Учасниця шоу «Голос країни» Мирослава Копинець про себе, своїх наставників та найзаповітніші мрії

Мирослава Копинець – лауреат Міжнародного фестивалю-конкурсу «Закарпатський едельвейс» (Ужгород, 2010), фестивалю «Українська родина» (Київ, 2010), дипломант ХІІ Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2011» (номінація український автентичний фольклор), учасниця  телевізійного співочого талант-шоу «Голос країни».

– Ще у травні 2011 року на телеканалі 1+1 стартувало телевізійне співоче талант-шоу «Голос країни». Особливістю цього проекту є те, що участь у шоу гарантують лише вокальні здібності й талант – зовнішність і вік учасників не мають значення. Нині це шоу дивляться мільйони телеглядачів. Нещодавно ти, Мирослава, взяла участь у цьому масштабному проекті...

– Мало кому відомо, що це шоу є українською адаптацією формату The Voice, створеного медіа-магнатом Джоном де Молом у Нідерландах. Перший сезон відповідного проекту «Голос Голландії» (The Voice of Holland) добіг кінця на телеканалі RTL4 і мав шалений успіх у своїй країні. Наступною країною, де було втілено проект, стали Сполучені Штати. Україна стала третьою країною, де втілено цей формат, хоча права придбали понад 20 країн. Виступи відбуваються наживо, в супроводі живого оркестру.

Окрім співаків-учасників, головними дійовими особами шоу є чотири тренери – відомі вокальні виконавці, кожен з яких представляє певний музичний жанр. Тренер формує свою команду співаків, з якими співпрацюватиме на подальших етапах проекту.

– На яких умовах вибудовується співпраця між учасником проекту і тренером?

– Під час проекту тренери не змінюють учасника, не обмежують його «форматом». Їхня головна мета – за допомогою професійної команди підкреслити талант співака і вивести його на «музичну Говерлу» країни. У  шоу немає місця іронічним зауваженням та упередженій критиці – лише професійні поради, підтримка учасників.

У якості музичного продюсера шоу виступає Костянтин Меладзе. Він керував першим етапом кастингу, а надалі підбиратиме репертуар учасникам, виконуватиме аранжуванням тощо.

– Шоу триватиме ще кілька місяців. Це сотні годин важкої виснажливої праці, хвилюючі прямі ефіри, жорстка конкуренція між учасниками, перемоги і розчарування… Заради чого все це?

– Головний приз «Голосу країни» – контракт із найбільшою рекординговою компанією світу Universal Music Group. Universal Music візьме на себе видання альбому та двох відеокліпів співака, організацію його гастролей  та PR-супровід. Просування альбому буде здійснюватися не лише в Україні, а в цілому світі.

– Хто спонукав тебе взяти участь у конкурсі?

– Минулого року я зацікавлено спостерігала за подіями шоу «Голос країни», але ніколи б не подумала, що братиму в ньому участь. Випадково композитор Олена Барта, двоюрідна сестра з Мукачева, порадила заповнити анкету на шоу. Я замислилась і вирішила, що треба спробувати, адже під лежачий камінь вода не тече.

Перший відбірковий тур проходив по інтернету. Я заповнила анкету, відправила дві фонограми електронною поштою і чекала, що буде далі. Довго чекати не довелося. Незабаром телеканал 1+1 запросив на прослуховування, яке відбулося в готелі «Козацький», що на Хрещатику. Я пройшла до наступного туру.

– І ось ти знову у Києві. Як далі розгортаються події?

– У Києві мене охоплювали різні емоції: і страх, і радість. Трохи заспокоїли та підбадьорили люди, які організовували роботу над проектом. У мене був 6380 номер.

У невеликому залі посередині стояв мікрофон. Були присутні лише троє суддів, серед них – Костянтин Меладзе. Перше моє виконання було під мінусівку «Ой на плаю вівці пасуть». Костянтин Меладзе зацікавився і запитав: «Що це»? Я відповіла, що це закарпатська народна пісня. Другу – «Дай ня, мамко, дай ня» – я виконала a capella. Я вирішила підкреслити свій народний спів аутентичним одягом, який і є моїм сценічним костюмом: довга льняна сукня, шерстяні шкарпетки та постоли. Інтригу тримають до останнього, адже результати відразу не оголошують. Аж за два тижні стає відомо, хто братиме участь безпосередньо у шоу. Через два дні після відбору у Києві мені зателефонував оператор телеканалу і повідомив, що хоче відзняти репортаж про мене, про мою сім’ю та ансамбль у вишиваних костюмах. Після відзнятого репортажу мені вручили запрошення до Києва на «сліпе» прослуховування.

–  На «сліпих»  прослуховуваннях ти виконала закарпатську народну пісню «Ой на плаю вівці пасуть». Звичайно, ти сподівалася попасти у команду Олега Скрипки. Але, нажаль, ніхто з журі тебе не вибрав, хоча при обговоренні виступу кожен із зіркових тренерів висловив захоплення твоїм співом. Зокрема Олександр Пономарьов сказав, що ти настільки професійно виконуєш народну пісню, що він не знає чого ще може тебе навчити.  А Олег Скрипка відзначив, що ти так добре володієш автентичною манерою виконання, що у тебе є чого повчитися. Які емоції там, на сцені, після твого виступу оволоділи тобою?

–  Незважаючи на те, що я не пройшла до наступного туру, після виступу мене охопила велика радість. Адже зал аплодував мені стоячи. Це мене дуже приємно вразило. Я з дитинства закохана у закарпатську  та українську народну пісню, яка є душею нашого народу. Через народні пісні можна відчути характер, серце  та культуру того чи іншого етносу. Пісня допомагає нам краще зрозуміти історію, свій край і культуру, вона торкається найчутливіших струн людської душі, викликає глибокі хвилюючі роздуми про народ і його невичерпні духовні сили. Коли я співаю, то ніби зливаюся з нашими зеленими горами, чистими джерелами, стрімкими потоками. Спів асоціюється у моїй свідомості з радістю, свободою і польотом. Я щаслива, що члени журі, відомі і талановиті артисти не лише України, але й Росії – Діана Арбєніна та Валерія, високо оцінили мій виступ.

–   Що спонукало тебе вийти на велику сцену?

–   Ще у дитячому садочку я співала на різних заходах, потім  у складі  фольклорного ансамблю «Джерельце», яким, до речі, керувала моя  мама, вчителька співів Терезія Копинець. Ми з ансамблем Джерельце  виступали не тільки в Україні, але й у Польщі та Словаччині.  Мама завжди хотіла, щоб я стала співачкою. Участь у проекті дала мені можливість втілити  мамину мрію у життя. Можливо, саме десятилітній період мого «мовчання» допоміг мені зрозуміти, що я хочу співати, що жити без пісні не можу і бажаю дарувати людям радість. А ще на творчий шлях мене навернув мій товариш Костянтин Ковган, який працює  провідним методистом в Обласному організаційно-методичному центрі культури. Він знав, що я співаю і привів мене в Центр. Там мені порадили взяти участь у відбірковому обласному турі фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута–2011».

–  Пригадую, Мирославо, що саме на цьому фестивалі, ти заявила про себе буквально на повний голос…

–  Без сумніву, так. Саме цей фестиваль дав мені віру у свої сили, а також можливість реально оцінити себе і свої здібності.

–  Чи задоволена ти своїми творчими досягненнями?

–  Так, задоволена, навіть дуже, бо я сором’язлива, а з такою  рисою характеру на сцені, а тим більше у шоу-бізнесі, робити нічого.   Але мені вдалося себе перебороти, здолати страх перед сценою, глядачами. Якщо брати до уваги те, що був досить тривалий період, коли я не займалася, то це великий прорив для мене. Досягненням вважаю і те, що вже другий рік я співаю в народному фольклорно-етнографічному ансамблі «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля, яким керують Віктор та Олександр Шостаки. Робота в ансамблі приносить мені величезне задоволення і радість. Це гарний дружний колектив, де панує тепла, майже родинна атмосфера. Звичайно, спочатку було нелегко. Адже доводилось вивчати нові пісні, танці, вдосконалювати артистичну майстерність. Я вдячна Вікторові Шостаку, котрий почувши, як я співаю, запросив мене в ансамбль. Нині я виконую пісні  як сольно, так і в колективі, їжджу на гастролі. Це дуже важливо для мене, бо досвід – безцінний скарб. Я перестала боятися сцени і там комфортно почуваюся.

–  Кого вважаєш своїми вчителями?

–  Після десятирічної перерви моїм наставником був заслужений артист України Сергій Барвік-Карпатський. Нині зі мною займається Тетяна Бабець – головний диригент Закарпатського державного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв, керівник вокальної студії «Solo mio», лауреат премії імені братів  Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Вона мені дуже подобається як людина, вчитель та професіонал своєї справи. Ми готуємо до виконання не тільки народні пісні, але й естрадні та  у стилі рок. Поки що я не хочу зупинятись на чомусь одному, а йтиму далі вперед. Хочу згадати і Тараса Гарагонича – режисера  і викладача Ужгородського коледжу культури і мистецтв, який консультував мене перед виступами. А ще вчителями своїми вважаю Віктора Шостака та Розу Мацак – балетмейстера народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород». Їй вдається гармонійно поєднувати пісню і танець, створюючи гарну візуальну картинку. Завдяки її зусиллям виступ колективу приємно не тільки слухати, але й бачити. Керівник ансамблю Віктор Андрійович Шостак збирає та популяризує народну пісню, він майстерний скрипаль, який грою передає дух і характер закарпатських, угорських, румунських та словацьких  народних музичних творів. Інколи на репетиції беру і свого синочка Назара, який часом дає мені чудові поради. Це допомагає мені зі сторони подивитися на себе.

–  Яким бачиш своє майбутнє: співатимеш сольно чи у творчому колективі?

–  Відчуваю себе солісткою. Так мене спрямувала з дитинства моя мамка. Ця мрія живе у мені з дитинства. Хочеться ділитись із глядачами своїми позитивними емоціями, приносити їм задоволення своїм співом. Кожен із нас неповторний по-своєму. 

–  Які твори тепер становлять твій репертуар?

–  Я виконую не тільки народні закарпатські, українські та словацькі  пісні, а й естрадні, зокрема з репертуару Таїсії Повалій,  Оксани Білозір та інших відомих співаків. Хочеться здивувати своїх шанувальників творчим сюрпризом.

–  Ти філолог за освітою, багато читала з дитинства. Хто твій найулюбленіший письменник?

–  Це німецький письменник Еріх-Марія Ремарк. Я прочитала чи не всі його твори. Мені подобається все, що він написав. Особливо глибоко мене вразили романи «Три товариші» та «Тріумфальна арка». Багато в чому я поділяю його погляди, філософію життя. Гадаю, що певною мірою цей письменник сформував мій світогляд. Я донині пам’ятаю деякі його вислови. Зокрема, в одному зі своїх творів він сказав, що якщо не очікувати від життя чогось надзвичайного,  особливого, то воно здаватиметься тобі прекрасним. Гадаю, ми часто не вміємо цінувати те, що маємо. Розуміємо це тільки тоді, коли втратимо.

– Яким правилом ти керуєшся у своєму житті?

–  Намагаюся сприймати світ через призму любові. Світ часто жорстокий, але я намагаюся зберігати почуття любові до нього. Адже, як кажуть у народі, що посієш, те й пожнеш.
 
– Якою була, твоя дитяча мрія?

–  Можливо це трохи наївно, але, як і у дитинстві, я мрію про мир і любов у всьому світі. Ця мрія,  на перший погляд, проста – і водночас нездійсненна. Але я справді дуже цього хочу і сподіваюсь, що колись так і буде.

Теги: пісня, вокал, Голос країни

14 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати