В Ужгороді вийшла друком монографія Наталії Ребрик «Люби своє: Апологія Чину»

Книжка присвячена дослідженню літературного розвитку Закарпаття впродовж останніх двох століть із урахуванням мінливих колоніальних обставин культурного життя закарпатського прикордоння. Особливо авторку цікавить перша половина минулого століття, зокрема міжвоєнне двадцятиліття. Сьогодні вже появилося чимало історико-літературних праць, які висвітлюють поодинокі постаті українських митців і громадських діячів Закарпаття, але суцільної картини тутешнього літературного процесу ще не відтворено. Заслугою Наталії Ребрик є спроба синтетичного охоплення складної суспільно-літературної проблематики закарпатського краю на основі досліджень попередників та рясних архівних матеріалів, що дало змогу повніше і достовірніше висвітлити процеси національно-культурного відродження закарпатських русинів-українців у першій половині ХХ ст.

Це друге, змінене й значно розширене видання праці Наталії Ребрик. Передмова “Рідними дорогами літературного Закарпаття” належить перу Тараса Салига. У книжці подано також й передмову Петра Скунця до першого видання “Пропащих поколінь не буває”. До речі, науковий доробок авторка присвятила “Петрові Скунцю, другові й поету”, та й епіграфом служать поетичня рядки з первісного варіанту поеми “Розп’яття”, в подальшому автором змінені, але зараз особливо актуальні:

…Коли думи, як загнані звірі,

заповзають у дальний куток,

не піддаймося, браття, зневірі…(1971)

Роздумами про Скунця, його життя й творчість – «...У великому, і в найменшому...» – авторка й починає діалог з читачем, а Скунцеві поетичні строфи  служать епіграфами до всіх порушених нею тем.

Монографія має такий зміст: “Суб’єктивні жіночі міркування про палкі чоловічі почуття Василя Довговича, серце якого охопило полум’я великої любові до Аґнеш Візер, вирлоокої панни, в усьому досконалої, яка, однак, може бути ще й кращою...”, “Найбільший муж наших новіших часів... Осягнення постаті Авґустина Волошина”, “Письменницька діяльність Августина Волошина”, “Не кажи, що не варто боротись з життям... Зореслав – сповідник і оборонець українства у світі”, “Сакральне в ліриці Зореслава: «Молитва»”, “Античний та біблійний світ лірики Зореслава”, “Бог і Україна в поетичних збірках «Встань, Україно!» Гавриїла Костельника та «Зі серцем у руках» Зореслава”, “Коли він не собі, то хто йому?.. Слово про Костя Вагилевича”, “...Материк добірної Станинцевої прози... Життя і творчість Юрія Станинця”, “«...Ірлявські дзвони в моїм серці чути…». Життя і творчість Івана Рошка-Ірлявського”, “«Де я в житті маю втяти плужок у борозну». Життєвий і творчий шлях Ірини Невицької”, “Античні мотиви та біблійні образи в ліриці Федора Потушняка”, “Про працю Федора Потушняка «Повість М. В. Гоголя “Вій” і наші народні вірування”, “«Пробоєм» – націєтворчий Чин українського Підкарпаття першої половини ХХ століття”, “Подвижник з Боржавської долини. Життєвий і творчий шлях композитора, диригента, етнографа, фольклориста й письменника Петра Світлика”, “Verba magistri, або Завжди пам’ятаючи про четвертий акт (Олена Фечко-Каневська)”, “Слово про «Словотворення» Ганни Рекіти”, “Поетична рецепція митців та їх полотен: закарпатська парадигма (Петро Скунць, Дмитро Кремінь, Петро Мідянка)”, “Адальберт Ерделі: етно-національні акценти”, “Про «Гілку глоду» Лідії Повх”, “Жіночий первень у чоловічій суті, або Легка жіноча спроба потрактувати серйозну чоловічу прозу (Сергій Степа)”, “Подолання «Але» (Мар’яна Бонь-Якубишин)”, “«...Я ще люблю цей божевільний світ...» (Наталія Довганич)”, “«…Дивом дивним жити…» (Мар’яна Нейметі)”, “«Висоти вічних журавлів…» (Ольга Тимофієва)”, ­“Поетичні з’яви Ірини Гармасій” та “Покрайні жіночі міркування на «Обріях» Ірини Гармасій”.

“Отже, – писав колись Петро Скунць, – Наталія Ребрик виробила свій погляд на ті постаті в нашому духовному житті, які довго витравлювалися з національної самосвідомості. Чи не є він, цей погляд, надто суб’єктивним? Насамперед відзначу: навіть там, де автор попереджує про свої «суб’єктивні жіночі міркування про палкі чоловічі почуття Василя Довговича», упередженості не відчувається. Те, що авторка любить творчість досліджуваних, не може бути упередженістю, зате пом’якшує її письмо, робить його не просто літературознавчим, а літературолюбним. Однак і сліпої закоханості в «предмет свого дослідження» Наталія Ребрик не допускає. У перекладі на любов до людей це можна б висловити так: полюбити, зрозумівши. Бо поки буде навпаки, про науку говорити годі…”.

Теги: ґражда, Ребрик, література, Люби своє: Апологія Чину

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати