У п'ятницю в Ужгороді попрощаються з полеглим Героєм Тарасом Гаврішем (ФОТО...
У Негрові Мукачівської громади прощатимуться з полеглим Героєм Миколою Батри...
Папа Франциск призначив очільником Мукачівської греко-католицької єпархії Т...
Закарпатський народний хор представить в облмуздрамтеатрі неповторне етно-шоу "Д...
В Ужгороді попрощалися з полеглим Героєм Юрієм Семиряжком (ФОТО)...
В Ужгороді завтра попрощаються із Євгеном Белкіним...
У п'ятницю в Ужгороді попрощаються з полеглим Героєм Тарасом Гав...
Закарпатці. Портрети з натури (ФОТО)
Закарпатці живуть не тільки в Ужгороді, Мукачеві та інших райцентрах. У віддалених селах та на полонинах живуть і працюють інші закарпатці. Можливо, правдивіші та щиріші, ніж ми. Про них – у цих замальовках з натури.
Джерга – то сила і здоров’я для людини
У цій невеличкій затишній хатинці в селі Новоселиця на Тячівщині час, здається, зупинив свій невпинний монотонний біг. Бо дивляться зі стін гарні молодиці з пацьорками, лилицанями, молоді чоловіки суплять брови з-під розлогих закосичених крисань.
— То ще мій дідо, – показує Василина Іванівна Томишинець, неперевершена новоселицька ткаля. – А то мама з няньом…
Говорить, а в самої руки в роботі. Бердо набиває набелками візерунок. Майстриня натискає на лапки – крутиться в узори нитка, яку невпинно навиває воротило. Де ще почуєш такі слова? Зникають з нашої мови, як і ось такі жінки-трудівниці, які з сивої давнини несуть в день сьогоднішній давній витвір мистецький, її величність – джергу, яка не одному повернула силу та здоров’я коли заломило в попереку чи скрутило судомами руку чи ногу.
– То є великий лік для чоловіка, – каже Василина Іванівна. – Дивіться, на ній сплю, нею ся вкриваю!
Старенька «Спідола» (як і вижила до цього часу?) приносить в хатину ткалі всі новини зі світу, а ще загляне то одна, то друга сусідка, погомоніти, що в селі діється.
Зауважую на стіні синтетичні килимки. Василина Іванівна сміється: та мушу і я за модою дивитися. Таке різномаїття барви на кроснах не вишиєш, але джерга дарує тепло, здоров’я. А то – тільки для краси.
У кутку на комоді ніжним білим кавалком – готова джерга. Ця вже й у валилі побувала – спеціальній бочці, де вимочують та гірський вир викручує на всі боки вовняне диво.
– Великий пан її замовив! – таємниче шепче господиня. – І спеціально просив ще й у валилі вимочити.
Додає: поки є здоров’я – можна працювати, бо для того нас Всевишній і приводить на цю грішну землю.
…Піч, котра займає більшу третину скромної оселі, дихає теплом і затишком. Старі кросна поскрипують, і , здається, не джергу тче бабуся, а творить чудову зимову казку, намотує на веретено та вплітає в дивні узори чудові сни, які прислужаться господарю майбутньої джерги на щастя, на здоров’я, ще й на многії літа!..
Полонини кличуть!
Павло Варга зі своєю трембітою нещодавно мав честь розпочинати свято обласного фестивалю румунського мистецтва. Не раз доводилося чути її переспів. Але так — звучно, оптимістично, весело трембіта звучала лише у руках Павла Васильовича. Що тут скажеш: практика чимала. З 10 років він звичний до нелегкого вівчарювання. Просився до батька: все зроблю, що треба, лиш візьміть на високі плаї! Прудконоге хлоп’я не раз і не два рази ставало в нагоді чабанам. Чи вівці загнати, чи посуд помити. Все до найменших дрібниць знав уже з підліткового віку. Бував, як люблять говорити на селі — і в міху, і в тайстрі... Зачував не раз у лісі дивину таку, що мороз по шкірі пробігав, з ведмедем зустрічався. А вовків одного разу за собак сприйняв, з несподіванки...
Та Всевишній дарував йому надійні обереги від усього лихого. Нині, не дивлячись, що до 50-ки якийсь мізер, Павло Васильович виглядає, як 40-річний чоловік. Тут уже проти закарпатської віагри не заперечиш — бринза, вурда, свіжий овечий сир — додають сили! . Каже, коли піднімається весною на полонину, аби перевірити травостій, коли ще сніг тут-там клаптями біліє на зеленій травичці, коли свіжий вітерець пробігає повз тебе, як прудке зайченя, а сколоздрики так устеляють землю, що видиться — молоко розлилося, такий час не проміняв би ні на що у світі. Бо, питає, хіба так багато треба людині? Жити в чудовому, зеленому краю, ростити діточок, заробляти, як Бог допомагає... Це — немало.
З того часу, як сільську раду у Водиці очолив Іван Ватрала, вівчарі не нарадуються: зведено для них зручний будиночок. Ще й враховано, що на полонину можуть піднятися хороші люди — якість туристи, то щоб й вони мали де переночувати. Є надійна кошара. Шанує Іван Іванович своїх односельчан. Адже й сам газдувати любить. Приємно, що повертаються водичани до свого правічного газдування — худоба стала взірцем багатої, заможної родини у Водиці.
Коли настає рання весна, дзвіночки овечі аж співають — то зганяють марадик докупи. Міра — стала справжнім сільським святом, на якому нема гостей чи запрошених — усім раді, усі — свої. Тоді й троїста музика виграє, і пари коломийку дріботять. Бо — свято...
— Це все — у нашій душі, — каже Павло Васильович. З гідністю горянина і любов’ю трудівника розповідає про те, як гарно дояться нині вівці на полонині, які щирі та працьовиті люди трапили цьогоріч на вівчарювання. І таким щирим позитивом віє від тої розповіді, що віриться — нема на світі ні злості, ні заздрості, ні ненависті — є лиш розлога полонина, де тебе обіймуть вітри зусібіч, а душа аж просить піднятися над усією цією красою, аби замилуватися... десь недалечко бринять овечі тронки, і височіє над усім цим величезний намет голубого неба!
Хай живе румунська вишиванка!
Олена Опріш з віддаленого гірського села Плаюц, хоч і проживає вдалині від суєтливої цивілізації — відома багатьом мешканцям румунського регіону не тільки на Рахівщині. Бо займається вона виготовленням концертних костюмів для аматорів художньої самодіяльності румуномовного населення. Нині, каже, цікавиться такими виробами чимало й заїжджого люду.
… Розмовляємо, а до Олени, зацікавлені появою кореспондента, підходять селяни Плаюца. Обіймають: напишіть за неї, за її золоті руки, кажуть. Якби за неї знало більше людей, то був би й попит на її вироби. А шити ці кумедні свитки, штаненята, сорочечки, ой, як непросто. Адже кожна смужечка, стрічечка мають своє правило, своє місце у шитві.
– Багато мені мама розповідає, відкриває секрети давньої майстерності, каже майстриня.– Їй щойно минув 85-й. Є в нашому селі багато жінок її віку, котрі пам’ятають, як шити та вишивати. Але діляться тими знаннями неохоче, оскільки більшість населення — свідки бога Єгови. Тож пасивність, збайдужілість до культурного життя односільчан — це в них правило, на жаль. От і нещодавно, коли проходив обласний фестиваль румунського мистецтва, мало хто з мешканців Плаюцу прийшов подивитися, полюбуватися на концерт. Саме на цей час чомусь було призначено їхній конгрес. Найбільше вражає те, що у цьому ж дусі виховується молодь. Те, що ввечері піде до бару, нічого, аби лиш ніхто не бачив...
Олена Іванівна, як творча натура — далека від комерції. Аби щось заробити, адже вона — домогосподарка, возила ті румунські костюмчики аж до Румунії. Там дуже дивувалися, що вміє молода жінка таке різномаїття пошити, що на Закарпатті так бережуться народні традиції, живе румунська культура. І найбільше румунки похилого віку, які пам’ятають, яким має бути давнє художнє шитво…
– В моєму дівоцтві, каже Олена Іванівна, був такий порядок — мали дівки (а було нас шестеро!) постійно щось робити, — прясти чи вишивати, чи хоч толочити (сміється), аби бути при ділі, аби, коли хтось чужий зайде до хати, бачив, що гарні жони з нас вийдуть.
Не знаю, сміятися, чи ні, скорше — дивуюся, коли пані Олена додає:
– Заміж вийшла не дуже молодою — у 15 років. Тепер вже дівчата май розумні, та й кожна хоче собі життя влаштувати якнайкраще. А тоді що батьки сказали — мусила слухатися.
–Тепер у свої 47 років вона вже давно радіє внукам, новоствореним сім’ям дітей, хоч молодість ще гостює в ніжному овалі обличчя, щирому усміху та гарній вдачі, виливається щедро на свитки, сорочечки... Тому й милують око її вироби. Хвалиться: коли концерт якийсь в Рахові відбувається, то не нарадіюся: національні румунські костюми учасників всі через мої руки пройшли, то все мій труд, — додає Олена Іванівна.
До нас підходить мати пані Олени, хвалиться своїм ремеслом — теж вміє майстерно випрясти вовну, котра стане пухким светром чи тепленькими капцями... Що ж, дякуючи таким сільським майстриням і живе народна творчість.
Ольга Волошин для Закарпаття онлайн. Фото автора
Ділитись
На головну
Версія для друку
ПереслатиДодати коментар
Коментарі
нік 2012-06-13 / 21:58:20
наталко дивися ліпше за дітьми
до авторки 2012-06-13 / 21:46:21
Закарпатці живуть не тільки в Ужгороді, Мукачеві та інших райцентрах. У віддалених селах та на полонинах живуть і працюють інші закарпатці. Пані, ви які студії закінчували, аби таке написати?
Це врізака редакції Закарпаття онлайн. Сформулюйте чіткіше, що вам не подобається. Адмін
НОВИНИ: Світське життя
© 2003-2024 Закарпаття онлайн Beta