Сейсмограми Петра Скунця

Петро Скунць – поет від Бога та синіх гір над закарпатським Міжгір’ям-Воловим у його верхів’ях – присілку Прохідний. Тутешня земля за нелегкий труд споконвіку давала краянину сякий-такий, але свій, виплеканий власними руками, верховинський вівсяний хліб-ощипок. І не тільки цей (поряд з картоплею-булями, бобами й квасолею, дарами лісів) надійний харч верховинця, а й одвічну, що дивує увесь світ, незбагненну красу, яка й стала наріжним каменем у художньому світі майбутнього поета.

Сейсмограми Петра Скунця

У Прохідному, під перевалом між Воловим і Синевиром, не міг не з’явитися поет саме такої чутливості душі, як Скунцева. Коли міцніше зіп’явся на ноги і проходив від родинної домівки вгору не надто крутим схилом, здивовано-захоплено помічав, як зелений світ смерек, буяння трав і квітів на вершечку гірського хребта ураз обриваються, являючи зору крутий схил, негусто порослий велетенськими смереками, та звивисті серпантини дороги на нім, що досі полого піднімалася вгору, а за хребтом, на  якім стояв, у гірськім видолинку за крутим обривом майже поруч, здавалося, рукою подати, виднілося внизу зовсім близьке селище Синевир, де народилася його мама,подалі село Синевирська Поляна, ліворуч перед яким, як пізніше довідався,  сховане у пралісах легендарне Синевирське озеро – дарунок порівняно недавніх за геологічними вимірами сейсмічних процесів.

Тут його витоки, тут ще школярем початкової школи у Прохідному прилучився до слова художнього, перечитавши для себе, батьків і сусідів всі книги української та світової класики, які тоді були у присілку, а що їх виявилося малувато і встиг був по кілька разів поперечитувати кожну, осилив, ще, не надто  осягаючи зміст, і багатотомне зібрання Сталіна – книги “вождя всіх часів і народів” доходили до найменшого людського осідку тодішнього Радянського Союзу, справді, як співалося у популярній тоді пісні, – від Москви до найвіддаленіших окраїн.

Тут школярем почав мережити рядки віршів. Звідси пішов у світ широкий, пізнавши не тільки зовсім близьке Міжгір’я, більш віддалений Ужгород, але й казково недосяжні сопки Далекого Сходу. А постійним місцем проживання обрав Ужгород, де здобув вищу філологічну освіту, де ненастанно творив, де народилися й живуть його дружина Олена, син Микола і дочка Наталка.

На зламі квітня – травня 2007-го несподівано рвійно, як і жив, відійшов у Вічність.

А 20 травня цього ж року йому сповнилося б 65.

Полишив по собі Україні й світу насамперед дивовижний, старанно доглянутий, позначений виразним добротним індивідуальним клеймом якості цілісний материк майстерно виписаної громадянської, філософськи наснаженої поезії та гострого, дотепного й мудрого публіцистичного слова.

А ще — болюче відчуття непоправної втрати в серцях рідних і близьких, як і численних шанувальників свого небуденного таланту. 

Натруджене серце Поета перестало битися о п’ятій ранку 30 квітня 2007-го року, а  2 травня з подвір’я Закарпатської організації Національної спілки письменників України численна громада ужгородців, закарпатців та гостей міста й області з інших регіонів України провела його у Вічність.

До свого 65-річчя не дожив 20 днів – число 2 у його долі надто часто повторювалося, але тільки не у шкільних, вузівських, мистецьких та життєвих оцінках за п’ятибальною системою.              

Із верховин старовинного ужгородського міського цвинтаря, Кальварії, де великий трудар літературної ниви знайшов вічний спочинок, душа речника рідного народу, продовжує ненав’язливо заглядати у вічі живих і ще ненароджених українців, будячи сумління. Її сплески-сейсмограми, полишені у ніколи до кінця не збагненних образних зліпках його словесного мистецтва,  ще довго-довго вражатимуть нас і нащадків, зігріваючи й розраджуючи своєю філігранною художньою довершеністю і глибокою мудрістю думки-почуття.

*  *  *

Представляючи широкому читачеві в останньому числі часопису “Київ” за 1983 рік добірку Скунцевих нових поезій “Лісів зелене світло”, написаних після “Розрив-трави”,  І. М. Чендей гранично просто й справедливо мовив: “Аби нині був Скунць в українській поезії, мала жити Мати, яка народила талановитого сина”. Син той прийшов у світ 20 травня 1942-го у родині верховинця-лісоруба. Про час свого народження пізніше у “Заповненій анкеті” він напише:

У шматті хмар, 
                        на милицях калік,

обпечений,
                приречений, проклятий,

ішов Землею Сорок Другий рік.

Він бачив небо крізь гарматні жерла,

там зорі спали летаргічним сном.

А смерть земна
                        живцем надії жерла

і запивала кров’ю, як вином.              

Родина Скунців закоренилася у Воловім-Міжгір’ї здавна. Мені не відомо, аби Петро пильно цікавився своїм родовідним деревом, але, готуючи у 2001-му до друку щоденник міжгірчанина Василя Ґренджі-Донського (1897–1974) “Щастя і горе Карпатської України” та його спомини, а родина Ґренджів теж проживала на окраїнах Волового, я з’ясував, що матір’ю видатного Петрового земляка-попередника в українській літературі Василя Ґренджі-Донського була Олена Скунць з давнього волівського роду, народжена десь на початку останньої третини XIX віку. Батько ж Петра, Микола Скунць, одружившись з колишньою наймичкою і осівши під Кичерою в Прохіднім, як й інші верховинці, рубав ліс, сплавляв плоти-дараби по Чорній Ріці, їздив на заробітки в Чехословаччину, аби прокормити родину, та єдине чим була багата сім’я – дітьми та злиднями. Петро був останньою, дев’ятою, дитиною в родині, а знав лише трьох із своїх братів і сестер – братів Юрка, Василя та Михайла і сестер Марійки та Оленки не бачив  ніколи, померли до його народження малятами: повінь голоду, хвороб, безправ’я, що хвилями прокочувалась краєм у 30-х роках, забрала їх. Про своє раннє дитинство в одному з перших видрукуваних віршів він потім скаже: “Батьки для мене няні не наймали, / Мене плекала змучена земля”.

Одразу по закінченні середньої школи у Міжгір’ї, сімнадцятилітнім підлітком-юнаком поступив на тоді ще історико-філологічний факультет Ужгородського університету. Тут під орудою тодішніх і майбутніх професорів Петра Пономарьова, Степана Бевзенка, Павла Чучки, Йосипа   Дзендзелівського, Марка Плісецького,  Павла Лісового, Івана Мешка, професора-філософа Редька, доцентів Зої Ніколаєнко, Кирила Галаса, Юрія Сака, Андрія Ігната, Миколи Козлова, Анни Дуденкової, Віктора Ариповського та інших  викладачів на відділі української філології успішно освоїв курси старослов’янської мови, історії та сучасної української мови, латинської, німецької, російської і чеської мов, загального мовознавства, української літератури й фольклору, літератур народів тодішнього Радянського Союзу, світової і російської літератури, теорії літератури, психології, історії, філософії, політекономії… У студентські роки видав дві збірки поезій, одразу помічені і схвально поціновані загальноукраїнською критикою, досить щедро друкувався в періодиці, брав активну участь в літературному житті України. Закінчивши університет, працював редактором художньої літератури видавництва “Карпати” в Ужгороді. Коли ж українська творча  інтелігенція опинилася під надто пильним наглядом компартії і її каральних органів, його за художні пошуки, поза якими не сформуватися митцеві, звинувачували у формалізмі, тим паче не гладили по голівці за відстоювання України, “де живуть Шевченко і Франко”. Від прямих політичних репресій   порятував перший керівник обкому партії, його земляк-міжгірчанин Юрій Ільницький – не без його участі талановитого письменника відправили подалі від всевидящого ока в армію на окраїну Союзу, де займався військовою журналістикою. Повернувшись зі служби в армії в Ужгород, продовжив працю редактора у видавництві, поки не вийшла його пущена під ніж поема “Розп’яття” та відредагована ним нова книга Фелікса Кривіна “Подражание театру”. На вимогу директора сам на сам довелося одразу піти з роботи “за власним бажанням”, на іншу влаштуватися було годі, а його книг до друку не брали аж до “Розрив-трави”, тож жили з дружиною і сином-малям на скромну платню дружини – тоді рядової працівниці однієї з ужгородських книгарень – і випадкові Петрові підробітки. З розпадом Радянського Союзу став одним із чільних творців Руху й Товариства української мови, тривалий час редагував газету “Карпатська Україна”, співробітничав як публіцист з багатьма іншими часописами.

*  *  *

Писати й друкуватися почав зі шкільної парти. У велику літературу рвучко ввійшов на самім початку 60-х років минулого століття. Його помітні в тогочасному українському літературному процесі поетичні книги “Сонце в росі”(1961), “Верховинська пісня” (1962), “Полюси землі” (1964), “Погляд” (1967), “На границі епох” (1968) з’явилися синхронно з “Соняшником” (1962), “Протуберанцями серця” (1965), “Баладами буднів” (1967) Івана Драча, “Атомними прелюдами” (1962) та “Ста поезіями” (1967) Миколи Вінграновського, прижиттєвою “Тишею і громом” (1962) і уже посмертним “Земним тяжінням” (1964) Василя Симоненка...  Їх об’єднувала не близькість художнього світу, скоріше розкутість думки і почуття, громадянський пафос, безкомпромісна чесність у житті й літературі. Вони не творили якоїсь шумної модної літературної школи, але всі постали на міцній народній основі, прагненні стати оберегами рідного слова й народу, увібравши найсуттєвіше із духовних та естетичних набутків домівок і країв, де виростали, збагачуючи їх художніми відкриттями українського та світового поетичного мистецтва, як і, світової цивілізації.

Поезія Петра Скунця породжена і пройнята трьома наскрізними образами – Матері, Шевченка, України.

У книзі “Спитай себе” (1992) вперше видруковано прикметний ранній вірш Скунця “Атеїстичне”, датований 1961-м роком. Ним і подібними творами, як й інші українські поети-шістдесятники, він увійшов у велику літературу. Видрукувати його тоді не зміг — хрущовська відлига якраз закінчувалася і починався новий, брежнівський, виток загвинчування гайок інакомислячим, насамперед творчій інтелігенції. Та багатьом сучасникам твір був добре відомий. У переповненому залі Спілки письменників України під час колективного творчого звіту (Скунць разом із братами Шевчуками і Р. Третяковим), де автором був прочитаний цей вірш, копії машинопису миттєво розійшлися. Зовсім юного, аж не по-хлопчачому сором’язливого, поета щиро привітали Олесь Гончар і Василь Земляк. За кілька днів по тому Петра Скунця прийняли до Спілки письменників. Тут же, в Києві у березні 1962-го. А коли республіканське спілчанське керівництво телефоном передало звістку до Ужгорода, тодішній керівник обласної філії не дуже зрадів. Замість захоплення, прор­валося невдоволене: "А чи не за­рано?"

Згадана поезія була написана коли ще з партійних амвонів розвінчувався культ особи Сталі­на. Але поет глянув на це явище глибше – його осяяло, що Сталін не один, що антинародний тоталі­тарний режим як такий неминуче породжує масу земних богів і боженят. І в поезії-роздумі він несподівано доходить поетичної думки, що все-таки саме всі земні боги сукупно ї їхні раби мусять щезнути-вмерти – лише в такім разі в суспільстві  розвіється рабська психологія, яка породжує культ безжальних диктаторів, людей-богів:

Є й такі, що луплять батогами

всіх богів небесних знов і знов,

а самі зробилися богами

від похвал єлейних, молитов.

Кадять їм щодня пісні усердні

виродки сучасної доби.

Добре, що боги наземні – смертні,

з ними разом гинуть їх раби.

У ранній творчості поета, зокре­ма опублікованій у перших збірках та вперше надрукованих давніх віршах у книжці  “Один” ("Підвівся день у всій красі...", "Студентське", “Зранив я смереку ненароком” й інших) — сильний ліричний стру­мінь. Може, якоюсь мірою притлумивши в собі талант лірика, П. Скунць усвідомлено, при чому тонко, надійно, красиво, за­хоплено працював переважно у найважчих жанрах громадянської лірики та ліро-епіки. Тут чи не на кожнім кроці поета підстерігають злі вороги художності — як ілюст­ративність із безкрилою описо­вістю, брехлива патетика, оголене моралізаторство. Буквально балансуючи на вістрі леза, він щасливо уникає цих небезпек. Як сейсмограф фіксує найменші коливання земної кори, так його чутлива до суспільних процесів душа відображає в поетичних рядках найтонші трансформації дійсності.

Починаючи з “Верховинської пісні” (1962), “Полюсів землі” (1964), “Погляду” (1967), поеми “На границі епох” (1968) П. Скунць дедалі надійніше утверджувався в  літературі як поет-новатор. Названі поетичні книжки, як і наступні — “Всесвіт, гори і я” (1970), “Розрив-трава” (1979), “Сейсмічна зона” (1982) органічно вписуються в українську  літературу другої половини XX століття й визначають провідні тенденції загальноукраїнського літературного процесу. Та через відомі обставини досі залишаються недооціненими. Синтетичні літературознавчі праці, шкільні і вузівські програми з літератури вперто оми­нають їх – живучим анахронізмом українського літературознавства ще й  досі залишається тенденція, згідно з якою все варте уваги може сотворитися  майже виключно у стольних градах. А однією з чільних рис регіональної ментальності українця-закарпатця була й залишається міцна прив’язаність до рідного порога. Коли було надто сутужно, і з виїздом за межі Закарпаття можна було б позбутися опіки відповідних місцевих служб, Скунць навіть подумки не приставав на подібний вихід з неприємної ситуації. Як не пристав Іван Чендей на пропозицію добродіїв, які хотіли йому допомогти, переїхати у Львів і очолити редколегію часопису “Жовтень” після голобельної критики повісті “Іван” із забороною друкуватися.

Скунцева книжка "Спитай себе" (1992), удостоєна найвищої національної відзнаки в галузі літератури і мистецтва, увібрала поезії до початку 90-х років. Тут немає творів прохідних, випадкових. Кожен своїм образним ладом і будить зливу думок-почуттів, і хвилює читача, чия душа не лінується потрудитися нарівні з поетовим серцем.                        

У поемі "Розп'яття", що вийшла спочатку в 1971 році окремою .книжкою чотири з половиною тисячним тиражем, але була знищена, і видрукувана в “Спитай себе”, Петро Скунць натхненно висловив весь вир тривог-дум, що лягли на душу наприкінці 60-х років з їх брежнєвсько-сусловським сповзанням назад до сталінізму. Поета обурює, що його співвітчизники можуть байдуже спостерігати, як їх же самих на очах усього цивілізованого світу розпинають далі не без їхньої ж покірливої згода:                

Віру на хрест

тешуть покірні в нестямі,          

поки й самі                     

в полі не сходять хрестами.

Добрі й німі                                 

люди-хрести.                                

Скунцеве “Розп’яття” сприймається як одна розгорнута метафора з образом карпатського явора-хреста і явора-колиски, конкретної – з явора ж –заводської брами у чеській глибинці, що на ній німецьким фашизмом було розіп’ято воїна-закарпатця Івана Кубинця. А може, й перш за все, з образом розіп’ятих усіма жорстокими, насильницькими владами невинних людських доль — у центрі, включаючи і авторську долю. Із рядків поеми буквально виривається нестримне волання чинити гідний спротив диктатурам, не даючи їм змоги розперізуватися. І передусім — тому червонощокому тоталітаризму фашистського крою, що не околів на радянських теренах до кінця після Пере­моги. Його чорну тінь поет відчу­вав на собі повсякчас, як і ус­відомлював власну відповідаль­ність за культивування тоталі­таризму у його країні, де щедро проростали ядучі квіти зла. Чи не тому в ліричних відступах він тужить за світом квітів добра й, ніби заперечуючи Бодлеровим квітам зла, прагне:

Щоб квіти правили землею

і щоб походили від нас.

Як ми від них...

У  "Землі химер"  з книжки "Спитай себе" поет  мета­форичним словом та  виразними реаліями зримо розкриває глибинні пласти політичної історії українського народу із "Со­нцем зі Сходу” аж до таборів найсхіднішої  катівні  Колими, “ганьбою всіх людських епох” – 33-м голодоморним роком... і гостро болючими питаннями дня сущого, відповіді на які катма – лише народу українському на грані життя і смерті відповідати на них кожним своїм подихом:

Ми ізгої

своєї нації,

як не воєн,

то радіації.

Ти це знаєш і знаєш те,

що не дуже надійний мир,

де повія-історія жде,

а за нею і час-рекетир...

Але тональність його поетичного письма не зводиться до інвектив, йому органічно властиві й ліричні зізнання, і легка посмішка, і задума-медитація.

Вражає насмішку­вато-гумористична, не без певної долі сарказму, тональність поезії “Рух” (1990) з її дійсно ге­ніальною картиною суспільно-громадянського сну України Радянської. Картиною ментальності українця,  яка десь уже була художньо закорінена як у наших народних пареміях,  жартівливій пісенності, притчах,  так і в традиціях Шевченкової політичної сатири та Самійленкових українських печей, де “на чатах лежать патріоти”.

Сьогоденність ще більш предметно й образно прос­тупає зі сторінок Скунцевої книги поезій “Один” (1997 – 10 принтерного друку примірників видавництв “Гражда” – “Карпати” у твердій оправі з графікою художника Василя Скакандія, палітурні роботи виконані у видавництві “Закарпаття”, тираж  10 примірників; тиражована книга – 2000), насамперед, її розділу "Вічна Катерина". Тут надто помітні нові грані його письма. За­вдяки численним житейським реаліям, які оточували автора в часи становлення державності України й активно сприяли творенню образного ладу його віршів, поет стає доступнішим (не простакуватим), чи, якщо вже хочемо, заземленішим, але не безкрилим. Як зізнається і сам у надто дорогому для нього вірші-сповіді, в якім осмислює природу власного таланту, він продовжує триматися "за жайво­ра пісню, за останнє орлине крило". Зір поета гострий, образна думка об'ємна і точна, а душа відкрита великому болю, що навколо: громадянської чесності та мужності П. Скунцю не бракувало ніколи, як і таланту. Цикл "Вічна Катерина" увібрав вірші, сповнені оголеної правди не так про нинішню Україну з її негараздами на бі­лому світі, як у душі мислячої і совісної людини. Перед пильним поетовим зором рідна держава постає на­самперед в образах його власної матері-страдниці, що їй не міг дати того щастя, яке заслужила, матері Шевченка і його безсмер­тної Музи, в образах конкретних співвітчизників в історичному минулому й нині.

Які ми синове  – ми тіні Вкраїни,

"Сьогодні" нема в нас – є тільки, "колись".

Чуття пропили ми, а землю проїли

і жебрати щастя у світ подались.
 

Народжені в пісні, зостались ми зойком,

і знати не знає народ-Лоботряс,

що мати карпатська на прізвище Бойко

Дніпро полюбила, і стався Тарас.
 

Живе й не вмирає шевченківська мати,

колгоспна кріпачка, забута не раз.

Синове-поети пішли в дипломати,

а в  неї зостався єдиний Тарас.

("Тарасова мати" — 1994)

Є оптимістичніші, хоча без найменшої рожевості, поетичні фіксації драматичної дійсності часів становлення державності України. Повертаючись до образу  розп’яття, поет несподівано спрямовує читача не до розіп'ятого, а до воскреслого Христа. В результаті – справжнє художнє відкриття: 

Ми ж одвіку хлібороби й теслі,

ми — молитва й материнська грудь.

Мертві ми, гадаєте? Воскреслі!

А воскреслі вдруге не помруть.

("Воскреслі не вмирають" —-1993)

На зламі десятиліть (вісімде­сятих – дев'яностих) пошуки істини породили в поета запитання до самого себе, як і до співбесідника-читача: “Спитай себе”. У муках він відтак знаходить і відповідь – ОДИН. Знаходить, виокремивши найсуттєвішу особливість доби і протиставивши психології  натовпу, яку успішно формувала радянська пропаганда й карні органи, психологію особистості, що знає собі ціну й усвідомлює високу гідність та відповідальність перед суспільством. Український безлад, стверджує поет – від колективної (без)відповідальності. Ти, я, він – не на загал, а кожен персонально, окремо відповідаємо за себе і державу, за світ, що довкола, і світ у собі. Цього висновку митець доходить, спо­відуючи тільки правду, нічого,  крім правди, якою б жорстокою вона не була:

Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,

не пророк я Сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет.

Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,

хоч таким не займався найсумніший на світі поет.

Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині

або ж десь заробляти на помийках Росії чи США.

Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,

і по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.

Я зостався один. Україна – це щось випадкове.

На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.

Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.

Я один, Україно. А це більше, ніж натовп, – один.

(“Один” 1994)

Молодий Євген Маланюк якось тонко підмітив – будь-який аналіз поезії позбавляє її Духу святого, бо прагнемо не лишень вилучити із її рядків голуба, а й розірвати його на шматки. Поезія Петра Скунця – справді надто цільна, наскрізь образна і непідвладна примітивній логіці, тим паче якійсь стандартній трактовці-препаруванню. Поети неохоче розкривають власну лабораторію, але щось із тої роботи душі вихлюпується на поверхню. У Скунця – у вірші "Небачений звір, або наро­дження музики", присвяченому Степану Пушику. Власний ху­дожній родовід, його витоки, як і мистецтва в цілому, поет вбачає у сивій давнині епох дозалізних. Його муза, живлена хо­лодними чистими-чистими гірськими джерелами, відкрита для всіх світових вітрів, тому вимагає величезного внутрішнього на­пруження, повної самовіддачі й моральної стійкості. Вона — "тонкий інструмент, на якому грає груба дійсність", а водночас і той внутрішній хижак, що весь чає вимагає у творця поживи – від нього ніколи й нікуди не втечеш. Усе це тримало Скунця в найвищих орбі­тах духовності і творення, упродовж цілого півстоліття обе­рігаючи творчість поета від зривів чи збо­чень, моральних і мистецьких.

І у поезії, і в публіцистиці він сумлінно трудився до кінця своїх днів – остання його прижиттєва поетична збірка із символічною назвою “Нічні портрети” вийшла в Ужгороді 2003-го, а останні його вірші опубліковані на шпальтах газети “Трибуна”, на сторінках  якої  ще й упродовж березня 2007-го з номера в номер йшло до читача його гостре, душевне публіцистичне слово.

Поважні, окремішні глиби його творчого набутку складають поетичні переклади з російської, німецької, чеської, угорської та інших мов, які помітно збагатили перекладний пласт української літератури, як і його літературно-критичні статті та фольклорні публікації.

*  *  *

Можливо, в останнє своє надвечір’я 29 квітня 2007 року він пригадав давні власні рядки:


Іще день минає. Собі я належав.

Ні з ким не розстався. Нікого не стрів.

І гасне без мене вечірня пожежа.

І я не задумався, хто в ній згорів.

Зачинено двері. Зашторено вікна:

І поглядом довгим я стелю підпер.

Був день, що гадав я любити навіки.

Він згас. Як і той, що згасає тепер.

Та на цей раз по вечірній заграві-пожежі сонця палав-згасав тілесно і згас до світанку не тільки день, а й сам Поет зі своїм вистражданим, тепер уже навіки прощальним, словом на устах: “На вітрові ярім, на вітрові дикім / лишив мене явір у небі великім”.

І нині уже лише

Явори приходять на людські могили,

ведучи  за руку білих яворят.

Приходять не тільки на людські , а і на його могилу теж.

Незабутній Петре!

Ти, як і твій-мій-наш народ, постав, як тобою мудро сказано, із "сонячного крику".

Віриться — наше покоління, а за нами й численні майбутні покоління корінних закарпатців-українців, всіх українців в Україні і поза нею сущих, увесь світ, до безтями залюблений у поезію, будуть ще довго-довго наслухати сонячні скрики-сейсмограми полишеного тобою творчого спадку й купати "своє русяве сонце у Дніпрі". Таки доти, поки бути нашій старенькій матінці-Землі, а на ній, може, згодом уже не вічно сумній, знедоленій, упослідженій, як твоя-Шевченкова Катерина, а усміхненій до Сонця, Всесвіту і Світу Україні.

Дмитро Федака

18 травня 2012р.

Теги: Скунць

Коментарі

НОВИНИ: Культура

12:31
До 110-річчя Золтана Шолтеса в Ужгороді відкрили виставку творів митця "In memoriam"
10:08
На Закарпатті письменник Олександр Гаврош презентував свою нову книгу "Різдвяна історія Ослика Хвостика"
16:21
"Гуцульска бриндзя" цьогоріч зустрічатиме шанувальників у Рахові 8 вересня
09:47
"Грані життя" у графічних плакатах Володимира Карвасарного можна побачити в Ужгороді
13:38
На Закарпатті презентують нову дитячу книжку Олександра Гавроша про віслючка Хвостика
11:12
Художник із Хмельницького Володимир Карвасарний презентує свої роботи в Ужгороді
10:18
Закарпатський обласний муздрамтеатр закриє театральний сезон показом "Жменяків"
14:34
У Мукачеві можна оглянути роботи випускників художньої школи ім. Мункачі
11:26
"Шенгенський мерідіян" у Словаччині відбувся за участі митців із Закарпаття і Львова
15:50
Хорватське Матулі "пленерно" приймало гостей із Закарпаття
15:33
"Карпатські візії Синього виру" представив у Львові закарпатський живописець Василь Шиндра
16:40
Болгарія стала 21-ю країною в концертних подорожах Мукачівського хору хлопчиків та юнаків
14:25
/ 5
Берегівський Народний театр імені Я. Бандурович отримав перше місце у всеукраїнському фестивалі-конкурсі
08:31
/ 2
В Ужгороді презентували виставку "Скарби Берегова"
15:30
У скансені в Ужгороді можна буде оглянути "Скарби Берегова"
11:19
До 5 липня в Ужгороді можна оглянути акварельні роботи Оксани Кузьміної-Скальської
12:04
У скансені в Ужгороді відзначили 140-річчя вишківської хижі
14:26
Виставкова зала ужгородського скансену зацвіла "Рожевим цвітом"
11:40
Мукачівський драматичний театр "грантово" покаже виставу про князя Корятовича у Литві
10:02
/ 1
Художню виставку до Дня Конституції України відкрили в Ужгороді
06:45
Закарпатські лялькарі закрили театральний сезон участю у львівському фестивалі
15:32
Наприкінці червня поціновувачі мистецтва зможуть знову поринути "виставково" у сакуровий "Рожевий цвіт"
11:28
/ 1
Закарпатський американець Петро Часто презентує в Ужгороді свої спомини
21:35
У Тячеві вперше провели великий етнофестиваль
12:21
Перший Міжнародний фотосалон "Карпати" проходить в Ужгородському замку
» Всі новини