Петро Мідянка: "Карпатська тематика мені найрідніша, відчуваю її зсередини"

За виключенням п’яти студентських літ, проведених у Ужгородському державному університеті, 53-річний поет постійно живе у дерев’яній хижці, збудованій ще батьком, у Широкому Лузі, що на Тячівщині.

Горяни – люди хоч і прості, але з амбіціями. Їм поет завжи здавався диваком, бо «не вмів» жити: не звів будинку з хоромами, не вчащає до сільського буфету на сто грамів, довго не одружувався.

З плином часу Петро Мідянка ставав відомішим поза рідним краєм, ніж у ньому. Про поета дізнавалися і дуже часто приїздили до нього шанувальники з України та з-за кордону. На полицях – десятки подарованих видань, які залишили після своїх візитів відомі письменники, науковці, журналісти...

Дев’ять років тому його книжку видали в Чехії, де вона стала бестселером. Ще через два окремою збіркою вийшли Мідянкові твори в Словаччині, де її підготували співробітники тамтешньої Академії Наук. Вірші з’являлися й іншими мовами...

Днями стало відомо: Комітет із присудження Державної премії імені Тараса Шевченка визнав поета з закарпатської глибинки лауреатом у галузі літератури. Ця нагорода – найвище з досягнень закарпатців-митців за останні роки.

… Автобус від райцентру до Широкого Луга їхав ущент розбитою дорогою майже дві години. Найглибші вибоїни – у селі Тисалове, до якого в школу Петро Миколайович щодня доїжджає або йде пішки. Лише ці щоденні поїздки впродовж десятиріч роблять нашого героя справжнім звитяжцем.

Знайомі з юнацьких літ, ми з поетом – на «ти». Відтак у його тісній, але гостинній господі ми розпочали «некурту» розмову.

З малої батьківщини – у велику літературу

– Розкажи, будь ласка, коротко про свою родину.

– Батько й мамка – прості селяни. Батько прожив 95 років, помер, коли мені було 33. Мама ж дожила до 86, а пішла з життя чотири роки тому. Брат одружився і живе в Росії. Маю в селі багато ще родичів, близьких і далеких.

– Як батьки ставилися до твоїх літературних занять?

– Батько – з деякою засторогою, мамка ж ніколи не заперечувала. Вдячний їм за те, що терпіли мої захоплення, які могли здаватися дивними. Насамперед, їм, але також і своїм землякам я вдячний за те, що карпатська тематика мені найрідніша, що відчуваю її зсередини.

– У твоїх поезіях – розсипи регіональних, діалектних слів, а також запозичень із інших мов…

– Чимало з цих слів були і залишаються в лексиконі місцевих жителів, деякі є власними назвами. Топоніміка і ономастика маютьє свій шарм. Беру їх зі старих видань, давніх мап. Одним я давав пояснення, а іншим – ні.

– Твоє прізвище значиться і в  «Угорському лексиконі»…

– Я потрапив до нього з ініціативи Іштвана Удварі, тоді ще живого професора з угорської Ніредьгази. В «Лексиконі» вміщені статті про кількох карпатоукраїнських поетів.

– Закарпатські русини роблять спроби кодифікувати їхню мову. Як ставишся до цих спроб?

– Кодифікувати її надто складно. Навіть у мові з великими  традиціями, якою є українська, не дійдуть згоди щодо єдиного правопису. А якщо русини хочуть цим займатися, то це надто довгий процес, це безмежний процес. Боюся, щоб він не завершилося черговою авантюрою. Можна апробувати, вознести в ранг літературної будь-яку мову, мікромову, але це не означає, що це буде діяти.

На вихідні – до столиці

– Як творчість співвідноситься у житті з матеріальним?

–  Кожна людина, принаймні, повинна мати дах над головою. Епоха поетів-бомжів в Україні скінчилася. Таким був Олекса Стефанович із празької школи, який не їв, щоб не втратити творчу свободу. Потім переселився до Буффало… А останнім серед них, кажуть, був Іван Манжура. Хоча не всі з цим згідні. Декотрі вважають, що бомжування продовжується.

– Нічого не виникає з нічого. Навіть для простого спілкування з однодумцями необхідні час і гроші.

– Колись для спілкування треба було багато їздити, бо не було, як тепер, інтернету та мобільного телефону. Не раз я за вихідні у Київ встигав з’їздити , тим більше, що квитки були дуже дешевими. Траплялося, літав і до Росії. Мої друзі-поети тоді були молодими, несімейними, групувалися, зграйками ходили.

– Що давало спілкування зі столичними поетами.

– До Києва під час навчання в університеті я їздив кілька разів разом із Миколою Матолою, самостійно ж – до Львова. У цьому місті Микола Рябчук, у якого була величезна бібліотека, купа рукописів, мене радо зустрічав. Їдучи кудись, давав ключа від квартири і я цілими днями читав усе, що хотів. У Києві зустрічався з Андруховичем, Герасим’юком, Римаруком, Малковичем. Зідзвонювалися і збиралися на вулиці Паризької Комуни, що виходила на Майдан. Там був банний комплекс під назвою «Центральний». Його кав’ярня пам’ятає дуже багато наших розмов-суперечок...

З Києва я міг поїхати до Ігоря Маленького в Яготин, до Василя Зубача у Диканьку. Вдома у нього була смачна медовуха, а також вареники, що їх готувала матір.

– У бібліотеці, бачу, маєш багато книг із образотворчого мистецтва…

– Я не займаюся нічим іншим, окрім літератури, але цікавлюся живописом. Для оформлення своїх книжок сам обирав художників. Іванофранківець Микола Якимечко формував «Срібний прімаш»: зробив кольорові ілюстрації, шовкографію. Львів’янин Юрій Кох оформлював останню книгу «Луйтра в небо», набагато раніше його земляк Влодко Кауфман – «Дижму».

– Загалом скільки віршів у твоєму доробку?

– Не веду обліку. 

Попри нову епоху зміни – суто формальні

– Позаду – тридцятирічна робота у школі і ще триваліша поетична творчість. Хто, врешті-решт, переміг – Мідянка-вчитель чи поет?

– Поет.

– Але за що отримав перемогу у всеукраїнському конкурсі «Вчитель року»?

– На те звання, визнаю, попрацювала моя поетична «залікова книжка». Але для здобуття звання таки потрудився: мав і власні розробки уроків, і здійснив відеозйомку одного з них. Відкритий урок проводив у школі в райцентрі. До речі, у номінації «українська мова і література» в Закарпатті за весь час мало трьох «учителів року». Після мене, тобто після 1998 року, не було жодного.

– З цим званням живеться легше?

– Я б не сказав, але маю деяку надбавку до зарплати, кількадесят гривень.

– Тобі довелося захопити два періоди, дві епохи у викладанні свого предмету. Що змінилося?

– Як було недосконалим, так і залишається. У радянські часи тексти утверджували тодішню систему. Тепер маємо те ж саме, лише з нахилом у протилежний бік. У нинішній програмі переважають твори національно-патріотичного спрямування, проте часто не цікаві дітям. На першому плані у них тепер інтернет, телебачення, кіно. Укладачі програм не враховують ні розсіяності уваги, ні гіперактивності сучасних школярів. Деякі з творів вони неспроможні сприймати.

– Що ж можна рекомендувати?

– Всеволода Нестайка, Юрія Збанацького та інших, але їх слід ретельно відбирати.

– Перші поетичні спроби зробив у школі?

– Літературний гурток у ній вела Василина Миколаївна Мідянка (у Широкому Лузі це прізвище поширене – Авт.). Ми видавали навіть рукописний шкільний журнал.

– Чи сучасна школа здатна плекати майбутніх поетів?

– Зараз, на жаль, робота вчителів після уроків обмежена. Гуртки є лише з інформатики та рукоділля. Але якщо є обдарована дитина і буде наполегливо займатися, то, можливо, щось із неї вийде.

– В комусь із учнів видно майбутніх поетів?

– Я б на це їх не орієнтував. Це дуже важкий хрест. Може, це і на шкоду їхньому життю. Хай будуть звичайними людьми, без поетичної слави.

– Після восьмирічної школи в Широкому Лузі була Хустська школа-інтернат…

– І там була літстудія, проте вже у райгазеті. Називалася «Веселка».

– Відтак – філологічний факультет…

– В УжДУ діяла літстудія імені Гойди, якою керував Василь Поп.

– Чи були в тебе кумири?

–  Так, як і в багатьох інших... Для сьогоднішньої молоді кумири є для того, щоб потім зривати з них поетичні погони. Наприклад, Скунцеві і Чендеєві я ніколи не міг сказати «ти», а нинішні молоді люди мені – можуть. Навіть школярі можуть «тикати».

–  Як і коли був надрукований перший вірш?

– У райгазеті «Дружба». Він був без назви, як тризірковий коньяк. Відділом культури в газеті завідувала Ганна Данилюк, дуже чутлива до віршів. Я чи приходив до редакції, чи надсилав їх. З часом на місце Ганни Іванівни, яка переїхала до Ужгорода, прийшов Віктор Дрогальчук. Він був довговолосий, намагався інколи дати щось таке, що не відповідало духу «Дружби». Якось я написав вірш «Панорама нересницького ринку». На нього головний редактор Григорій Якович Міщенко відреагував критично. «Ринок – це місце збуту надлишків сільсгосппродукції, які ж там можуть бути панорами?» – виніс присуд.

– Де ж друкувався пізніше?

–  Перші вірші студентської пори – в альманаху молодих. Окрему книжку міг мати ще студентом університету, але... Не хотів вдаватися до ідеологічної складової, яка гарантувала видання збірки. Закінчив університет, попрацював зо п’ять років учителем, аж поки на світ з’явилася перша книжка. Може, це здасться дивним, але вона вийшла в Києві, у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь». Слід було мати достатньо вагомі аргументи, щоб тебе зарахували в видавничий план. Я отримав позитивну рецензію, тож потрапив до нього. Моїми редакторами були Василь Герасим’юк і Ігор Римарук. Під однією обкладинкою вийшли кілька книжечок, які сформували своєрідну касету. У тій касеті була й моя збірка під назвою «Пороги», на 40 сторінок. Йшов 1987 рік.

– Цікаво, як тебе приймали в Спілку письменників.

– На зустрічі виборців із Дмитром Павличком, який балотувався у народні депутати, поетові передали записку. В ній ішлося про те, чому на зборах Закарпатської обласної організації не прийняли в Спілку поета Петра Мідянку. Той відповів, що такого не може бути, адже це – «дуже талановита людина». Тодішній відповідальний секретар обласної письменницької організації Василь Вовчок відреагував швидко. Встав і сказав: «протоколи уже перероблені», тож «Мідянка має перевагу в один голос». Тут же Павличко голосно сказав: «Вважайте, юначе, що Ви в Спілці».

–  Прийняття в спілчанську організацію давало певні блага. Наприклад, квартиру...

–  Так, але СРСР уже був на початку розпаду, тож мені якимись благами не довелося скористатися. До речі, я став членом Спілки письменників Союзу РСР, квиток мій ще радянського зразка, № 11499, виданий 4 липня 1991 року.

– Наступна після «Порогів» книжка коли вийшла?

–  Через 7 років після першої, це – «Фараметлики». Потім були «Осередок», «Зелений фирес», «Дижма»... А от такі три збірки, як «Луйтра в небо», «Вірші з поду» та «Марамороський розлом» вийшли буквально за останні півроку.

– До їхньої появи була тривала пауза… Чим викликана?

– Став менше писати, бо, вважаю, не можна самоповторюватися. Втім, творча людина завжди перебуває в процесі творчості, навіть якщо не пише.

Земля і небо єдині для поета

– Останнім часом твоє особисте життя круто змінилося…

– Так, два роки тому одружився з ужгородкою Людмилою Загоруйко. Правда, тепер вона місцева жителька: отримала сільську прописку. Разом живемо, господарюємо й допомагаємо один одному Людин внесок у здобуття літературної нагороди дуже великий: саме вона переконала мене в тому, що слід подаватися на премію. До речі, дружина теж письменниця, видала вже дві прозові книги.

– Чи не завдяки їй з’явилася збірка «Вірші з поду»?

– Ми з дружиною пересіяли все, що було на горищі. Усе найвартісніше – відібрали. Решту я спалив.

– Про поета Мідянку відомо, що він співає в церкві…

– Студентом на останніх курсах почав ходити до церкви. Сам прийшов до цього, хоч і батько був дуже рілігійним. Сільський батюшка – мій однокласник, Владімір Дудла. Коли співаю, то відчуваю енергетику літургії.

– Які зручності є в вашому будинку?

– З’явилися вже водопровід і газ, з приладів – холодильник, мікрохвильова піч. Ще буде душ і вбиральня.

–  А що з живності?

–  Раніше, коли жила мамка, то були корова, порося, кури. Тепер на господарстві є кури і коза Мілка. Тримаємо також порося…

– Людям складно виживати в горах, виборювати право на існування?

– Вони не виборюють, а просто живуть, намагаючись поліпшувати свої умови. Це йде з покоління в покоління. Я – не виключення, хоча до останнього часу жив дуже скромно. Обов’язковим для себе вважаю інтернет. Ним уже років зо п’ять користуюся.

– Дякую, Петре, за інтерв’ю. Бажаю, щоб Шевченківська премія була не останнім твоїм високим досягненням.

Теги: Мідянка, поет, вірші

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати