“Його історія” від “Ґражди”

Кришеник Володимир Михайлович. Наздоганяючи минуле. Його історія: Спогади про батька. – Серія “Карби”. Кни­га ІV. – Уж­­го­­род: Ґраж­да, 2012. – 340 с.: іл.

“Наздоганяючи минуле” – це назва книги спогадів, а великою мірою – синівських спогадів та роздумів про спогади батька, які свого часу частково авторові вдалося зафіксувати на папері автентично, а більшою мірою – уже з відстані пам’яті. 

Володимир Кришеник
Володимир Кришеник

Для Володимира Кришеника – це і є своєрідна сплата ціни синівського обов’язку та пам’яті рід­­них. Автор писав її переважно за розповідями бать­ків, односельців, близьких і далеких – про­стих людей з Іршавщини і не тільки.

У книзі – від­гомін подій двад­цятих-п’ятдесятих років ми­­нулого століття на За­­­карпатті: доби Про­сві­ти, Карпатської України, оку­­­пації краю, бать­кова розповідь про мукачівську ка­­­тівню “Ков­нер”, в’язницю у Ваці, про перші повоєн­ні ро­­­ки – радянську колективізацію, мордов­сь­кі по­лі­тич­ні табори та інше.

Ціла галерея не­повторних люд­­сь­ких доль на перехрестях і вибоїнах Богом даної нам епо­хи постає з-під пера автора об’ємно і пов­но­­кров­но. Їм віриш і їхньою вірою пере­йма­єш­ся щиро. З ними легше жити. З ними жит­тя набуває сенсу.

Видання містить багату фотогалерею, має покажчик імен та власних назв.

Книга продовжує видавничу серію “Карби”, започатковану 2009 року.

Пластовий гурток ч. 16 ім. Довбуша. Торговельна школа у Севлюші, 1930-31 н. р. Михайло Кришеник стоїть другий справа

Пластовий гурток ч. 16 ім. Довбуша. Торговельна школа у Севлюші, 1930-31 н. р. Михайло Кришеник стоїть другий справа

Студенти Мукачівської торговельної академії в національних строях, 1933 р.

Студенти Мукачівської торговельної академії в національних строях, 1933 р.

Випускники Мукачівської торговельної академії (зліва направо): Юлій Балог, Іван Береш та Михайло Кришеник, 1934 р.

Випускники Мукачівської торговельної академії (зліва направо): Юлій Балог, Іван Береш та Михайло Кришеник, 1934 р.

Білецька горожанська школа, сер. 40-х рр. Класний керівник – Михайло Кришеник

Білецька горожанська школа, сер. 40-х рр. Класний керівник – Михайло Кришеник

Родина Кришеників

Родина Кришеників

Пропонуємо фрагмент із книги Володимира Кришеника, актуальний тим більше, що наближаємося до березневого вшанування пам’яті творців і оборонців Карпатської України:

 

Тризна на полі убієнних

 

Чорна рілля заорана

І кулями засіяна,

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена…

(Старовинна балада)

 

Немає сумніву в тому, що здатність до самопожертв була однією з установчих життєвих цінностей для довоєнного покоління закарпатців. Примітно, що смерть на полях жертовного геройства прийняли ніяк не ті, хто красувалися парадною ходою на вулицях Рахова чи Праги десь там у 37-му. Поміж загиблих лише малість зрілого воїнства, які раніше спізнали справжню ціну смерті. Здебільшого в протидії загарбникам полягли ті найкращі, хто пройнявся щиросердним молодечим запалом захисту своєї землі та народу. Їх тогочасний вибір – ніяк не спонтанний, бо задався попередніми роками свідомого життя. Вшановуючи правдивих наших героїв, не забудьмо, що вели їх до звитяжних вчинків моральні засади й природні чесноти. Діяння героїчного чину, оплакані на гарячій від воєнного полум’я та крові землі, дотепер належно не оспівані нашими поетами, не дісталися нам у принадних фільмах і книжках. Піввікова прірва всеосягаючої німоти унеможливила для моїх земляків не лише художнє сприйняття, але й просте знаття про самовіддані поривання та жертовні дії молодих хлопців і дівчат, яких першими вразила Друга світова. Тож не дивно, що непідробні наші герої досі зневажені безпам’ятством загалу. Тривалий час могилам звитяжців не випало стати місцями відкритого поклоніння. Ми так бездумно велися з нашим минулим і його достойниками, що змарнували найдорожче й найважливіше в незбагненній нашій історії. Натомість нерідко іменували звитягою та подвигом таке, до чого могли би прислужитись інакші слова. “Славне коріння” вщент виполювали не лише прийшлі, до цього ревно приклались наші землячки, що поробилися першими учнями чужинських драконів неправди й несвободи.

У спогляданні давноминулих подій сьогоденне узвичаєння затирає й спотворює позірні картини минувшини, через що часом важко збагнути мотивацію вчинку людей відійшлого покоління. Спонукальну безоглядність дій молодої генерації тридцятих дається відчути лише в емоційному співпереживанні, поза логікою пересічного. Сухий фактаж підручників історії не є для цього придатним чтивом. Утішмося надією, що стане можливості потроху прибрати краєчок завіси минулого і тим подолати емоційну глухість нинішніх нащадків. Для цього найкраще придалися б історії простих закарпатських хлопців, чиї долі ураз перекраяло в дні важких випробувань.

На жаль, нам важко відтворити цілісну картину подій на Іршавщині, що сталися в ті трагічні дні і ночі Карпатської України. Історичні джерела зазвичай скупі та неповні, а свідчень живих учасників чи безпосередніх свідків подій добрати не можемо. Спробуймо з нинішньої далечини  окинути зором місця скороминущих боїв у долині Боржави, обширом від Іршави до Довгого. Видається, так ми розгледіли б, як то там, то інде зачинаються, а згодом згасають недовгі протистояння. Відомо, що на цих місцинах кожна наступна година все більше закривала для оборонців шляхи відступу, спонукуючи їх вдаватися до знаної партизанської тактики. Приставши до бою в зручному для себе місці, січовики необхідної миті відходили, подрібнившись на маленькі групки. Перейшовши на нові терени, добирали свіжих сил у ближніх селах, щоб згодом увійти в нове протистояння. Це створювало у ворога відчуття усебічної присутності супротивника. Доречно сказати, що сутички тривали на Іршавщині порівняно довго, аж до вечора 18 березня. Згаданими обставинами пояснюють значні втрати в обох сторін. Маймо на увазі, що одні володіли незмірно більшою військовою потугою та бойовим вишколом.

Першого дня ворожого наступу – сміливо й розважно повівся чотар Н. Романенко. Очільник загону, основу якого складали білецькі гімназисти, розумно розподілив сили на двох пагорбках поміж Сільцем і Ардановим. Там ворог неочікувано наразився на вбивчий вогонь стрілецької зброї та чотирьох мінометів від добре спорядженої чоти Романенка. Витримавши понад годину важкого бою, оборонці відійшли в напрямі Іршави. На новому місці час від часу встрявали в спорадичні перестрілки, що тривали до дев’ятої вечора. Від Іршави чота Романенка відійде до Білок, де стомлені бійці заночують у двох хатах на березі Боржави. Зранку 16-го січовики прямують до Імстичева, щоб з місцевого чоловіцтва добрати кілька десятків стрільців. Зайняли зручну позицію за селом ближче до Імстичівського монастиря. Після затяжного кровопролитного бою січовики відійшли, відстрілявши до решти набої. Під вечір на домовлене місце прибули іршавські січовики Осипа Свободи і дочекалися уцілілих стрільців, що відступили від монастиря. Провідник веде січовиків до Кошельова, звідки дісталися Волівщини. Втім, у п’ятницю угорські військові повідомляли про нові втрати (37 убитих, 134 поранених).

Окупантам все ще не вдавалося здолати опору не такого вже й великого загону Карпатської Січі, який того дня переміщався від Імстичева до Довгого.

Залишивши січовиків за селом, учитель Василь Галас увійшов до Білок серед білого дня 17-го березня. Вчинок так само відважний, як і бездумний. Заповзятливість Василевого характеру була відома моєму батькові. Перша їх зустріч випала на початок 38-го, коли в Ужгороді урядовець Михайло Кришеник опікувався соціальним захистом ветеранів. Галас тільки-но завершував навчання в Ужгородській учительській семінарії. Він жартома іменував себе найзатятішим українцем Ужгорода. Здався батькові розумним і цікавим співрозмовником, вирізнявся начитаністю та доброю обізнаністю у багатьох речах. Семінарист захоплювався спортом і туризмом. Удвох рушали в лижні походи околицями міста.

Учителя Галаса добре знали у Білках, де колись навчався в горожанській школі. Пізніше про нього чули, як про командира загону Карпатської Січі.

Днем-двома раніше молодий січовик був легко поранений у Волоському (Підгірному). Галас швидко покинув село, однак зумів перев’язати рану на голові тільки в Ільниці, де віднедавна вчителював. Рана прозраджувала в ньому січовика. Василь надіявся віднайти у Білках відсталих від загону січовиків, також і своїх білецьких знайомих. Тоді планував відступити на вільні від ворожих сил терени. Раніше Галас узгодив зі Свободою маршрут можливого відступу – на схід від Хуста, звідки вільно можна дійти до румунського кордону.

За непевної ситуації Галасу не радили заходити в село майже безборонним. Січовика вистежили та обставили зграєю чорносорочечники, коли пробирався двором білецької гімназії. Звалили з ніг, обеззброїли, а потім з безмежною люттю зачали бити, вкладаючи в кожен удар шалену ненависть. Звичаєм бандити підходили по черзі, щоб прикластися дошкульніше. Кружляли навколо, немов вовчиська, яким хочеться утяти найбільше від підстереженої здобичі. Згодом Василя відтягли до центру села. Дорогою розважалися, кілька разів з розгону кидаючи його на виплетену з ланцюгів та дроття перешкоду, що перепиняла прохід на дорозі коло мосту, вище горожанської школи. Такою “барикадою” білчани наївно надіялися зупинити проїзд ворожої техніки до центру села. Там, поблизу церкви, у будинку місцевого багатія Прінца зранку господарювали “чистильники”, очолювані офіцером угорської контррозвідки.

Галаса відкинули штурханами попід стіну готелю “Прінц”. Туди давніше привели і позірно виставили на пострах селу трьох січовиків, на ранах яких уже встигла запектися кров. Їх захопили зненацька на світанку – в хатах, де заночували. Напередодні товариші нещасливих бранців раптово покинули село, втративши з ними зв’язок. Скалічених побоями хлопців-полонеників змусили довго вистоювати на колінах. Краще за інших тримався хлопець із Брода Василь Бровдій, гірше почувався змордований довгим биттям Петро Микитюк з Косівської Поляни (Рахівщина). Ще одного (Юрія Петраша; певні дані вказують на те, що справжнє прізвище цієї людини Юрко Петрина, родом із села Торгановичі Самбірського повіту. Шестеро січовиків з цього села загинули навесні 1939 року в обороні Карпатської України) перед тим ударили кольбою (прикладом) по голові, від чого втратив тяму й знерухомлено лежав попід стіною. Як вели до центру села нового полоненого, Бровдій примружував єдине видюще око, видивляючи того поверх голів. Друге око після побоїв цілком заплило і не виділо білого світу. Щирив кривавими щілинами вибитих передніх зубів, до яких приклався чобіт угорського терориста. Обличчя Микитюка розпухло й виглядало суцільною темно-червоною раною. Він не піднімав похиленої голови й, здається, беззвучно перебирав устами слова молитви.

Останнім приводять до центру села немолодого білчанина, керівника місцевого осередку “Просвіти” Петра Фірцака. Його звинуватили в тім, що засуджував мадярські терористичні напади й очорнював дії Угорщини. Фірцака вели попід руки двоє місцевих мадяронів. Голову старого раз у раз хилило набік, неначе їй важко втриматися на пошкодженій шиї. Часом дід Петро відхаркував чималі згустки крові. Слабого тілом, немічного Фірцака довго мучили біля власної хати на очах у родини. Побитий, виснажений сухотами, на ногах він тримався з останніх сил. З гідністю витримав усі наруги, не бажав здатися приниженим перед односельцями.

Упродовж кількох годин очікувань підходив до бранців якийсь із “сободчопотівців”, щоби вкотре штурхнути чоботом беззахисні тіла. Показовою екзекуцією хотіли якомога сильніше настрашити людей. Зібралася чимала юрба білчан, які спочатку приховано, а згодом відкрито й голосно виказували співчуття стражденним. До спостережників пристав меткий білецький гімназист Іван Черешня, якому звично бути в епіцентрі сільських подій. Ранком він перевдяг синьо-сірий однострій січовика на звичну сільську одіж. Днем раніше Черешня разом з іншими білецькими гімназистами стримував атаки ворога на позиції побіля Лози. Опісля його загін відступив до Імстичева. Коли пробиралися південною околицею Білок, хлопець подався в Телятинець, щоб залишитися на ніч у хаті Юрка Кришеника. Гімназиста видивив у натовпі Ґейза Прінц, недалекий розумом син місцевого багатія: “Беріть Черешню, він із Січ-бандою ходив, стріляв у наших”. Івана миттю вихопили з натовпу й долучили до бранців.

Згодом полонених саджають (а декого закидають, немов колоду) у вантажівку та неквапом відвозять. Машина прямує до східної околиці села. Під вечір доїхали бездоріжжям до Церківнóго лісу, поблизу присілка Піньковиця. Заглибившись далі узліссям, виїхали на неходжену місцину. По черзі виводили приречених на смерть. Першим затягли у старий дубник та поспіхом пристрелили нещасного Петраша. Потім взялися за тих, кого захоплено зі зброєю чи в січовицьких одностроях – Бровдія й Микитюка. Ближче до Фірцака смиренно очікував розстрілу Микитюк. У сутінках весняного підвечір’я він виділявся на темному фоні старезних дубів яскравою плямою гуцульського кептаря. Фірцак назавжди запам’ятав жахливу буденність насильницької смерті. У напруженому спогляданні він немовби й не почув звуку першого пострілу. З дірки на грудях Микитюка вихлюпнулась, булькнувши, крапля крові, й зачервоніла, неначе вишивка, полем тканини. Друга куля вцілила ближче до шиї. Вона дісталася вже мертвому тілу, що впало на покручене коріння вікового дерева. Трохи пізніше швидкі постріли звалили додолу Бровдія.

Настала черга Галаса.

Офіцер наказує бігти.

Галас стоїть непорушно, уперся поглядом в очі ворогу. Мадяр приставив револьвер впритул до Василевої голови. Той хоч раніше говорив захриплим голосом, зараз розбірливо випалив супротивнику: “Слава Україні!”. Спробував ще щось додати, однак постріл обірвав його мову. Білий світ перевернувся, й притягла обважніле Василеве тіло холодна земля.

Зосталися Фірцак і Черешня. Старий упав на коліна й заходився ревною молитвою прощатися зі світом. “Молися, молися, тепер я твій Бог”, – посміхом озвався офіцер-контррозвідник, перекидаючи з долоні на долоню револьвер.

Якось несподівано в лісових сутінках з’явилася легкова машина, що добиралася слідом розстрільної команди. На брудному засніженому бездоріжжі залишалися мокрі відбитки коліс. Трохи раніше від легковика подавали якісь знаки. Під’їхали ближче, на землю зіскочив угорський офіцер-медик. Гість про щось перемовився з раніш прибулими. Підійшов до Черешні, промовляє до нього по-угорськи. Той відповів. “Та що з ним маєте робити? Дивіться, такий молодий і по-нашому гарно говорить. Знаю, у хлопця порядна родина. Буде час зробити з нього доброго громадянина держави. Для кращої науки дайте йому двадцять п’ять гарячих”.

Контррозвідник не став суперечити. Трохи переждали, поки з горла побитого туберкульозника відходила кров. Фірцака та Черешню згодом підсаджують до кузова вантажівки. Спозаранку їх мали доправити в Березники. Там окупанти розгорнули тимчасовий штаб контррозвідки.

Місце розстрілу січовиків під страхом покарання заказали будь-кому прозрадити. Веліли відтягти тіла загиблих до глибокого ярку, подалі від людських очей. Для такого діла завбачливо прихопили із собою білчанина, який зазвичай хоронить погиблу від пошестей худобу. Погрібник уподобав гуцульський кептар Микитюка. Згодом проходжувався селом – і тільки дві іржаві плями на грудях видавали походження обнови.

Через кілька днів вимучених побоями та геть недужих Петра Фірцака й Івана Черешню привіз на возі в Телятинець селянин із Кушниці. Фірцак розповів про все пережите. Дослухавши розповідь до кінця, на вулицю вибрався занепокоєний “Корчмар”-Білинець. Швидко домовився з ближніми сусідами піти на пошуки місця розстрілу січовиків. Край лісу віднайшли той ярок, де лежали притрушені торішнім листям тіла убитих. Попередньо обміркували шлях зворотного повернення, яким важче зустрітися з окупантами та їх спільниками. Січовиків поховали у спільній могилі на Новоселицькому цвинтарі.

Остерігаючись чужого ока, через тиждень вертає в село Іван Ігнатко. Після засідань Сойму Карпатської України він хутко доправився на фронти Іршавщини. Маючи військовий досвід, гадав, що зможе як-небудь поновити організований опір. Він запевняв, що поблизу Сільця залишилися воювати білецькі гімназисти. Так сталося, що в своїх мандруваннях щоразу натрапляв на місця, щойно зайняті угорськими гонведами. Йому поталанило не потрапити до рук ворога. Додому добрався морально знесиленим, приґнічений вістками про військові утрати та смерть давнього друга – посла Сойму Івана Ґриґи.

У кожну наступну річницю березневих подій Ігнатко організовує на могилах полеглих січовиків масові сходини білчан. Проти ночі йшли на могилу багато поминальників зі священиком і запаленими свічками. Згодом у нічній темряві здалека полискувало сяйво сотень маленьких вогнів.

Вшановували пам’ять страчених не лишень білецькі, але й жителі сусідніх сіл. Звичайно, про все це стало відомо окупаційній владі, однак чимось протидіяти цьому масовому вияву громадянської непокори вона не могла.

24 лютого 2012р.

Теги: Кришеник. Карпатська Україна, Ґражда

Коментарі

Андрій 2012-03-01 / 14:46:20
більше деталей ще тут http://grazhda.uz.ua/2012/03/krishenik-v-yogo-istoriya/

Ґражда 2012-02-28 / 20:59:43
Книжку Володимира Кришеника "Наздоганяючи минуле. Його історія: Спогади про батька", як і решту наших видань, можна придбати безпосередньо у видавництві "Ґражда" за адресою: м. Ужгород, вул. Орлина, 1 (тел. 61-51-81), у книжковому магазині "Кобзар" (м. Ужгород), магазині "Маестро" (м. Виноградів, вул Миру), а також у мережі книгарні "Є". Додаткову інформацію про умови придбання, оплату та доставку дивитися: ttp://grazhda.uz.ua/oplata-ta-dostavka/

ПавлоX 2012-02-27 / 08:45:35
Добре, що в наш час є люди, котрі напишуть і видадуть таку книжку про минуле нашого краю.

Словянин 2012-02-26 / 20:54:17
Такі люди як Володимир Кришеник, заслуговують на повагу, адже поважають свій родовід.

Валильо 2012-02-26 / 11:50:04
Гарні подобенки. На тепер - незвичайні.
Де і коли мож купити цю книжку?
Чи лиш в Ужгороді?

Костак 2012-02-25 / 23:08:17
Спогади "другого справа" на першому фото стали сюжетом солідної книги Володимира Кришеника. Вдивляюсь в обличчя кожного на цьому знімку. Які вони характерні! Скільки ненаписаного!? Де "Їх іторії"? Наздоганяймо минуле...

Іван 2012-02-25 / 22:41:29
Історія Василя Галаса має й інші варіанти: героїчніший і прозаїчніший. Кришениників - логічніший і життєвіший. Гадаю - автор пережив цю ситуацію (в літературному сенсі) й не посмів відступити від логіки життя.

Олег Диба 2012-02-24 / 23:03:40
Вітаю, Володю! Дуже вже хочу потримати цю книжку в руках – прочитані уривки не дають спокою. Дуже сподіваюся, що гідно представимо її в прес-центрі "Закарпаття".

Усім "ґраждівцям", тією, чи іншою мірою причетним до появи цієї нової щирої української якості, мої постійні вдячність і повага.

Гаврош 2012-02-24 / 20:16:20
Вітаю пана Володимира Кришеника з довго очікуваною книжкою! Це справді подія!

НОВИНИ: Культура

10:01
Полювання на сина
10:29
На Закарпаття з нагоди 250-ї річниці з дня народження Бетховена завітав скрипаль Ігор Муравйов
00:52
Виставка "Графічне Закарпаття" відкрилась у галереї "Ужгород"
03:39
/ 2
В угорському консульстві в Берегові відкрилася персональна виставка художника Аттіли Коприви
17:09
/ 1
Спілка художників "Арт-Свалява" відзначила 10-річчя
17:07
Піаністка з Угорщини провела майстер-клас в Ужгороді
10:48
В Ужгороді дискутуватимуть про переклади художньої літератури на Закарпатті
16:47
/ 1
"Мелодії сердець" сестер Гаврилко лунали в Ужгороді
09:39
"Закарпатські візерунки" у піснях і танцях розкажуть в Ужгороді про те, як "На схилах Карпат"
10:57
Виставку графіки відкрили у Виноградові
10:06
/ 1
В Ужгороді відзначили 100-річчя від дня народження Семена Панька
03:16
В Ужгороді відбулася презентація "Зради" Наталії Дурунди
10:39
Симфонічний оркестр обласної філармонії разом зі скрипалем і диригентом Ігорем Муравйовим зіграють в Ужгороді Beethoven-а
13:55
/ 2
Львівська Опера на День Св. Валентина привезе в Ужгород "Лускунчика"
01:36
Виставку робіт Володимира Павлишина відкрили в Ужгороді
10:36
У "Паланку" в Мукачеві можна оглянути "Творчі рефлексії" митця з Володимир-Волинського Павла Юрчука
01:32
У Братиславі відкрилася масштабна виставка закарпатських художників
11:23
/ 1
У Хусті прем'єрно покажуть виставу про легендарного опришка Пинтю
10:23
Концертні "Мелодії сердець" сестер Гаврилко співоче линутимуть в Ужгороді до Дня всіх закоханих
17:50
Концерт пам'яті народної артистки України Етелли Чуприк відбувся в Ужгороді
17:48
/ 3
Виставку світлин румунського фотографа Лайоша Нодя презентували в Ужгороді
10:07
В Ужгороді презентують новий роман Наталії Дурунди "Зрада"
13:06
/ 2
У Рахові презентували "Думаю в стовпчик" Оксани Йонаш-Тодер та "Моєї музики акорд…" Михайла Томашука
11:27
В Ужгороді буде Romantic від Олександра Садварія
19:18
А у вашому місті відбувся вернісаж?
» Всі новини