Теги: Дворниченко, поетична

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати