Мирослав Дочинець: Я – зачарована людина, що сумує за недосяжним

Мирослав Дочинець – письменник, книговидавець, журналіст, редактор заснованої ним же газети «Новини Мукачева». Автор книг «Лис у винограднику», «Гірчичне зерно», «Він і вона», «Дами і Адами», «Хліб і шоколад» та інші. На підході роман – «Криничар»… Прототип героя «Вічника» – реальна людина, закарпатець Андрій Ворон. Мирослав Дочинець був знайомий із цією людиною і записав його спогади.

– Мирославе, я не помилилася – спецреклами книги «Вічник. Сповідь на перевалі духу» не було? На що розраховували? З якими думками Ви пустили у світ книгу?

– З дуже суперечливими думками я пускав її у світ. І в сповитку сумнівів. Мабуть, я так і не навчуся оцінювати свої речі… Тут мені хотілося вийти з тісноти жанру, лексики, традиційних прийомів. Навіть щоб це не було літературою в звичному розумінні. У «Вічнику» герой навіть імені не має. Втім, він і не герой, він вище того. Бо геройство – це тимчасовий стан, часто випадковий збіг обставин. А життя Вічника – це щоденне, щохвилинне Служіння. Служіння людям, собі, вічності.

І тим більше, пишучи книгу, ні на що я не розраховував. Навіть не уявляв, якому читачеві її адресую. Я писав для себе і… про себе. Після того, як зародилася в мені тональність і ритміка оповіді (сповіді), письмо виливалося на площину паперу само. Писалося звично важко, але радісно. Щодо реклами, я ніколи не робив її своїм книжкам і не роблю. Єдина моя потуга – це написання їх. А єдина вимога до себе – щоб слово було живе, чесне, тихе і світле. Якої це вимагає спецреклами, я не знаю. В усякому разі, не я книжки веду в люди, а вони мене. Хоч я й упираюся.

– Маю своє пояснення успіху «Вічника»: у цьому житті вмерти не важко, важко – жити, попри все… Уся класична українська література – наука героїчного вмирання. «Сповідь на перевалі духу» – це наука жити, жити просто і праведно. Я до «Вічника» прийшла завдяки роману Володимира Лиса «Століття Якова». Чудовий твір, про що поділилася з колегою, і почула пораду: знайди «Вічник», це та сама стежка, тільки «Століття Якова» – вимисел, а «Вічник» – реальна людина, яку знав автор і спогади якої записав. А яким є Ваше пояснення популярності «Вічника»?

– Я б не порівнював книжки взагалі, а тим більше авторів. Щодо вимислу й документа, то художній вимисел переконливіший за правду факту. Якщо він справді художній, коли віриш образу, метафорі. Вічник – герой типізований, скристалізований аж до міфу. Українська література (героїчного вмирання) потребує саме таких. Ми шукаємо приклади, нам потрібно на когось спиратися. Я хотів показати українського героя на європейському полі боротьби, про що мріяв великий майстер прози Роман Андріяшик. У Андрія Ворона не було ніяких щоденників, та й записів, фактично, не було. Записував я, дещо з того використав. А взагалі, коли ти пишеш про «світове», то тобі диктує весь довколишній світ. А надто твій власний. Тому «Вічник» і популярний. Він про тебе і для тебе. Не ти його читаєш, а він читає тебе. Кожен з нас має потребу висповідатись, та не кожен має для цього внутрішню відвагу. А тут перед тобою відкривають свою бентежно-праведну душу і ніби заохочують до власної сповіді. Одна жінка (до речі, прокурор) написала мені: «Прочитала «Вічника» і плакала, плакала, плакала. Не знаю, чому…». І ще одна річ, чому «Вічник» притягує читацький інтерес: там не все викладено в рядках, дещо приховане між рядками. Але це без пояснень…

– Чи не вбачаєте певну спорідненість «Вічника» з творами Пауло Коельо? Та ж любов до життя, та ж відсутність ненависті, намагання зрозуміти ближнього, філософське ставлення до всього… Дехто називав «Алхіміка» Коельо примітивним, але ним зачитувалися мільйони. Часом людям треба простими словами сказати прості речі?

– Коельо – не примітивіст, а скоріше синтезатор. Він витворює такі собі легенькі душеподразнюючі літературні коктейлі з різних релігій і філософій, пристосовуючи їх до масового читача. Це читво для постколоніальних країн, де тривалий час пригнічувалися дух і свободи. І воно покладене на потік при потужному просуванні. Я не уявляю, щоб книжками Коельо захоплювався вибагливий англієць чи прагматичний німець, чи недовірливий швед. Так само не уявляю, щоб вони лікувалися за 10-гривневими брошурами, якими запруджені полиці наших книгарень. Це суто наш вітчизняний ринок. І Коельо тут свій. На третій-четвертій його книжці ви відчуєте, що це синтетика. І вам не схочеться перечитувати це, як, скажімо, гемінгвеївського «Старого й море» чи «Досліди» Монтеня…

– Так, поважні літератори проводять аналогії «Вічника» саме з цими літературними творами… На якій літературі Ви виросли, що зараз читаєте? Знаю, що, зокрема, любите Паустовського. За що?

– Виріс я з двох великих літератур – французької і російської. З сюртуків Вольтера, Монтеня, Бальзака, Флобера і з шинелей Гоголя, Толстого, Чехова, Буніна, Шкловського, Бабеля, Платонова, Юрія Казакова, Астаф’єва, Довлатова. За ними я рівняв стиль, ЯК БРИТВУ ПРАВЛЯТЬ НА ШКІРЯНОМУ ПАСКУ. Звісно, були й інші потужні вчителі: апостол Павло (яка проза!), Сервантес, Шекспір, Лагерквіст, Бйоль, Фіцджеральд, Фолкнер, Гемінгвей, Маркес, Моем, Ремарк, Борхес, Кундера, Конрад, Павич, Селімович, Фаулз. Це окремі літературні острови, які слід обживати по-робінзонівськи. І ці острови називаються – Стиль. Українську літературу я заново «відкрив» у зрілому віці. Не стільки літературу, як магію українського слова. В цьому допомогли мені Шевченко, Франко, Стефаник, Коцюбинський, Самчук, ранній Яновський, брати Тютюнники, Андріяшик, Вінграновський, Федорів, Василь Портяк. А передовсім – фольклор та народна пісня. Це найгеніальніше, що створено українським словом. Тут проявляються містичні речі: що давніше слово, що більше воно було в користуванні нашими давніми предками, то сильніша його дія на читача. Я розкошую в цій лексиці, відроджую її, оживляю. І вона сама стає живою водою прози. До кожного слова поважних словників синонімів я маю ще декілька відповідників. Можливо, колись і сам видам такий словник.

Є книги, які я перечитую: «Війна і мир», «Тихий Дон» і весь Паустовський. Він найближче підійшов до таїни «зрячого» слова. Недарма його називали Доктор Пауст. До речі, він був правнуком запорозького сотника і онуком солдата-москаля, що супроводжував Шевченка на заслання. Читання Паустовського дає мені майже фізичну насолоду. І взагалі, письменник я лише у вільний від читання час. А читаю, як і пишу, багато і дуже повільно, обсмоктуючи фразу з усіх кінців. Так смакують перезрілою хурмою. Чого тільки немає на моєму приліжковому столику (читаю тільки лежачи): і збірники фольклору, і апокрифи, і кулінарні книги, і філософія, і мемуари, і нотатки натуралістів, і улюблена проза, і збірки мого друга Петра Мідянки. Їх також, як і Паустовського, можна читати з будь-якої сторінки, з будь-якого рядка. Бо це – дуже талановите. Це – «ігри в Бога», як мовив один наш колега.

– Почула від священика: «Бог дає не те, що ми хочемо, а те, що нам потрібно». Ви хотіли б стати лауреатом Шевченківської премії? Це Вам потрібно?

– Так, Господь мудрий у своїй справедливості. Було б не чесно мати і читачів, і успіх у продажу книг, та ще й премії за це діставати. Письмовці дуже егоцентричні й амбіційні люди, інакше вони не були б індивідуальні й цікаві для інших. Отже, заохочення творчої праці потрібне. В тому числі й матеріальне, бо ми створюємо інтелектуальний продукт, духовну енергію. Особисто я не зробив жодного поруху для отримання премій. Якщо яблуко має впасти мені в жменю, воно впаде. Якщо ні, я нахилюся за ягодою. В моєму «Криничарі» є фраза: «Якщо дають, бери; якщо не дають, – чекай, коли дадуть». З преміями чи без них – я нічого не втрачаю і нічого не здобуваю. Я ж учень Ворона. Щойно Шевченківську премію дістав Петро Мідянка. Він заслуговує її сповна і давно. І в матеріальному вираженні вона йому потрібна більше, ніж мені. Все справедливо. Життя мудріше, ніж ми.

– Національна академія наук України /НАНУ/ за підписом її президента Бориса Патона висунула кандидатом на отримання Нобелівської премії-2012 поета-академіка Бориса Олійника. Які, на Вашу думку, шанси у Бориса Ілліча? Кого б Ви запропонували на цю премію, якби мали таку можливість?

– Я б голосував і за Олійника і ще, можливо, за трійко імен. Бо Україна заслуговує вже цієї премії. В нас якісна, чесна і мудра поезія. Інша справа, що в перекладах вона втрачає золоту пробу, нівелюється до добротного віршування. Зокрема, це у випадку з поетичним строєм Ліни Костенко. А Василя Герасим’юка і Петра Мідянку просто не перекласти. Хоча силою метафоризації вони наближаються до Йосифа Бродського. От якби народилися в Англії чи Франції… Великий магістр слова Григір Тютюнник – теж, на жаль, величина виключно українського розливу. Інша справа – Франко, Стефаник, Коцюбинський («Фата моргана», «Тіні…», десяток оповідань), Улас Самчук, «Вершники» Яновського. Вони цілком відповідають рівню і шкалі поцінування Нобеля. Але час проґавлено, за їхнього життя самостійної держави й самостійної літератури не було.

– Та повернімося до «Вічника». Чи не боїтеся, що вас ототожнюватимуть з Вашим героєм Андрієм Вороном, відтак вимагатимуть від Вас занадто багато у духовному сенсі, у якихось життєвих «деталях»?

– Не смішіть мене. Хоча розсмішу вас я. Недавно заніс до однієї книгарні замовлення. Юна продавщиця набрала номер телефону директора: «Прийшов Вічник, приніс книжки…». Кожен з нас, казав Гоголь, знаходиться там, де йому належить бути. А Купрін ще й радив: не порпайтеся в житейській білизні письменників, досить з вас їх книг. Справді, часто ми і наші твори, як і наші діти, – дуже різняться. Я не праведник і не проповідник. Я – зачарована людина, що сумує за недосяжним. І це я переливаю в слово. Втім, життєві «деталі» заповітів Ворона я прийняв душею і тілом. Я намагаюся за ними жити. Інакше я б не написав такі книжки.

– Чи були якісь кумедні ситуації пов’язані з героями Ваших книг?

– Були. І переважно зі мною, тож я списував героїв із себе. Мої вуха «стирчать» із більшості творів. Одна кумедна історія в санаторії народила новелку «Хліб і шоколад», яка започаткувала цілу книжку, яка мені дуже дорога. Інша історія лягла в основу новели «Цинандалі». Один інтелігентний бомж, захопившись моїми публікаціями в газеті, прийшов до редакції з метою пригостити мене найкращим вином. Я довго відбивався, а коли згодився, виявилося, що в нього немає ні копійки. Зрештою пригощав його цинандалі я. І не жалкую, нам було про що поговорити і про що помовчати. Після виходу «Лиса в винограднику» знайшлося декілька «прототипів» героя із блатних. Мене навіть кликали на сходку, давали рекомендації, пропонували допомогу.

– Як живуть нащадки Андрія Ворона? Чи хтось наслідує свого діда?

– Мені не відомо, чи були у Ворона діти. Зате жінки виявляли йому увагу завжди. Жінки відчувають чоловічу непересічність навіть на відстані. Онук його сестри Толя, товариш моєї юності, який і познайомив нас, поїхав на заробітки в Іспанію і там осів. Ворон через нього «озвався» до мене знову. Через час і простір. Виявляється, Толя працює доглядачем у маєтку колишнього директора архіву Королівської морської Компанії. Толя на дозвіллі зачитував і перекладав йому заповіти діда Ворона з моєї книжечки. А той віддячився несподіваним чином: попросив передати для мене копію звіту Хуана Мартина дель-Кампо (Івана Мартинового Кампо), який уцілів зі жменькою одчайдухів після дивовижної експедиції Фернандо Магеллана. У тих записах трапляються русинські слова, бо він був із нашого краю, тогочасного Закарпаття. Я хочу писати про це книгу – про подвиг чистої води, коли людина сповна віддається Служінню, коли її веде в безвість Місія. Це мала б бути оповідь (чи лист у вічність) сліпого моряка, якому викололи очі аборигени, котрі вбили Магеллана.

– Скільки у «Вічнику» від міфу, а скільки від життя?

– Якщо життя не переказане, не відбите на папері, то це – ніщо. Натомість міф, оживлений силою слова, стає життям. Це вміли робити давні греки, котрі зводили разом людей, героїв і богів. І це стало частиною їх життя, їх культури, ще й якої прекрасної! А що робимо ми, письмаки? Сформулюю це словами поважного колеги Джона Фаулза: «Коли прагнеш бути вірним життю, починай вигадувати про його справжні властивості». Краще не скажеш про письменницьку працю.

– Пофантазуйте, будь ласка: як би поставився до можливостей Інтернету Ваш герой – Вічник? Завів би сторінку у Фейсбуці?

– Ні, він цурався прилюдності, як і я. Він міг собі це дозволити, а я змушений до багато чого пристосовуватись. Для мене комп’ютер – зручна друкарська машинка і скринька для листів. Не більше. А Інтернет – океан сміття. Це пригнічує. Хоча я ним теж користуюся.

– «Сповідь на перевалі духу» передана на закарпатському діалекті – і це чудово! Заміни це літературною мовою – і аромат буття буде втрачено. При перекладі на будь-яку мову – також. Хоча книгу слід перекладати! Кому б Ви довірили це?

– Це не діалект, це – певна лексикопея і навіть лексикографія, де органічно покладено в свої смислові й образні гнізда єдино доречні там слова. Я їх ретельно відшуковував і перетрушував. Взагалі, мій стиль – це розстановка слів у такому порядку, щоб на фразу чи абзац можна глянути збоку і згори – як на виноградну ягоду, обтічну, прозору й ароматну. Кажу ще раз: енергія словесного рядка не в багатстві слів, а в їх розташуванні і в заплідненні образом, думкою. Це треба відчувати, пояснювати марно. У «Вічнику» переважна більшість лексем не діалекти, а нзс (несправедливо забуті слова – так вони позначаються в солідних словниках). Хоча русини мені й закидають, чому я не написав книгу чистим діалектом. Якби це зробив, то вийшла б пародія. Хоча пародії інколи теж бувають вдалими, як, приміром, мій улюблений «Дон Кіхот». «Вічник» перекладений вже на російську, друкується другий наклад, книжка вже почала підкорювати російський ринок. Переклад зробив відомий український прозаїк. Кажуть, що зміст зберігся… Мені заглядати в той текст важко. Є справді дещо таке, що не перекласти. Особливо те, що між рядками.

– Чи є причини для занепокоєння щодо становища української мови на Закарпатті? Угорська не душить?

– Занепокоєння є. Але ніхто на Україні її не душить, крім нас самих. Днями почув по телевізії виступ великого обласного начальника: «У нас нехороший бюджет, але ми маємо таку хорошу команду, що доб’ємося хороших результатів…». Хто його «душить», коли він це промовляє? Знаєте, деякі угорці знають українську краще, ніж самі закарпатські українці. Ми сміялися з президента, але ж він вивчив мову за кілька років. І Азаров вивчить. А ми вчимо її? Ми її утверджуємо? Даймо східнякам вартісну книжку, пісню і фільм на українській – і вони радо будуть читати, слухати й переглядати їх. Дайте вчителеві-філологу гідну зарплату і він горою стане за українську мову. До речі, мені «Вічника» замовляють з Росії, Білорусії, Молдови, Естонії. Українською мовою.

– Що читачеві чекати від Вас цього року? Чула про «Криничара», роман, за вашими словами, «про аромат часу, силу духу і енергію грошей». Звідки ідея і що це буде? Зокрема, що це таке – енергія грошей?

– «Криничар» дуже близький мені. На сьогодні це головна моя книжка. Карпатський дітвак-байстрюк, аби вижити, прилучається до копання криниць. І докопується до таких глибин! І в матеріальному, і в духовному сенсі. Ведучи неквапно свій діяріюш (щоденник) життьових і душевних поневірянь, Криничар відкриває секрет, як здобути те, чого домагаються всі – багатство. Відкриває принаду двох головних свобод – свободи від страху і свободи від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми. Як Вічник доходить до закону Вічності, безсмертя духу, так Криничар розгадує закон енергії грошей і їх потужну силу, що змінює довколишній світ і людей. Тут майже немає містики, зате скільки мудрощів і поезії! Варто прислухатися до сокровенної сповіді унікального русина ХVІІ століття, котрий дивним чином став найбагатшою людиною краю, визнаною в європейських столицях. І при тому зберіг і підніс до висот благодіяння свою шляхетну мудру душу. Я передбачаю, що деякі сторінки з «Криничара» будуть масово копіювати на ксероксах, як «Многії літа, благії літа». Люди хочуть не тільки довго жити, але й бути багатими.

– До слова, книжечка «Многії літа, благії літа» – це «похідна» від «Вічника», короткий конспект життєвих порад Андрія Ворона. Для тих, кому легше читати брошуру, а не «товстеньку» книгу?

– Ні, це різні речі, різні жанри, різний рівень. У «Многих літах…» я вивів цілісну струнку систему активного творчого довгожительства, базовану на унікальному досвіді конкретної людини, з якою звела мене колись доля. Подав це у вигляді скарбів живої народної етики. А «Вічник» – епічний художній твір, в якому деінде органічно використано золоті крихти тієї мудрості.

– Вічник радить «зішкрябувати з душ учорашній день», щоб ЖИТИ! У сенсі України – що нам варто «учорашнє» зішкрябати, щоб Україна ЖИЛА?

– Передусім треба «зішкрябати» свої страхи й маловір’я, що породжують комплекс національної меншовартості. Чисто український продукт. А Україна буде жити, і дуже славно, – якщо цього будемо хотіти ми. Якщо будемо носити її, Україну, в серці і утверджувати на кожному кроці своїм духом, розумом і руками. Як це робили Вічник і Криничар.

Теги: Дочинець, письменник, Вічник

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати