Закарпатці. Портрети з натури (ФОТО)

Джерга – то сила і здоров’я для людини

У цій невеличкій затишній хатинці в селі Новоселиця на Тячівщині час, здається, зупинив свій невпинний монотонний  біг. Бо дивляться зі стін гарні молодиці з пацьорками, лилицанями, молоді чоловіки суплять брови з-під розлогих закосичених крисань.

— То ще мій дідо, – показує Василина Іванівна Томишинець, неперевершена новоселицька ткаля. – А то мама з няньом…

Говорить, а в самої руки в роботі. Бердо набиває набелками візерунок. Майстриня натискає на лапки – крутиться в узори нитка, яку невпинно навиває воротило. Де ще почуєш такі слова? Зникають з нашої мови, як і ось такі жінки-трудівниці, які з сивої давнини несуть в день сьогоднішній давній  витвір мистецький, її величність – джергу, яка не одному повернула силу та здоров’я коли заломило в попереку чи скрутило судомами руку чи ногу.

– То є великий лік для чоловіка, – каже Василина Іванівна. – Дивіться, на ній сплю, нею ся вкриваю!

Старенька «Спідола» (як і вижила до цього часу?) приносить в хатину ткалі всі новини зі світу, а ще загляне то одна, то друга сусідка, погомоніти, що  в селі діється.

Зауважую на стіні синтетичні килимки. Василина Іванівна сміється: та мушу і я за модою дивитися. Таке різномаїття барви на кроснах не вишиєш, але джерга дарує тепло, здоров’я. А то – тільки для краси.

У кутку на комоді ніжним білим кавалком – готова джерга. Ця вже й у валилі побувала – спеціальній бочці, де вимочують та гірський вир викручує на всі боки вовняне диво.

– Великий пан її замовив! – таємниче шепче господиня. – І спеціально просив ще й у валилі вимочити.

Додає: поки є здоров’я – можна працювати, бо для того нас Всевишній і приводить на цю грішну землю.

…Піч, котра займає більшу третину скромної оселі, дихає теплом і затишком. Старі кросна поскрипують, і , здається, не джергу тче бабуся, а творить чудову зимову казку, намотує на веретено та вплітає в дивні узори чудові сни, які прислужаться господарю майбутньої джерги на щастя, на здоров’я, ще й на многії літа!..

Полонини кличуть!

Павло Варга зі своєю трембітою нещодавно мав честь розпочинати свято обласного фестивалю румунського мистецтва. Не раз доводилося чути її переспів. Але так — звучно, оптимістично, весело трембіта звучала лише у руках Павла Васильовича. Що тут скажеш: практика чимала. З 10 років він звичний до нелегкого вівчарювання. Просився до батька: все зроблю, що треба, лиш візьміть на високі плаї! Прудконоге хлоп’я не раз і не два рази ставало в нагоді чабанам. Чи вівці загнати, чи посуд помити. Все до найменших дрібниць знав уже з підліткового віку. Бував, як люблять говорити  на селі — і в міху, і в тайстрі... Зачував не раз у лісі дивину таку, що мороз по шкірі пробігав, з ведмедем зустрічався. А вовків одного разу за собак сприйняв, з несподіванки...

Та Всевишній дарував йому  надійні обереги від усього лихого. Нині, не дивлячись, що до 50-ки якийсь мізер, Павло Васильович виглядає, як 40-річний чоловік. Тут уже проти закарпатської віагри не заперечиш — бринза, вурда, свіжий овечий сир — додають сили! . Каже, коли піднімається весною на полонину, аби перевірити травостій, коли ще сніг тут-там клаптями біліє на зеленій травичці, коли свіжий вітерець пробігає повз тебе, як прудке зайченя, а сколоздрики так устеляють землю, що видиться — молоко розлилося, такий час не проміняв би ні на що у світі. Бо, питає, хіба так багато треба людині? Жити в  чудовому, зеленому краю, ростити діточок, заробляти, як Бог допомагає... Це — немало.

З того часу, як сільську раду у Водиці очолив  Іван Ватрала, вівчарі не  нарадуються: зведено для них зручний будиночок. Ще й враховано, що на полонину можуть піднятися хороші люди — якість туристи, то щоб й вони мали де переночувати. Є надійна кошара. Шанує Іван Іванович своїх односельчан. Адже й сам газдувати любить. Приємно, що повертаються водичани до свого правічного газдування — худоба стала взірцем багатої, заможної родини у Водиці.

Коли настає рання весна, дзвіночки овечі аж співають — то зганяють марадик докупи. Міра — стала справжнім сільським святом, на якому нема гостей чи запрошених — усім раді, усі — свої. Тоді й троїста музика виграє, і пари коломийку дріботять. Бо — свято...

— Це все — у нашій душі, — каже  Павло Васильович. З гідністю горянина і любов’ю трудівника розповідає про те, як гарно дояться нині вівці на полонині, які щирі та  працьовиті люди трапили цьогоріч  на вівчарювання. І таким щирим позитивом віє від тої розповіді, що віриться — нема на світі ні злості, ні заздрості, ні ненависті — є лиш розлога полонина, де тебе обіймуть вітри зусібіч, а душа аж просить піднятися над усією цією красою, аби замилуватися... десь недалечко бринять овечі тронки,  і  височіє  над усім цим  величезний намет голубого неба!

Хай живе румунська вишиванка!

Теги: румунський, трембіта, вівці, джерга

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати