Майся файно, Гуцульський Париж! (ФОТО)

Пам’ятаю, у радянські часи на Закарпатському телебаченні з’явилася новація – газетно-телевізійні репортажі. Їхали кудись разом групи студійна та редакційна й одні знімали, другі писали. Ввечері йшов  розлогий матеріал по телевізору, а вранці  його друкувала газета. Цікаво виходило. Роблю спробу дещо відновити цей жанр. Правда, він більше скидатиметься на газетно-радійний. Не переказуватиму мовлене людьми, а подаватиму розшифровані синхрони. У тому, що нікому не приписав жодного слова, переконаєтесь, подивившись репортаж на телеканалs «Рада».

У центрі Рахова після першого  кухля пива  трійця затягла  коломийки під губну гармошку. То не біда, що голоси не вельми  злагоджені. Про це ліпше не казати  хористам, бо  гуцули  тихі-мирні, але як їм щось не любиться, можуть кулаком межи очі зацідити. Ліпше їх слухати, не дуже перебивати.

Михайло Думин, рахівчанин:

– Ой, де я робив? Картонна фабрика, лісокомбінат. Шоферив. Я був і в Ужгороді, всюди був, багато де проходив.  Середнє  Водяне, Верхнє Водяне, до Ужгорода доїжджали.Та я знаю всі мелодії – наші закарпатські, гуцульські, українські. Пиво п’ємо, корову держимо, коня держимо. Деяке маємо  ще хазяйство.

Далі  трішки захмеліле тріо  продовжило  спів під духовий оркестр, який поруч  скликав  на міський празник. Грав  проникливо,  дехто  пустився  до танцю. Не дай гуцулові їсти, пити,  дай повеселитися, тоді  той  буде хвалити все довкола

Галина  Жураховська,  рахівчанка:

– Я думаю, що нема таких людей, які би не любили Рахів. І щоразу, якщо ви помітили, він  не старіє, мудрішає, молодшає і щороку знаходить нових і нових друзів. Бо саме в цьому мальовничому куточку Карпат, де гори тримають на собі небо, де бере початок Чорна Тиса і де вічно співають трембіти, розносячи по горах такі легенди, які зберігаються тільки на Рахівщині, я думаю, сьогодні ви матимете змогу в цьому переконатися. Тому що Рахів гостинно  відкриває браму всім  бажаючим  отримати хороший настрій і свято душі.

Перша писемна згадка про Рахів датується 1447-им роком.  Йому  565 років. Назва міста, за легендами, припущеннями, походить від ймення першого  переселенця на прізвисько Рах. Колись давно з низин  Закарпаття, Галичини сюди втікали багато бідняків, ховаючись у лісових хащах. А ще, подейкують, тому Рахів, бо  ген-ген у  непролазних нетрях  збиралися опришки для інвентаризації  забраного у багатіїв. У Рахові  до сих пір люблять  усе прискіпливо лічити. Тут 16 тисяч мешканців, більшість з них українці, є невеликі громади угорців, румунів, росіян, німців. Тут одна римо-католицька, п’ять православних, три греко-католицькі церкви. Римо-католицький костел – найдревніша будова Рахова, освячена в 1825-ому році.  В ті часи за Австро-Угорщини  сюди на створення лісопереробних артілей, будівництво залізниці приїхали тисячі робітників, інженерів з Австрії, Італії. 117 років тому запрацювала перша колія від Рахова до Ясіня. Від приїжджих іноземців горяни навчилися хисту підприємливого, вмінню обліковувати статки   свої, а не в  чужих кишенях. Як і за першого капіталізму до другої світової, так під час нинішнього, другого, рахівські  газди  покладаються  виключно на свої роботящі руки. Тому тут не почуєш стогону, нарікань на владу, плачу, відчаю. Сильний, міцний  тут люд, як скеля. Скільки їх нині на заробітках по світах, ніхто  не відає. Одні вибился в бригадири, вербують своїх земляків, інших не раз обдурили, так би мовити, «кинули» й продовжують «кидати», не заплативши й цента. На  літургії у збудованому нещодавно великому православному храмі на березі Тиси   переважно жінки, діти, пенсіонери. Вся церква співає. Добра половина  вірян – у гуцульському народному вбранні. 

Олена  Козурак, рахівчанка:

– Сама я вишивала. Дітям, чоловічкові, він уже в мене  помер. Я ще запаски одягаю, нині не оділа запаски, такий передник і задник. Та й юбки одіваю, та й запаски, плаття.

Микола Калинюк, рахівчанин:

– По погоді люди стараються одіватися в свій етнічний  одяг. Тоді  воно якось ліпше сприймається віра, яка з батьками прийшла до нас, і це прийшло до нас від наших батьків. Вишивки. Цю сорочку  мені подарували на день народження, принесла брата жінка. А є в мене сорочки вдома, ще покійна жінка вишивала їх. Але  сьогодні я цю одів, вона легша, з більш тонкої матерії.

Тутешні люди  ніколи не рахують своїх героїв. Вони їх просто пам’ятають, шанують. Найбільший у них Герой Радянського Союзу Олекса Борканюк. Під час другої світової війни він, як вояк Червоної армії, був закинутий повітрям на територію рідного Закарпаття. Мав тут налагодити партизанський рух. Фашисти схопили і розстріляли. Його могила в Рахові на березі Тиси. Неподалік між двома храмами – пам’ятник Герою Борканюку.

Чого рахівчани ніколи не фіксують, то це випитого та з’їденого на гостинах. Коли самі йдуть у гості чи приймають  у себе. Пані Людмила вийшла заміж  за німця  Томаса, разом з двома дітьми живуть у Німеччині. Молода сім’я часто провідує  батьків Людмили у Рахові.

Людмила Габріель, громадянка Німеччини:

– Загалом тут у нас дуже добре  в Рахові і там теж дуже добре жити. Просто є дві дуже великі різниці. Різниця є, тут у нас люди, як кажуть,  співчутливі, привітні. Там теж привітні. Але не те, взагалі не те. Тому  там відчувається, прийде сусід і скаже  привіт - і все. У нас люди підуть на каву, посидять, запитаються, як здоров’я. Відчувається це все.

Запитую чоловіка Томаса, чи не хочу жити постійно у Рахові. На що той:

– Нє-нє. Ліпше Німецько.  Ну а що, там ліпше трошки. Але там файно, і Рахів файний.

Ще у Рахові дуже люблять рахувати діточок. Кожне подружжя  старається мати їх побільше. А щоб чада мали усього не менше, ніж сусідські, то газди їдуть на заробітки.

Микола Юрак, рахівчанин:

– Я так ся стараю, як мої діди. Нас було шестеро у сім’ї, шість  дітей було у мого батька. І в батькового  батька було семеро. А в мене, слава богу, троє. Та й, може, на цьому зупинимося, а, може…Як Бог дасть, так і буде. Моя жона  дуже зайнята. Рахуйте, троє дітей то не є такий легкий труд, з трьома дітьми і худоба є коло хати. То не є так легко. Копаємо, бетони лиємо, муруємо, криші робимо, всьо, що скажуть. Де робота є, туди їду. Є в Росіїї, піду в Росію, є в Києві, піду в Київ. Пити – п’ю, а курити –  не курю. Бо то дорого і кашель від того. Та я  ростом малий, мені не можна.

Ніби на  замовлення  для  мовчазної, роботящої  дружини, з якою у шлюбі вже 10 літ,  оркестр починає грати  мелодію пісні «Гуцулка Ксеня». Їй здалека завжди хочеться так багато написати у листі, але  на  роботі хвилини вільної нема. Тому  з чужини летять додому короткі есемски – «У мене все файно, пильнуй дітей і нікуди ні-ні. Бо тя…»

До мене прожогом вдруге підбігає пані Галина Жураховська  з побажанням  усім тутешнім гуцулкам Ксеням. Камера захоплено записує.

Галина Жураховська, рахівчанка:

– Бути  завжди такими чарівними, з юною, свіжою, молодою  душею, вірними, відданими гуцулками. Адже, ви знаєте, що покликання наших гуцулок – тримати три кути у хаті. Чоловіки  тільки один кут тримають а жінки три. То ж хай завжди вони будуть терпеливі, витривалі, молоді, прекрасні, вірні та віддані своїй сім’ї.

Донедавна у Рахові діяли  великі підприємства – картонна фабрика, лісокомбінат. Нині вони стали руїнами. Зараз у районному центрі постійну роботу має жменька – бюджетна сфера, працівники лісгоспу,  адміністрації Карпатського біосферного заповідника. Місцева влада змирилася з тим, що крупні підприємства не відродити. А от дрібні, середні  можуть витягти населений пункт з прірви. Таких уже кілька сотень. І на них роблять ставку в перетворенні Рахова в туристсько-рекреаційну Мекку. Точніше в Гуцульський Париж. Так на початку минулого століття Рахів нарік  місцевий громадсько-політичний діяч Степан Клочурак. У центрі міста останнім часом з’явилася  низка пристойних готелів, ресторанів з  переважно жіночими  йменнями. Деякі відкрили місцеві підприємці, декотрі – інвестори, котрі про себе кажуть так: живемо на Закарпатті, а мешкаємо у Києві.

Розташований  в улоговині Рахів ніби гніздо птаха. Над ним здіймаються вершини, неподалік найвища в Україні Говерла, далі її менші  сестри. На довколишніх  полонинах випасається худоба поодиноких рахівських фермерів. На місці чабани  з надоєного молока виготовляють сир. Його  привозять до цієї господи й  тут майстри вже перевторюють сир у  бринзу. Вівці у цієї сім’ї – рекордистки.   

Тетяна  Бочкор, фермерка:

– У даний момент маємо 560 овець. У нас то збільшується отара, то зменшується. То і в залежності від зими, скільки піде падіж на овець, а так, у принципі, ми збільшуємо. Треба аби трошки держава допомагала, а не хоче. Справжня бринза. Ось, дивіться, цей сир стоїть на столі. Він має вистоюватися, бо  такі питання нам задають, чому сир на сонечку. Він викисає 7 днів, потім ми його перетираємо руками, добавляємо солі, добавляємо стільки, аби на смак було трішечки пересолене. Потім у блюдах макарони, вареники – вони ту сіль забирають і вони стають нормальні. Але тут все йде без хімії. Тут добавляємо тільки натуральний кляк, у нас так кажуть. З телячих шлуночків робиться така закваска. Вівчарі вже там відповідно знають, на скільки  молока скільки тої закваски ставити. І, в принципі, в тої закваски довгий термін зберігання. Я вам так скажу, скільки вівця дає молока. Бо є що може  дати від 200 грамів до півлітра. Ми вже  свої, у нас вже є виведені вівці, що  з маленьких вирощували поступово, що можуть давати літр-півтора літра. А так, якщо від людей, від 200 до півлітра дають. Бо то треба за тим дивитися, ячмінь давати, буряк, сіно добре. Доглядати, аби вони були з молоком.

У Рахові часто можна почути від людей: розташоване у самому географічному центрі Європи наше маленьке місто можна перетворити  в одну з козирних карт українського туризму. Якби уряд, парламент підсобили. Поки з Києва допомоги мало. Уже тривалий час на закарпатській Гуцульщині активно працює народний депутат України, мукачівець Василь Петьовка. Скажімо, цими днями «Укрзалізниця» хотіла закрити єдиний потяг, який зв’язує Рахів зі Львовом. Нардеп зумів добитися відміни цього наміру. Бо тоді, наголошував у численних зверненнях, можна ставити хрест на відпочинковій  перспективі  Рахівщини і сусідніх районів.

Михайло  Фірка, заступник голови Рахівської райради:

– Василь Васильович, на відміну від інших депутатів, працює не безпосередньо перед виборами, а протягом  всього депутатського періоду. Ще починаючи  з 2009-го, 2010-го, в 2011-ому роках він зробив ряд проектів. Він допомагає всім верствам населення, включаючи наших вівчарів, які отримали генератори дизельні, які  вже два роки підряд отримують одяг для високогір’я. Він  надав буквально зараз на День медика велику допомогу нашим медикам, 30 холодильників поступило в районну лікарню,  в дільничні, міські лікарні, він забезпечив 8 найвіддаленіших ФАПів велосипедами, лікарі отримали 150 тонометрів і 35  глюкометрів. Це надзвичайно велика підмога для робота медиків. Звичайно, в  бюджетній сфері, як то освіта, медицина, культура зазвичай  не вистачає коштів. І Василь Васильович допомагає всім галузям. Закупляє книги для бібліотек. У проектах є також в нього оновити комп’ютерні класи. Зараз у 25 церквах  проводитиься  озвучення, бачите, для нашого духовенства, для наших вірників. 25 церков, з них 15  православних і 10 – греко-католицькі, озвучуються. Станом на сьогодні 11-ть вже мають  систему озвучення і в липні  всі решту будуть доозвучені.

У Рахові  два десятки джерел мінеральних вод чекають інвесторів, аби стати базою для оздоровниць. Мінводу місцеві жителі  називають «Буркут». Міський амфітеатр теж охрестили «Буркутом». Тут часто відбуваються фестивалі «Гуцульська бринза», концерти. От і цього разу  на дні міста  рахівчан піснями, танцями тішили місцеві етнографічні  ансамблі, естрадні виконавці з Києва, багатьох інших міст. Розпочав програму народний ансамбль гуцульських народних інструментів. Він недавно відзначив своє 55 річчя. То слава, гордість Закарпаття й цілої України.  

Петро   Ерстенюк, художній керівник  ансамблю гуцульських народних інструментів: 

– Я – ветеран оркестру з 56-го року. Якщо  взяти за останні роки та й попередні теж, то протягом одного місяця було, що ми давали по 25-30 концертів. Підрахуйте, за ті 32 роки, що я керую, скільки ми дали концертів. Василь Петьовка помагає, помагає чим – різним помагає. У поповненні інструментів, фінансами. Ми не обижаємося на Петьовку. Молодець.

Від обіду до пізньої ночі Рахів забавлявся в амфітеатрі. Кожного гостя тут славно пригощали-частували. Десяткам добрих працівників, мам, культурних активістів, соціальних працівників піднесли у дарунок електронно-побутову техніку. Своїми піснями підкорили публіку заслужена артистка України Надія Копча, Дмитро та Назарій Яремчуки. Під завісу концертної програми народна артистка України Руслана  влаштувала  шалене дійство з дикими танцями, іскристими мелодіями. За це рахівчани возвели її у ранг гуцулки номер один. Куди скромніші регалії дісталися міському голові  Рахова. Він  виконував соло на трубі в організованому  ним духовому оркестрі. Й був на сьомому небі від щастя. Каже, такого масштабного в  тривалості, а особливо у підборі зіркового складу концерту Рахів за свій поважний вік  ще не бачив.

Ярослав Думин, міський голова Рахова: 

– Перша моя спеціальність – професійний музикант-духовик. А потім я вже отримав професію економіста. У нас  створений духовий оркестр, якому більше 10 років, ми отримали звання народного,  ми беремо участь у багатьох заходах. Один із  заходів, який ми організували нашим оркестром, з ініціативи міської ради, це – фестиваль  духової музики в Закарпатській області. Відкритий фестиваль духової музики. Я дуже вдячний Василю  Васильовичу Петьовці. Не тільки я, я думаю, тисячі рахівчан вдячні йому за це свято, за підтримки Василя Васильович, ми  об’єднали спільні зусилля, він допоміг нам провести концертну програму і деякі інші заходи. Я думаю, що робота Василя Васильовичу, яку він проводить уже на протязі 5 років у нашому районі, у нашому місті, ці  роботи оцінили тисячі рахівчан. Кожне свято, кожний якийсь захід –  робота, допомога Василя Васильовича Петьовки. 

Нардеп  В.Петьовка не зміг бути цього дня у Рахові. По телефону мені мовив: «Тут не шукай легких доріг, тут всі стежки покручені. Ці плаї навчили гуцулів долати будь-які труднощі. Тому я вирішив з ними разом  підкорювати перевал за перевалом. Прості люди, підприємці йдуть на контакти, хочуть вирішувати багато проблем. Вірю, що разом зуміємо не гори зрушувати з місця, їх не треба чіпати, нищити, а зробимо життя в них краще, легше, заможніше, щасливіше. Зі святом вас, дорогі та славні рахівчани».

Як тебе не любити, Рахове мій? З такими думками поверталася з дійства ця юнка у казково гарному гуцульському вбранні. На обличчі просто світилася радість від приналежності до  неповторного рідного міста.

Валерія Захарович, рахівчанка:

– Я, наприклад, займюся живописом. Наразі це є моїм заробітком. Скажу вам,  що дуже багато є можливостей за кордоном, для таких молодих. Але я вважаю, що  людина, яка хоче і намагається   зберегти свої національні цінності, завжди знайде, чим зайнятися в рідному краї. У мне близькі родичі, тітки, живуть в Угорщині,  у Будапешті. І, звичайно, кличуть, туди до себе жити. Але я   народилася в горах і людина, яка вже  хоч раз побуває тут, у наших краях, то я не думаю, що вона   не захоче повертатися сюди. Сюди надзвичайно тягне, тому що гори, птахи і потічки – неповторне.

Вихідці з цих місць батько і син скульптори,  покидаючи  свій Рахів, вирішили:  у Львові, в майстерні створити ще низку робіт й  презентувати землякам.

Юрій  Гав’юк, скульптор зі Львова:

– Перша робота, подарована мною і архітектором Михайлом  Кравчуком, це – пам’ятник Шевченку, який стоїть у парковій зоні. Це у 1992 році. Після цього був подарований гуцул у блясі, у виколотці, як авторська робота, була подарована, матеріал оплатив сам мер міста Ярослав Думин. І велика його заслуга в тому, що більше 30 років ця скульптура лежала у майстерні в Стрийському парку, припадала пилюкою і ніхто її, як кажуть, не мав бажання придбати. Доки не побачили в наявності. І Ярослав Васильович побачив, каже, таке би в Рахів. Кажу: будь ласка, прошу дуже. І так цій скульптурі пізніше  придумали назву – Беркела Іван Іванович: «Знаймо хтосьми».

Ганна Попович живе і працює в одному із сіл сусідньої Івано-Франківської області.  10 років весь час приїжджає до Рахова на репетиції, концерти ансамблю гуцульських  народних інструментів. Вона співає, видала кілька поетичних збірок. Зізнається: до сивочолого, гордого  Рахова у неї вічне кохання.  Вона на прощання декламує мені свого вірша.

Місто Рахів – диво смерекове,

ніжна й неповторная любов.

Ти умієш весело зустріти

піснею та голосом трембіт.

Навесні ніжно-зеленим листом,

шелестом дібров і шпаків свистом,

великоднім дзвоном, писанками,

піснею трембіти над плаями.

Влітку прохолодною водою

і п’янким повітрям, і росою,

сінокосом, кленом при долині,

безліччю суниць, грибів, малини.

Восени плодами горобини,

бринзою, що знесли з полонини,

скрипкою, що по весіллях грає

і туманом, що пливе над плаєм.

А коли зима прийде в Карпати,

 ти як завжди вмієш привітати

колядою, з янголом-привітом.

 Місто Рахів, ти найкраще в світі!

Теги: Рахів, гуцул

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати